Світла сторінка

Ліза

Ліза звично метушилася на кухні, доки у квартирі збиралися гості. Сьогодні був день народження Олександра. Вже прийшли молодший син з дружиною та первістком, старший з доньками, включно зі старшою дитиною другої дружини (до якої Ліза, як не старалася не могла остаточно перебороти упередженого ставлення. Таки чужа дитина, то чужа дитина.). А от сама друга дружина не прийшла – молодша донька хворіла.

Дзеленькнув дверний дзвінок і Олександр пішов відкривати. З коридору до Лізи долинули сміх, привітання, жарти. Це прийшли молодша сестра Лізи з чоловіком. За ними, майже одразу — сестра Олександра з чоловіком. Квартира, як завжди під час родинних свят, вже нагадувала рукавичку. Сестра та невістка допомагали Лізі накривати на стіл, доки Олександр в залі вів з іншими чоловіками неспішні бесіди. Онуки носилися квартирою, стишуючи крок лише в безпосередній близькості від діда.

— Ма, ми стіл накрили. Ще треба щось допомогти? — спитала невістка ледь ухилившись від молодшого онука, що торпедою пронісся з кухні у коридор. — Арсеній, не бігай! — гримнула вона на синочка.

Хлопчина не відреагував і Ліза не була певна це через азартність юного розбишаки чи вади непримітного слухового апарату, що прикрашав його вухо.

— Ти мене почув?! — гучніше крикнула невістка навздогін й хлопчик таки пригальмував на повороті до спальні, де облаштувалися молодші дівчатка. Озирнувся, зблиснувши чарівною посмішкою, за яку Ліза ладна була простити онукові все. Втім, на невістку це не подіяло, бо вона грізно показала йому кулака. Онук кумедно округлив очі й хутко зник в спальні, звідки пролунали веселі верески.

Коли Арсеній народився нічого не віщувало проблем, проте за кілька місяців невістка помітила перші дивності в його поведінці, а пізніше лікарі впевнено діагностували значні проблеми зі слухом. Сказали, що це спадкове. Молодший син Лізи теж мав вади слуху, але незначні. Лізі свого часу сказали, що це через те, що вона вагітною їздила відпочивати на море, наче то такий вплив сонячної радіації. Чи правда це і чи могло таке передатися у спадок, Ліза не була певна, тож схильна була грішити на гени невістки, у якої один дід був глухонімий. Втім, яка різниця, хто винен? Головне, що проблему вчасно помітили. І щастя, що нині доступні технічні вигадки, завдяки яким цей жвавий, кмітливий хлопчик, має можливість вести нормальне життя. Невістка розповідала, що цей юний розбишака навіть трохи хизується перед однолітками своїм слуховим апаратом.

Зміни часто дивували Лізу, але частіше радували, адже попри наявні складнощі, її діти та онуки мали нині краще життя та перспективи, аніж вона у їх віці. Багато всього, що зараз молодь сприймає, як даність, в її юності було недосяжною мрією. Починаючи від наявності багатого асортименту іноземних товарів та вільної можливості виїхати за кордон, до права відкрито працювати на себе. Те, за що в молодості Лізи держава жорстоко карала (бажання заробляти, мати свою справу, уміння думати, аналізувати, розробляти та втілювати в життя якісь ідеї) та безапеляційно таврувала «куркуль, буржуй, спекулянт, злочинець», зараз стало перевагою. Так, державі зараз було багато до чого байдуже, але водночас вона й значно менше цікавиться тим, що розказують люди, кого критикують. Молодь нині вільно обговорювала будь-які теми, не очікуючи, що це їх можуть замурувати на роки в буцегарню чи психлікарню. А Ліза ще занадто добре пам’ятала, як її мати щоразу стишувало голос до шепоту, при згадках про історію їх родини та НКВС. Та й сама вона воліла зайвий раз не чіпати небезпечні теми.

— Па, а ти чув, що в Донецьку є масове поховання жертв червоного терору? Називається Рутченкове поле, — почула Ліза голос Міранди й мимоволі здригнулася.

— Чув, — кивнув син. — Це у Кіровському районі, перед Текстильщиком, ти там неподалік проїжджаєш, коли в село їдеш.

