Світла сторінка

Міранда

В останні дні серпня Міранда з мамою приїхали до гуртожитку, з наміром отримати кімнату. Мама була переконана, що це найкращий варіант, Міранда не заперечувала. Гуртожиток ДонДУ розташовувався в центрі міста, поряд з головним корпусом університету. Буквально спуститися проспектом Гурова вниз і погляду відкривалися чотири високі прямокутні коробки на чотирнадцять поверхів. Вони нагадували плашки доміно, які акуратно, під кутом виставили вздовж вулиці Рози Люксембург, в яку упирався проспект. Будівлі знаходилася в низині, тому їх справжній масштаб ставав зрозумілим, лише коли опиняєшся поряд.

— Ну що ж непогано. Тільки треба обрати поверх повище, щоб якщо ця махіна раптом провалиться під землю, ти встигла вискочити, — діловито промовила мама Міранди окинувши поглядом будівлі.

— Як це — під землю? — округлила очі Міра.

— Ну, Донецьк же стоїть на суцільних шахтах. І років десять тому десь тут біля міських ставків в один зі старих штреків посеред ночі провалився будинок. Кажуть, люди з третього поверху вибігали на вулицю просто з балконів, — невимушено пояснила мама.

— А з першого?

— Мабуть, бігли сходами на третій, — знизала плечима мама і доки Міранда вкладала в голові таку «чудову» перспективу, попрямувала далі.

В холі гуртожитку вирував натовп студентів з батьками. Вони купчилися навколо кількох столів, де розподіляли новоприбулих студентів по кімнатах та видавали короткі інструкції подальших дій. Роззирнувшись Міранда помітила дівчину, з якою познайомилася при складанні іспитів – Ярину. Та стояла біля мами, яка сиділа на підвіконні поряд з великою дорожньою валізою.

Дівчата привіталися й доки мами спілкувалися, так-сяк пробралися до одного зі столів, де сидів хлопець з купою документів та якоюсь табличкою.

— На поселення? Перший курс? — Не піднімаючи голови спитав він.

— Так! Можна нам вдвох в одну кімнату? — спитала Міранда.

— Не вийде, вільних двушок нема. Тому будете в 701 і… 812, — не підіймаючи голови промовив хлопець та почав вписувати їх прізвища в табличку.

— Як це нема? Я ж бачу у вас вільну кімнату! Осі, і ось там ще одну, — обурилася мама Міранди, вибираючись з-за спин дівчат та киваючи на табличку хлопця.

— То заброньовані, — трохи затнувся він, прослідкувавши за її поглядом.

— Що означає заброньовані? Я не хочу, щоб мою доньку підселяли до старшокурсників, знаю, як буває складно ужитися!

— Але пустих двушок немає…

— Я ж бачу що є! Так, хто тут у вас старший? Де ваш, комендант, директор гуртожитка? Хто це питання вирішує? — «завелася» мама Міранди.

— Можете підійти до замдекана, он він стоїть, — розгубився від такого натиску хлопець та кивнув на невисокого сивого чоловіка, що стояв неподалік в оточенні натовпу.

— Добре… Зачекайте, я зараз повернуся, — круто розвернулася жінка й попрямувала до вказаного чоловіка.

— Як скажете, — явно полегшено зітхнув хлопець.

Міранда хлопця розуміла. Коли її мама вмикала такий режим активності, більшості людей хотілося поспіхом забратися з її шляху.

Хвилин за п’ять мама Міранди вже пробилася до сивого чоловіка, а ще за десять так його заговорила, що він особисто прийшов допомогти «бідним дівчаткам з-під Волновахи». Під його керівництвом хлопець за столом швидко «знайшов» вільну кімнату на трьох, куди й поселив Міранду, Ярину та ще одну дівчину, батьків якої встигла «висмикнути» мама Міранди, поспіхом збираючи повний «комплект» першокурсниць.

А далі понеслася нескінченна біганина з купою паперів. Заяви, анкети, правила, інструкції, документи на тимчасовий та постійний пропуск, біганина між гуртожитками (бо розселяли студентів ЕПФ в одному, адміністрація студмістечка була в другому, а відділення банку та паспортний стіл в третьому) квитанція на оплату за проживання. Остання ледь не перекреслила всі старання мами, бо для поселення вимагали оплату мінімум за пів року. І попри те, що за місяць вартість проживання становила цілком прийнятні 9 грн, за пів року це вже було 45 гривень. А таких грошей у мами Міранди не було. Довелося терміново дзвонити бабусі та просити дідуся допомогти грошима. Дід не дуже зрадів цьому проханню, бо планував, що онука житиме у нього, але бабуся його якось переконала і доки Міранда до них доїхала, гроші дід вже видав.

