Світла сторінка

Ліза

— О, ма, шо готуєш? — зазирнув до кухні молодший син Лізи втягнувши носом аромати.

— Шурпу, — відповіла Ліза, нарізаючи картоплю.

— Так батя ж наче не любить баранину, — хмикнув син.

— А у мене буде шурпа на яловичині.

— Так то ж вже не шурпа, — махнув рукою син.

— Ой, знайшовся мені тут великий кулінар і знавець кухні, — відмахнулася Ліза.

— А шо я, я нічого. Так казали в грецькому ресторані, де ми ювілей шефа святкували, — розсміявся син. — Пахне смачно.

— Обдати будеш? Смачна «не шурпа» вже скоро буде готова, — спитала Ліза озираючись.

— Та ні, ма, іншим разом. Вже маю їхати, я лише малого закинув. Сєня, знімай рюкзак, відчепись від кота та йди сюди! — крикнув син в бік коридору. Звідти пролунало сердите котяче шипіння, тупіт і за мить біля Сергія з’явився онук Лізи.

— Іди сюди, мій золотий. Мий ручки, скоро будемо обідати, — привітно посміхнулася Ліза хлопчику, висипаючи картоплю у каструлю з м’ясним бульйоном та витираючи руки рушником.

— А шо у нас на обід? — так само, як батько, потягнув хлопчик носом.

— Шурпа, — відповіла Ліза.

— Шур шо? — округлив очі онук.

— Сам ти «шур-шо», розсміявся син, — Так, все, мам, я побіг, бо вже спізнююся. Сєня, слухай бабусю і після обіду сідай за уроки, — махнув рукою син та зник за дверима.

— Так, мій золотайка, спочатку помий руки, бо ти ж з котом носився, — звично відправила Ліза онука до ванної кімнати. — А потім я тобі розкажу, шо таке шурпа.

— Вона смачна? — з підозрою спитав хлопчик, вже повертаючи в бік ванної кімнати й водночас пробігаючи поглядом по кухні та зупиняючись поглядом на вазочці з цукерками.

— А коли це у мене було шось несмачне? — демонстративно обурилася Ліза.

— А можна мені не оцю шуршу, а макарони з котлетою?

— Шурпа значно смачніша за макарони, а м'ясо в ній — таке ж саме, як у котлетах, — посміхнулася Ліза, акуратно куштуючи свою страву на сіль та міркуючи, як швидко лине час. Наче ще вчора ця дитина тільки вчилася ходити, а зараз це вже допитливий непосидючий школярик.

З переїздом Ліза отримала не лише можливість частіше бачитися з синами та онуками, а й додаткові завдання, як то водити онука до школи та на заняття спортивної секції. Іноді, як сьогодні, онука забирав син. Арсеній був розумним хлопчиком і таким моторним, енергійним, що навіть після уроків та двогодинного тренування, скакав м’ячиком. Ліза раділа та дивувалася його активності, адже Сергій в дитинстві був тим ще ліниськом. От і зараз, не встигла вона повернути кришку каструлі на місце, як онук вже помив руки та прибіг.

— То шо таке ця шурпа?

— Суп, наваристий м’ясний грецький суп, — посміхнулася онуку Ліза.

— Грецький? Його варять греки? А з чого його варять? А чому він має таку дивну назву?

— заторохтів малий.

— Бо так склалося. Шурпа означає «суп з м’яса». І це не просто суп, а суп для чемпіонів. А ти ж у мене чемпіон? — відповіла Ліза нарізаючи зелень та пригадуючи, як її мати казала “справжня шурпа має бути настільки навариста, щоб ложка стояла і життя здавалося смачнішим”. Для матері шурпа була символом свята, достатку, щастя від того, що всі діти нагодовані. А в дитинстві Лізи це було майже нездійсненою мрією. У голодні післявоєнні часи, в їх домі не те що м’яса, зайвої скоринки хліба не було. Та в ті часи бульйон з курячої лапи, яку мати змогла принести з роботи, вважався святковою стравою. Це було однією з причин, чому матір радила Лізі вчитися на кухара – людина, яка працює з їжею, має менше шансів померти з голоду. І вона мала рацію, працюючи у сфері харчування, Ліза завжди мала доступ до продуктів, баз, можливість діставати «дефіцит». В часи коли старший син вчився в інституті, вона щомісяця відправляла йому посилки з їжею. В ті часи у Донецьку було непогане постачання, а от в Брянську, де вчився син, полиці просто лякали пусткою. А звичайну гречку там могли купити лише діабетики і в аптеці.