— Та де ж ви такі теми для розмов берете? Ще й на свято! — сплеснула руками Ліза.

— Нам на лекції по історії розказали, — знизала плечима онука.

— Цікаві у вас лекції, — хмикнув син. А Ліза здатна була лише головою похитати повертаючись до кухні. В часи її молодості викладача, який би таке розповів на заняттях, вже б наступного дня вивели під білі рученьки і більше про нього студенти й не почули б!

Про Рутченкове поле — місце масових поховань 1930-1940-х років Донецька, Ліза почула у 80-х, і то була розповідь п’яного в дим сантехніка, у якого там, наче, був похований хтось з рідні. Й під час того несподіваного, емоційного, переповненого прокльонами та п’яними сльозами монологу їх колектив нервово озирався, побоюючись бути застуканими за прослуховуванням «антирадянщини». Не застукали, проте на сантехніка таки хтось доніс, бо більше Ліза його не бачила. Колеги казали, що його звільнили «за появу на роботі напідпитку», хоч до цього він в такому стані пропрацював не менше кількох років. Підприємством ходив навіть жарт, що в організмі Степановича циркулює спирт, який оберігає його від усіх хвороб та економить державні кошти на виплату лікарняних. Ходили й інші чутки про його раптове звільнення, проте Ліза воліла до них не дослухатися. Як то кажуть, «менше знаєш — більше шансів дожити до пенсії».

Проте саме тоді Ліза вперше дізналася про масове поховання на Рутченковому полі й про те, що першим його продемонстрували донеччанам…німці. В 1941 році. Після окупації міста вони зігнали місцевих мешканців аби показати їм «справжнє обличчя совєтів» — тіла недавно розстріляних та закопаних радянською владою людей. Багато тіл. Казали, те видовище декого спонукало співпрацювати з нацистами.

Звичайно, і до демонстрації німців багато хто здогадувався, що за добротним триметровим парканом, зведеним на початку 30-х років навколо частини Рутченкового поля, не ромашки сіють. Але про це воліли мовчати, забувати, ледь відвіши погляд від великої, прямокутної ділянки в районі 11-го селища, яку крім паркану оточував ще й колючий дріт, за яким височіла дерев'яна вишка з автоматником. Ночами те «поле» охороняв сторож з собаками. Багатьом було відомо, що там останній пункт призначення «ворогів народу», адже майже кожен вечір «чорний воронок» підвозив туди нові їх партії з будівлі сучасної Донецької консерваторії, де в ті роки розташовувалось НКВС. Казали, що когось привозили вже мертвими, проте багатьох привозили саме на допити, тортури, розстріли.

Пізніше, коли популярними стали такі теми, Ліза читала про проведені на тому місці розкопки, про те, що там було виявлено понад 500 останків людей з простреленими черепами. Про те, що Рутченкове поле було вкрито довгими траншеями до 100 метрів, які заповнювали тіла страчених. Сотні тіл. Окрім «ворогів народу», там же розстріляли і військовий шпиталь, який перед самою німецькою окупацією, розташовувався в будівлі міської лікарні № 24. Така ж доля спіткала й учнів ФЗУ — дітей «ворогів народу», яких не встигли або не вважали за потрібне евакуювати.

У 1995 році навіть з’явилася громадська організація «Донецький меморіал», яка зайнялася вивченням та розголосом подібних подій. Вони заявляли, що на Рутченковому полі поховано загалом від п'яти до семи тисяч жертв репресій. Також ця організація займалася розкопками, перепохованням останків нещасних у двох братських могилах. Але Ліза погано розуміла навіщо все це. Тих людей вже не повернеш, винних не знайдеш. Якщо вбивці живі, то, напевне, ніхто все одно не дозволить вказати на них пальцем. Так, можливо, нині та жорстока система й розвалена, проте матір Лізи завжди казала, що «найстрашніші монстри - сплячі, бо люди занадто швидко забувають про їх небезпеку». То чи варто турбувати кістки, підіймати архіви та будити того монстра? Раптом, він дійсно лише спить? Так, офіційно давно не існує НКВС та й Радянського Союзу вже немає, але ж досі живі люди, виховані цією системою, структури, які були їх частиною. І Ліза зовсім не була певна, що ті, хто нині азартно копається в залишках монстра НКВС-КГБ, витягаючи на світло численні скелети, не опиниться раптом сам в його пазурах.