Оплатили, видихнули, здали паспорт на прописку, побігли до коменданта отримати ключі та інструктаж, І ось нарешті похід повз вахтера й один з двох ліфтів везе їх на дев’ятий поверх, де знаходилася кімната, яка мала стати житлом Міранди на час навчання. І поки що все побачене Міранду цілком влаштовувало.

Ліфт випустив дівчат з мамами у просторий хол з якого на два боки розходився застелений новеньким лінолеумом коридор. Праворуч він був короткий, мав по обидві сторони кілька дверей й закінчувався стіною зі скляних блоків. Ліворуч першим був вхід до кухні, де зовнішня стіна також була зі скляних блоків, а на рівні двох метрів розташовувалося невелике відкрите віконце. Тут стояли дві газові плити з духовками та було обладнано дві мийки. Далі йшов суцільний коридор з дверима по обидві сторони. На дверях навпроти кухні висів номер 908. Закінчувався коридор дверима на пожежні сходи. Дівчата швидко знайшли потрібну їм кімнату з номером 906. Заступник декана говорив, що цей гуртожиток має блочну систему, але лише відкривши двері, Міранда зрозуміла, що саме мається на увазі. Житло дійсно було у формі блоків, що нагадували маленьку квартиру. Перші вхідні двері вели до крихітного тамбура, а далі ліворуч був маленький санвузол з туалетом і двері до двох окремих кімнат. Двері прямо вели до маленької «двушки» (звідти визирнула і привіталася висока, худа дівчина), праворуч — до великої кімнати, яка й потрібна була дівчатам. Втім, великою цю кімнату можна було назвати хіба що, умовно. Розмір вона мала трохи більший за домашню спальню Міранди, десь 5 на 3 метри. Збляклі шпалери кольору пшоняної каші, на підлозі зелено-бордова плитка, два ліжка, на металевих сітках яких лежали тонкі смугасті матраци, шафа, стіл, два стільці, тумбочка і на стелі дві лампочки без плафонів.

Міранда підійшла до великого, ростом з неї, вікна, під яким сором’язливо ховалася батарея центрального опалення. Кинувши сумку на ліжко, дівчина ставши на підвіконня відкрила вікно й визирнула.

— Оце так вид! — захоплено видихнула вона, роздивляючись грандіозну панораму. Й тут же оголосила. — Це буде моє місце! Ну і ліжко.

З вікна видно було ледь чи не на половину Донецька. Праворуч, у мерехтливому блиску тополиного листя темніли дахи численних п’ятиповерхівок, між яких гордо височів головний корпус ДонДУ. Далі можна було роздивитися вулицю Університетську, дахи вулиці Артема та площі Леніна, до якої звідси було зовсім близько. Це нескінченне море зелені та будинків розкинулося аж до обрію, що майорів териконами, обриси яких проступали крізь блакитно-сизий серпанок. Трохи правіше, за Південним автовокзалом, виднівся дим труб ДМЗ, а далеко-далеко на обрії навіть поля. Попереду, вікна до вікон, стояла ще одна така ж чотирнадцятиповерхівка, а праворуч від неї, між густої зелені дерев виблискували міські ставки. За ними виднівся стадіон «Шахтар», терикони, будинки та стовбур шахти.

Міранда опустила голову вниз. Висота викликала захоплення. Під вікном, між деревами та кущами проходила асфальтована доріжка до входу гуртожитку. По ній до маленького магазинчика попід дорогою, з галасом прямувала компанія хлопців. З іншого боку можна було детально роздивитися дах двоповерхової будівлі, яка з’єднувала два гуртожитки. Над входом тієї будівлі висів напис «Бригантина».

— Гаразд, мені і попід стіною підійде, — Ярина поставила свої речі на друге ліжко. Її Мати почала щось квапливо діставати. Мама Міранди попрямувала оглядати санвузол. В цей момент до кімнати зайшла з батьками третя їх майбутня сусідка.

— Так. Замок треба поставити новий, — критично поглянув на накладний замок на дверях чоловік.

— Вітя, тут лише два ліжка, — одразу виявила головну проблему жінка.

— Казали, за меблями звертатися до коменданта, — пролунав з санвузла голос мами Міранди.

— Зрозуміло. Катя полишайся тут, а ми сходимо, доки там все не розібрали, — розвернувся з порога батько новоприбулої.