— Так, я чемпіон! — розплився гордою посмішкою онук, який нещодавно виборов призове місце у своєму першому турнірі по карате. — То шо в цьому шурпосупі для чемпіонів є? — Арсеній поставив табуретку й заскочивши на неї спробував підняти кришку каструлі.

— Куди! Воно ж гаряче, — Ліза вчасно перехопила руку онука та взявши рушника підняла кришку. Онук з цікавістю зазирнув до каструлі. — Дивися, тут є м’ясо, картопля, морква, цибуля, солодкий перець, помідори, зелень зараз додам, спеції…— почала розповідати Ліза.

— Фу, цибуля, — скрився малий. — А де вона тут?

— Не бійся у тебе в тарілці її не буде, — заспокоїла малого Ліза, повертаючи кришку на місце, — І давай-но ти відійдеш від пічки, мій золотайка?

— Точно не буде? — підозріло спитав онук зістрибуючи з табуретки.

— Точно. Тобі в яку тарілку насипати шурпу в цю, чи цю? — розвернулася Ліза до шафи з тарілками показуючи варіанти вибору.

— Ту, з ведмедиком, — ткнув пальцем онук в свою улюблену.

— Добре. Я зараз все приготую, а ти поки іди перевдягнися, добре? — кивнула Ліза дістаючи вказану онуком тарілку. Їй мимоволі згадалися перша шурпа в її житті. Ту шурпу мати зварила на вогнищі, коли Ліза з Олександром повернулися з першої поїздки до Ірану. Тоді на святкування зібралася вся родина. Чоловік Лізи тоді ще сильно здивувався, звідки теща знає, як готувати абгушт. Бо шурпа дійсно нагадувала іранську страву, з якою вони познайомилися під час відрядження. Хіба що в шурпу не додають квасолю чи нут. Та й Ліза тоді була не менш здивована, а мати пояснила, що давно мріяла зібрати всю сім’ю навколо казана з шурпою, як у її дитинстві. І щиро раділа, що дожила до такої можливості. Ліза тоді з цікавістю спостерігала з якою любов’ю матір неквапливо готує той густий, жирний м’ясний суп. Він варився довго, без поспіху, як пояснювала мати, щоб витягнути максимум смаку з м’яса та овочів. І на смак та шурпа була неймовірна. Навіть Олександр, який загалом не любив баранину, тоді її високо оцінив.

— Гаразд, — кивнув онук і козликом поскакав до спальні в якій лежав його домашній одяг.

Ліза засипала в каструлю зелень, додала ще спецій. Аромат будив далекі спогади. Про матір біля казана, про інші страви, які та уміла готувати по старих рецептах: хаурму, какац, святковий колбик. Колбик чомусь пригадався особливо яскраво. Вони з Олександром тоді вдруге повернулися з Ірану, а матір саме заколола свиню, тож було багато смаколиків. Одним з найсмачніших виявився колбик — свинячий шлунок, начинений солоним фаршем зі спеціями та гострим перцем, що деякий час лежав під пресом, а потім коптився. З тих часів немало води утекло, Ліза куштувала і навчилася готувати багато страв, але такого колбика більше ніколи не їла. А от тушковану баранину з чорносливом, якою її матір колись пригощала Олександра, готувала не раз. Власне це єдина справа з бараниною, яка досі подобалася її чоловіку. А ще матір колись готувала дуже смачну хашитью, такі собі маленькі пельмені «вушка». Прісне тісто, м'ясний фарш, заправляли це все смаженою цибулею і запивали домашнім ар'яном. Ліза зітхнула — мати вже давно обходилася тим, що привозили та готували доньки. Хоч і регулярно вередувала. Останнього разу вона якраз згадувала ар'ян. Але готувати цей напій Ліза так і не навчилася (Олександр таке не любив), а на базарі ар'ян днем з вогнем не знайдеш. А якщо й знайдеш, то точно не такий, як готувала колись матір.