— Мамо, я віднесу келихи? — спитала невістка, відволікаючи Лізу від думок, доки її руки звично протирали чистий святковий посуд.

— А? Так, будь ласка, — кивнула Ліза та старанно відігнавши похмурі думки, попрямувала діставати електричний самовар, — незмінний атрибут всіх їх свят. Його колись подарували Олександру на роботі. Ліза не сильно любила цей, по суті великий електрочайник, хоч він і міг за раз закип’ятити достатньо води на усіх гостей, але «самовар» подобався Олександру, бо асоціював з повагою колег та дитячими уявленнями про свято.

Ліза дістала, звично протерла самовар, від чого його металева поверхня приємно заблищала, поставила на маленьку табуреточку біля розетки, наповнила водою.

— Ну, що, ма, сідаємо? — зазирнув до кухні старший син.

— Так, Олеже, сідайте.

— Так тебе чекаємо. І м'ясо, — посміхнувся син.

— Ох, м'ясо! Вже несу, — згадала Ліза й поспіхом дістала з духовки запечене м'ясо, що «доходило». Вклала його на велику тацю, присипала зеленню та підхопивши улюблену страву чоловіка, попрямувала до зали.

Всі розмістилися за накритим розкладним столом, який звично поставили в центрі кімнати. Ліза поставила м'ясо та, під схвальні коментарі Олександра та синів, зайняла місце ближче до виходу, щоб мати можливість ще щось принести, подати, приготувати.

— Ну що сину, наливай, — дав відмашку іменинник.

День народження чоловіка завжди перетворювався для Лізи на суцільну біганину. Кілька днів підготовки, потім цілий день на кухні, раз за разом відволікаючись на телефон, що безперестанку дзвонив. Олександра завжди вітало дуже багато людей. На радість Лізи, святкування на роботі вже давно відбувалося в ресторанах і не потребувало її надмірної участі. Але сімейні збори для Олександра завжди були важливими і їх він не уявляв поза стінами рідного дому. Це був час спілкування з родиною, Олександр приймав вітання, звично розпитував про справи, уважно аналізуючи почуте та видаючи поради, які більше нагадували розпорядження, і лише після другої-третьої чарки ставав трохи м’якшим, а застілля плавно переходило до сімейних історій, спогадів, жартів.

— Щось ти, Сергію, наче поправився, — Олександр критично окинув фігуру молодшого сина.

— Так він, після покупки машини, пішки й зайві десять метрів не пройде, — хмикнув старший син.

— Якщо є колеса, нащо ноги мучити, — розсміявся Сергій.

— А коли вчився в інституті, так бігав швиденько, встигав між лекціями прибігти додому пообідати, — посміхнулася Ліза.

— А часом і поспати! — зі сміхом додав молодший.

Олександр сидів між двома синами й Ліза мимоволі замилувалася цією картиною. Обидва її сини виросли вищими за Олександра, шанували батька, були гарними, мали солідну статуру. Старший взагалі спортивну. А молодший, студентом був струнким, а зараз дійсно почав трохи «розпливатися». Цим він був в батька, який теж мав схильність до повноти, попри любов до піших прогулянок, щоденну ранкову зарядку та старання тримати себе в формі.

Розмова плавно повернула до Олександра та його спроб поступити на льотчика. Ліза вже чула цю історію, про те, як одразу після школи, він зі старшою сестрою приїхав до Києва, бо мріяв стати пілотом. Його тоді «зрізали» на медкомісії, через те, що Олександр не розрізнив якісь там запахи. Тоді він, засмучений, щоб не повертатися додому, поїхав до брата, який саме працював на шахті в Донецьку. Ліза часто дивувалася крученому шляху чоловіка. Втім, Олександр не раз казав, що розумних доля веде, а впертих — буцає, або тягне волоком. Тож він просто навчився розуміти поштовхи долі до того, як вона бралася за копняки.

— А що я тоді знав з тих запахів? Лише навоз та керосин? — звично зітхнув чоловік, згадуючи далекі часи. — Це зараз би я їм розказав… — завершив він перерахуванням десятка якихось технічних назв. Дзенькіт виделки об скло відволік Олександра.