— А ще спитайте про пару стільців і хоча б ще одну тумбочку… — крикнула їм навздогін мама Міранди.

— Та це можна й по коридорах знайти. Там виставляють непотрібне ті, хто виїхав і зайве, ті, хто заїжджає, — пролунала порада від дівчини з сусідньої кімнати, яка саме виходила та, зачинивши на ключ двері, з цікавістю зазирнула до новоприбулих. — Привіт. Я Іра.

— Справді? Чудово. Так, Міра, Ярино, пробіжіться. Бо вам явно не завадять зайві меблі, — миттєво вхопилася за цю ідею мама Міранди.

Дівчата за сміхом відправилися на «промисли» і скоро вже спільними зусиллями притягли два стільці, стіл та аж три тумбочки. Доки вони цим розважалися, повернулися батьки третьої їх сусідки, які несли ліжко, стілець та матрац. Чоловік схвально оцінив кількість тумбочок і доки збирав ліжко (два бильця та сітка багато часу не зайняли) запропонував їх поставити одну на одну та прикрутити до шафи. Ідею з ентузіазмом підтримали.

Суцільний хаос зі знайомствами, розбиранням речей, розподілом хто де спить і де чиї речі лежатимуть, наведенням ладу (Ярина одразу взялася підмітати, мити столи та підлогу, а Міранда зайнялася вікном), складання списку потрібного, біганиною на ринок за критично необхідними дрібницями, приведення меблів до робочого стану (батько Каті мав золоті руки ще й викрутку з молотком!) тривав майже до самого вечора. Лише близько дев’ятої дівчата більш-менш облаштувалися, попрощалися з батьками і полишилися втрьох.

Закривши двері за своєю мамою, Ярина зітхнула й поставила кип’ятильник, щоб зробити чаю. Міранда відкрила вікно та всілася на підвіконня милуючись краєвидом, що тепер світився вікнами, ліхтарями, звучав різноголосим гомоном веселих компаній попід гуртожитком.

— Боже, я думала ці батьки ніколи не заберуться, — видихнула Катя, всідаючись на ліжко. — Наче ми без них не можемо порядки навести та речі розкласти, а дорогою до душу заблукаємо! Це ж так далеко, аж на першому поверсі, — закотила вона очі, витягаючи з шафи халатик.

— До речі треба сходити, — задумливо мовила Міранда.

— Краще завтра зранку. Комендант сказала, що сьогодні ще не має гарячої води, — відмахнулася Катя.

— А я за мамою вже сумую, бо побачу її аж за пів року, — зітхнула з сумом Ярина. — Білети сюди занадто дорогі.

— А ти звідки? — підняла на неї погляд Катя.

— З Володимир-Волинська. Луцька область.

— Ого, то це ти через всю Україну сюди перлася поступати? У вас що, ближче нічого немає?

— У Львові це дуже дорого. Там для вступу на юриста треба медаль. А тут, сказали, можна пройти і без неї.

— Ой, та та медаль, як мертвому припарка. Я свою можу хіба що на стінку повісити. По співбесіді проходили лише пільговики, — смикнула плечем Катя.

— Яринко, наш чай зараз втече, — підскочила Міранда до кип’ятильника, що вже весело розливав по підлозі воду з півлітрової банки. Розетка була розташована низько, й до стола дріт «першого студентського чайника» не діставав.

Міранді подобалися її сусідки. Ярина розмовляла милозвучною українською мовою з додаванням чудних слів на зразок «коцики, кульчики». Невисока, пухкенька, русява, вона мала іконоподібне обличчя (акуратні, правильні риси, світлі вії, брови, тонкі, чітко окреслені губи) й демонструвала підвищену хазяйновитість та незвичну релігійність. Перше, що вона зробила після наведення порядків, це повісила над своїм ліжком маленьку іконку Діви-Марії і перехрестилася перед нею. Міранда, для якої релігія була чимось на зразок не дуже зрозумілого атракціону, на це лише з подивом покосилася. Катя виявилася менш дипломатична.

— Ти серйозно? — вирячилася вона на ікону.

— То невже ти не віриш в Бога? — з щирим подивом озирнулася на неї Ярина.

— Хіба спереляку можу згадати, — хмикнула Катя.

— Всі такі. Як тривога, то до Бога, — серйозно кивнула Ярина.

— Ну, не знаю, як у вас, а у нас його згадують на пару з чортами й після того, як матюки скінчилися, — розсміялася Катя.