Ліза підняла погляд на виноград за вікном і мимоволі згадала долму, яка у її матері завжди мала якийсь особливий аромат та смак. Скільки Ліза не готувала долму, виходило зовсім не те. Голубці Лізі чомусь вдавалися значно краще. А от чебуреки вона смажила смачніші за материні. Сергій навіть якось сміявся, що в порівнянні з ними, те, що продають на вулицях і навіть те, що подають у новомодних ресторанах, то жалюгідна пародія. Казав, що щось подібне він їв лише в якомусь грецькому кафе на Старобешівській трасі. Мабуть, тільки в тому кафе і готують справжні чебуреки, а не оте неподобство, що продають вулицями Донецька. Та й невідомо з якого м’яса ті вуличні шедеври. Не даремно ж гуляють жарти на зразок «купи три чебурека, збери кота». А Ліза купувала якісне м'ясо, сама робила фарш, сама визначала пропорцію спецій, сама готувала тісто. Втім, останнім часом вона частіше готувала янтик. Бо жирне і смажене у їхньому з Олександром віці то вже важко, а янтик майже той самий чебурек, тільки на сухій пательні.

Насипаючи онуку в тарілку шурпу Ліза міркувала чи не спекти завтра кобете. Олександр його любить, правда називає татарський пиріг й посміюється, що Ліза останнім часом перейшла на екзотичну кухню. І в чомусь він має рацію. Останнім часом Лізу дійсно потягнуло до страв, які асоціювалися з матір’ю, родиною, спогадами. Мабуть, старість так позначається. У молодості на таке не було часу, грошей та й не прийнято було тоді таке. То лише мати могла щось таке утнути, а Ліза зазвичай обходилася тим, що встигала приготувати між роботою та домашніми справами, а на свята було стандартне радянське меню з холодцем, олів’є, оселедцем під шубою, дефіцитними мандаринами (якщо пощастить). А зараз є час, натхнення, можливість. То чому б і не потішити душу? Наприклад, на тижні, можна ще приготувати тирму — молочну юшку з яйцем та тістом. Олександр звичайно більше шанує борщ, але і йому різноманіття не завадить.

Погляд Лізи ковзнув по вазочці з цукерками, які вона сама вже не їла, але завжди тримала на столі для онуків. Згадалося, як колись її мати робила неймовірно смачний бакмез, який ще називали кавуновим медом. Для цього Ліза з молодшими сестрами розбивала у великому кориті кавуни, потім перетирали м’якуш руками (від чого були всі такі солодкі, що за ними починали ганятися оси), відокремлюючи від кірок, кісточок. Потім все це мати проціджувала та варила у казані до темно-коричневого кольору. Бакмез був неймовірно солодким, власне, ці саморобні солодощі були єдиними цукерками її дитинства. Іноді ще кавуни нарізали кубиками, варили, сушили і отримували рачель, або кавунові цукати. Ліза скрушно зітхнула, згадавши, як лікар розвіяв її наївну віру в те, що при цукровому діабеті можна їсти цукати. Вона ж думала, що це не цукор. Наче ж натуральне, природне, має бути безпечним. Яке там, виявилося цілком собі цукор і фізіологію розповідями про натуральність не обдуриш. Лікар сказав, що організм такі трюки розпізнає швидше, ніж люди читають склад цукерки на упаковці. А шкода. Ліза б не відмовилася, аби той організм читав не так швидко та уважно.

— Я вже. Де моя шурпа? — заскочив до кухні онук.

— Вже несу, мій золотий, — посміхнулася Ліза, ставлячи перед онуком тарілку. — Тільки обережно, студи, бо гаряче.

Задзвенів вхідний дзвоник і полишивши онука Ліза пішла відкривати. За парканом стояла Міранда.

— Мірочко! Чудово, шо ти прийшла, бо я саме приготувала шурпу, а моя матір казала, шо їсти шурпу на самоті — це як святкувати день народження з одним кренделиком. Можна, але смакує не так.

— Привіт, ба. Круто. А шо таке шурпа?

— Пішли – дізнаєшся, — кивнула Ліза поспішаючи повернутися до молодшого онука.