— Арсеній, ти зараз дограєшся, що той компот буде на тобі, — примруженим поглядом Олександр окинув вертлявого онука, що надміру активно розмахував виделкою. Почувши голос діда, та помітивши, що всі звернули на нього погляди, хлопчик наполохано завмер й поспіхом рівненько сів поряд з батьком. Дівчатка теж замовкли, хоч до цього тихцем хихотіли, цуплячи одна у одної червоні ікринки з бутерброда. Втім за мить Олександр повернувся до розмови з синами, а онук, зрозумівши, що далі сварити його ніхто не планує, почав азартно наштрикувати на виделку горошинки з батькової тарілки.

— Мірандочко, а що це ти нічого не їси? Давай я тобі насиплю салатика? — звично наглядала Ліза, щоб ніхто не полишився голодним.

— Дякую.

— Сергію, а ти чого м'ясо не береш?

— Ма, та все нормально, все я беру, голодним не полишусь, — звично відмахнувся від неї молодший син. — І взагалі, батя он сказав, що мені пора на дієту.

— Я казав про спорт, а не дієту, — уточнив Олександр. — У вас з Олегом свій двір, турник є. Можна ж зранку вийти зробити зарядку, попідтягуватися.

— Я роблю. Спускаюся сходами з другого поверху, відкриваю ворота для машини. Чим не зарядка? — широко посміхнувся син.

— Так, кому що наливати? — спитав старший син, потягнувшись до спиртного.

— Тост? — спитав молодший у батька.

— А нехай… Міранда скаже, — хитро примружився Олександр.

— О, Міранда, тримай келих, — посміхнувся у вуса Сергій швиденько вручаючи племінниці вино.

— Дід, ну що ти вигадав? — спробувала Ліза врятувати онуку, яка явно не такого очікувала.

— А що? Вона ж майбутній юрист, має уміти говорити, виступати, — заохочувально посміхнувся Олександр.

Міранда невпевнено встала. Було помітно, що вона почувається некомфортно під спрямованими на неї поглядами. Розгублено покрутила в руках келих з вином.

— Дідусю, вітаю тебе з днем народження. Тобі сьогодні вже багато чого побажали, тож я приєднаюся до цих побажань. Я теж бажаю тобі здоров’я, гарного настрою, успіхів і щоб ти і надалі був тією опорою, непохитною скелею, що є основою цієї сім’ї, — з сором’язливою посмішкою видала Міранда. — Зі святом.

— О, за таке варто випити! Оце моя обдарована онука! — задоволено посміхнувся Олександр та під дзенькіт чарок додав, звертаючись до Лізи. — А ти оце «що ти вигадуєш, що ти вигадуєш»…

Коротке, але досить влучне побажання Міранди йому явно сподобалося. Ліза не очікувала, що зазвичай мовчазна на родинних святах дитина, так гарно впорається з проголошенням тосту. Але, як то кажуть — вгодила. Олександр мав багатий досвід, знав ледь чи не напам’ять, як безліч жартівливо-філософських, так і зверхньо-начальницьких тостів, а також чув безліч шаблонно-підлабузницьких. Онуці ж несподівано вдалося прослизнути між цими категоріями, підкупаючи щирістю й водночас влучним експромтом. Може Олександр і має рацію, й з неї вийде юрист, попри маленькі невдачі.

А невдачі таки були. Після першої сесії онука була засмучена, адже по одному з екзаменів отримала трійку. Якби Міранда спитала Лізу чи варто казати про цю оцінку діду, Ліза б, напевне, порадила промовчати, попри те, що розуміла, шила в мішку не приховаєш. Втім, здається, онука це теж розуміла. Після сесії, вона прийшла до них у вихідний день, коли Олександр був вдома й, звичайно, одразу поцікавився успіхами та попросив подивитися залікову книжку. Міранда тоді зітхнула та з виглядом приреченого до страти принесла свою залікову книжку.

Олександр, що звично сидів з газетою в кріслі, одягнув окуляри, уважно оглянув залікову книжку (наче онука могла її підробити), прочитав від «а до я», включно з написом печатки й лише тоді звернув увагу на сторінку з оцінками.