Міранда теж посміхнулася, бо виросла в подібному оточенні. Наприклад, її однокласники здатні були водити хоровод навколо недавно побудованої в селі церкви, лише після півлітри самогону. І єдиним цензурним словом в тих п’яних «молитвах» було хіба що «боже». А за прямий зміст тих матово-молитовних промов, мабуть, в середньовіччі спалили б.

Катя теж була з Донецької області, а саме — з Мар’їнки. Невеликий районний центр, який Міранда проїжджала, коли їхала додому. Катя була стрункіша й трохи вища за Ярину, мала гордовиту поставу, світле волосся до плечей, сірі очі й трохи під кутом розташовані кутні зуби, від чого її посмішка мала незвичний вигляд. Але на впевненості дівчини це жодним чином не позначалося. Вона абсолютно не страждала сором’язливістю, а категоричної прямолінійності в ній вистачило б на двох. Розмовляла Катя суржиком, пересипаним шахтарськими термінами та іноді матюками. Втім, у порівнянні з більшістю однокласників Міранди, мову спілкування Каті можна було назвати майже літературною.

Дівчата швидко порозумілися, попри те, що розмови Ярини крутилися переважно навколо сім’ї та навчання, а Катя розповідала переважно про свого хлопця, який виявився… її колишнім вчителем у школі. Катя натхненно описувала, як довго намагалася привернути його увагу, як вони почали таємно зустрічатися, як добралися до ліжка одразу після її випускного. Останнє Ярина з Мірандою слухали найбільш зацікавлено, бо не мали такого досвіду. Ярина не мала хлопця, а Міранда зі своїм колишнім і не планувала таке. А зараз, навіть якби захотіла, не змогла б здійснити, бо він пішов в армію. Й попри його закохані листи, Міранда вважала, що може з чистою совістю вважати себе вільною, адже проводжала його в армію інша. А яка проводжала, та нехай і чекає!

Катя вважала однолітків не вартими уваги й відверто пишалася тим, що змогла добитися уваги молодого вчителя. Розповідала про цілі баталії з однокласницями за його увагу та майже шпигунські пристрасті їх конспірації. Міранду це водночас і веселило, і дивувало. В першу чергу тому, що старший чоловік, до того ж учитель, це для неї було щось поза межами дівочої цікавості. Їй завжди здавалося, що хлопець має бути ровесником. І навіть захоплені розповіді Каті про те, як це чудово коли партнер досвідчений, Міранду зовсім не переконували. Але слухати було цікаво.

За наступні два дні дівчата майже облаштували кімнату. Скинулися й купили штори, шпалери (і потихеньку почали обдирати старі). Деякі побутові речі привезла Катя, деякі – Міранда. А в неділю, останній день літа, вони втрьох пішли на концерт присвячений дню шахтаря, який щороку влаштовувався на головній площі міста. Хто при здоровому глузді пропустить таке, тим паче в пішій доступності?

Від гуртожитків в бік площі прямували численні галасливі компанії. Ближче до центру компанії злилися у строкаті натовпи, що пили пиво, їли морозиво, тинялися між великими екранами, що транслювали виступи на сцені. Донецьк гуляв. Лунали з мікрофонів якісь привітання, пісні, заклики, на лавочках в радіусі кількох кварталів не було жодного вільного місця. Молодь обліпила фонтан, сиділа на бордюрах, сходах. По периметру площі стояли намети з їжею, напоями, іграшками, повітряними кульками. Міранда з подругами неспішно пройшлися навколо площі, розглядаючи строкатий натовп, потім пробралися ближче до сцени, де невдовзі почався виступ естрадних зірок.

Варто було вискочити на сцену першому співаку та пролунати першим акордам, як вся площа перетворилася на суцільну дискотеку. Міранда з дівчатами теж не полишилися в стороні. Зіставили свої дівочі сумочки купкою на бруківку й почали танцювали навколо (поглядаючи, щоб не поцупили). Натовп навкруги сяяв у спалахах прожекторів, скакав під запальні ритми, обіймався й від душі веселився. Зі сцени лунали заклики попрощатися з літом і не сумувати, у відповідь лунали схвальні крики сотень людей.

Завмерши на мить після чергового запального танцю в очікуванні нової мелодії, Міранда підняла голову до пронизаного променями прожекторів небо й подумки від душі подякувала Вищим силам за те, що це літо нарешті скінчилося. Воно було занадто насиченим, занадто успішним, занадто спекотним. Вперше в житті Міранда спіймала себе на радості від закінчення канікул та очікування осені.