Онука звично полишила речі в спальні, помила руки, привіталася з хлопчиною, що старанно інвентаризував вміст своєї тарілки у пошуках небажаної цибулі (і таки знайшов шматочок, демонстративно-гидливо виклавши його на край). Ліза поставила перед Мірандою тарілку гарячої шурпи.

— Хм, прикольний супець, — винесла свій вердикт онука, спробувавши. Втім, Міранда ніколи сильно не перебирала харчами. Що давали, те і їла. А от її молодша сестра якось змогла здивувати Лізу заявивши, що копчену рибу вона не їсть, відтоді, як нею об’їлася. Лізі досі було цікаво, коли це, при досить скромних статках колишньої невістки, та дитина примудрилася об’їстися цим, не найдешевшим продуктом.

— Ба, а ти знала, що Медведчук, ну, той що політик, колись був адвокатом Стуса? — раптом спитала онука.

— А хто такий Стус? — здивовано підняла на неї очі Ліза.

— А ти не знаєш? — округлила очі Міранда.

— А повинна?

— Ну, це наче наша знаменитість, поет, у нас навіть меморіальну дошку-барельєф з ним встановили на першому корпусі ДонНУ.

— М-м-м, а, здається, щось читала про нього в «Дзеркалі тижня», чи в іншій газеті… — Ліза пригадала якусь статтю з загальним змістом, «ми щойно згадали, що в нас був такий масштабний поет, але ми його якось необережно посадили за ґрати і випадково ухандохали”.

— Хм, прикольно. Про радянську трактористку знаєш майже все, а про поета — нічого, — розсміялася онука.

— Про Пашу Ангеліну писали всі газети і роками, а про Стуса... Ну, про антирадянські елементи та націоналістів, яких нині подають героями, почали писати не так давно, — знизала плечима Ліза.

— Не знаю чи герой, але точно несправедливо ув’язнений, бо його історія, то просто якась маячня! Як взагалі у 1980 році людину могли посадити за вірші українською мовою? Я думала в ці часи вже такою дурнею не страждали.

— Певно, там були не лише вірші. Мабуть, він був бандерівцем, чи родом з західної України. Бо я не уявляю хто ще міг в Донецьку писати вірші українською.

— Тю, я пишу. Не всі, але у мене теж є українські вірші, — знизала плечима Міранда.

— Зараз це інше, — відмахнулася Ліза. — А тоді це нікому, окрім націоналістів не було потрібно. У місті всі нормальні люди переходили на російську. Якщо ти говорив українською, то ти або виходець з західної України, або націоналіст, або просто ще необтесане село.

— Стус не підходить під жодне з цих визначеннь, — хмикнула онука. — Він був донеччанином. Ріс тут з дитинства, в школу ходив і вчився у нашому ДонНУ. Нам викладач розказувала, що головним натхненником і людиною, що прищепила Стусу любов до української мови був його викладач історико-філологічного факультету Тимофій Духовний. Ветеран війни і єврей. Тобто, єврею можна було писати щось українською, а українцю — ні? Якась повна дурня. Я взагалі не розумію, як цей чувак прийшов до українського націоналізму у радянському російськомовному місті під керівництвом єврея! — вже відверто веселилася онука. — Це ж як примудритися треба було! Але ще менше я розумію, чого на нього спустили всіх собак. Який сенс було садити і знищувати поета?

— Ти впевнена, шо він лише писав вірші? — з сумнівом спитала Ліза. Вона поезією ніколи не цікавилася, і в принципі не розуміла, що у віршах могло бути такого важливого.

— Ну точно нікого не вбивав і нічого такого. Хіба що в 1965 році брав учать в акції протесту проти арештів інтелігенції. Але ж посадили його не тоді і не за це! Ми на одному з семінарів розглядали справу Стуса. Його реально двічі засудили за вірші! В 1972 і 1980 роках. Якийсь там експерт провів експертизу написаних творів і йому «пришили» «антирадянську агітацію та пропаганду». Не дивно, що він образився і під час відбування покарання писав звернення, з проханням позбавити його радянського громадянства. Я б теж на таке образилася. І, думаю, була б значно категоричніша за його оте: «Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». Але все це він писав, коли вже знаходився у колонії!