— Так, ну питань до заліків та трьох «відмінно» я не маю, — промовив він задумливо. — А що це за «задовільно»?

— Я перездам, — винувато опустила очі дівчина. — Там викладач… дивний. На всю нашу групу дві четвірки, чотири трійки, а все інше двійки. Весь потік вимагає перездачі, — почала пояснювати Міранда, кусаючи губи.

Олександр уважно подивився на онуку. Між його брів залягла зморшка невдоволення. Ліза вже вирішила, що чоловік сприйняв це пояснення, як недолугу відмовку і почала перейматися, що він розсердиться та скасує свою «стипендії» для онуки, проте чоловік лише зітхнув. Невдоволено цокнув язиком, зняв окуляри та акуратно поклавши їх на газету, що лежала перед ним на журнальному столику, повільно кивнув.

— Гаразд. Перший екзамен вважатимемо пробним м’ячем. Не дуже вдалим, але впевнений, ти цю невдачу виправиш.

— Так, звичайно, — поспіхом кивнула Міранда.

— Добре. Тоді вітаю з першою сесією, — Олександр скупо посміхнувся і Ліза полегшено видихнула.

Пізніше ж, коли онука пішла, Олександр взагалі здивував Лізу, продемонструвавши повну довіру до слів онуки та впевненість у її здібностях.

— Знаєш, Лізо, якби всі інші оцінки у Міранди були четвірки, чи замість «задовільно» було «добре», я б вирішив, що вона просто доклала недостатньо старань. Це було б неприємно, але цілком в межах ймовірності. Але три «відмінно» і одне «задовільно», говорить про те, що там явно проблема не у Міранді. Тим паче, що предмети всі гуманітарні. От якби вона, наприклад, літературу та історію здала на відмінно, а вищу математику на «3», я б ще повірив, але тут предмети одного типу. Не може бути така різниця в підготовці. Тому їй точно треба виправити цю оцінку, щоб вона й не псувала залікову книжку. Бо з трійками червоний диплом не отримаєш, а вона здібна, думаю, має всі шанси на подальшу наукову кар’єру, якою знехтував її батько

— Щось ти задалеко загадуєш, — спробували пригасити ентузіазм чоловіка Ліза. Вона вважала, що краще, якщо він не покладатиме на дитину надмірних очікувань. Здала першу сесію — вже молодець! Дівчинка й так демонструє прекрасні успіхи, як для своїх досить скромних умов старту.

— Я не загадую, а роблю висновки спираючись на наявні дані. Вона здібна дівчина. Вся в мене. І батьки у неї обоє з червоними дипломами. Має в кого вдатися!

— Авжеж, — погодилася Ліза.

— А ти чула розмір нинішньої стипендії? 23 гривні! Як студент має прожити місяць на 23 гривні, якщо це вартість проживання в гуртожитку? Ти ж чула, там підняли ціну? Та мені свого часу вистачало стипендії і на гуртожиток, і на харчування, і на дорогу. Ну нехай на заняття вона ходить переважно пішки, але вона ще й їсти щось має!

— Коли ми отримували стипендію, були інші часи, — зітхнула Ліза.

Вона теж не розуміла, як без сторонньої допомоги студент має вижити в ситуації, коли стипендія дорівнює ціні проживання в гуртожитку. Але державні виплати вже давно не відповідали реальним потребам. Навіть мінімальним. Якщо раніше праця на державу гарантувала впевненість у завтрашньому дні, то зараз лише співчуття. Виключенням є лише керівні посади, але зовсім не через зарплату. Гроші нині крутяться в приватному секторі, хоч, як казав її Олександр, вливаються вони туди з непристойно дірявих кишень держави. І битва за ті потоки йде жорстока. Ліза знала, що Олександру теж нині доводиться старанно маневрувати, щоб і гроші в домі мати, і не опинитися в полі зору, як відвертих бандитів, так і правоохоронних органів. Бо невідомо чия увага небезпечніша. Той же Сергій розповідав, що з криміналом нині домовитися простіше та ефективніше, бо у них завжди є «дах» чи «волохата лапа» серед правоохоронців. А якщо ментів зацікавиш, чи, не дай боже, вони отримають на тебе хоч якийсь компромат, то все, вважай потрапив в безстрокове рабство на посаду «дійної корови».