— Не найрозумніший вчинок, як для людини, яка знаходиться під повним контролем системи, — зітхнула Ліза. — Це зараз можна відмовлятися від чого хочеш, а тоді за подібне карали.

— Та ну, це ж просто звернення. Навіть не до преси, а в рамках наданого йому права. Взагалі вся та справа до ідіотизму безглузда. А найсумніша в ній роль адвоката. Уяви, «захисна» промова Медведчука звучала «злочини Стуса заслуговують покарання, але прошу звернути увагу на те, що він виконував робочу норму на заводі!» Тобто адвокат замість захисту, просто визнав свого підзахисного винним! Як так? Ще й заявив, що вірші гідні покарання? Та навіть захист убивці такого не допускає! Наш викладач етики, наводить це, як класичний приклад грубого порушення адвокатської етики в угоду системі. Бо навіть за урізаним радянським законодавством адвокат мав можливість захистити Стуса, натомість він тупо визнав його винним. Тобто, по суті, у Стуса не було адвоката. Лише прокурори. Людину засудили на 10 років примусових робіт і заслання за українську поезію! Це ж якесь повне безглуздя. Та за вбивство менше дають! А Стуса не просто посадили, а ще й вбили у в’язниці. А от його «адвокат» нині спокійненько сидить в Верховній Раді! Як він після такого спить, цікаво.

— В ті часи бувало таке.

— Та які ті? Це ж не 30-ті! Це 1980 рік! Це ж уже давно не було Сталіна, Берії чи подібних їм діячів з руками по лікоть у крові. Це ж уже часи Горбачова, гласність, реформи і все таке. І тут десять років … поету! Це ж повна дурня! Кому він заважав? Це ж навіть не Іван Дзюба з його легендарним «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Той красень хоч познущався з системи, вклавши її на лопатки їх же документами. От Дзюба природжений юрист, хоч і прикидався літератором! Він аргументовано, не порушуючи закон довів, шо радянський союз гребе кудись не туди. Уяви, він спираючись на твори Леніна, Маркса, Енгельса та партійні постанови довів, що ідея безнаціонального суспільства — це ідея не наукового комунізму, а казармового. Шлях до трагедії. І надіслав цю працю до найвищих керівних органів, шоб влада врахувала перегини в національній політиці та виправилася. Кажуть, партійне керівництво було в шоці. Тотальному. Не знали, шо робити, бо якась повна антирадянщина побудована на їх же «святинях». Вони так і не змогли спростувати аргументів Дзюби, тому просто визнали його «ідейно шкідливим». Без пояснень. І дали за це п’ять років. Хоча теж дивні. В той час Сталіна вже засудили і теоретично, заяви Дзюби, про те, шо «партія за керівництва Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму», були цілком вчасні і, наче ж, відповідали оголошеній політиці партії. Знаєш, у мене часом враження, шо та партія останні років п’ятдесят й гадки не мала, яка у неї політика, а сахалася від кожної тіні, — зі сміхом підсумувала Міранда. Сьогодні вона була на диво говірливою.

Ліза вперше так яскраво відчула, що онука вчиться саме на юриста. От тільки уявлення цього майбутнього юриста про світ та права були занадто ідеалістичні.

— Може й так… — похитала головою Ліза. Її водночас захоплювала, дивувала і бентежила тотальна неляканість онуки. Ця дитина сприймає своє право говорити все, що думає, як даність. Вірить, що закони покликані захищати людей (свята наївність). Ліза такої впевненості ніколи не відчувала. Власне, вона була переконана, що жоден адвокат не вистоїть проти системи чи «волохатої лапи» згори. Радянський союз може і розпався, але люди полишилися ті ж, і методи роботи у них точно не стали чистішими. Взяти, хоч того ж адвоката Стуса, про якого згадала онука. Якщо цей адвокат так захищав радянську систему, то навряд чи він і у Верховній Раді України змінився. А є ж ще ті, хто чхав на всі закони, бо жив «по понятіям». І таких в Донецьку було значно більше. Власне, за захистом своїх прав тут значно частіше зверталися до бандитів, аніж до правоохоронців. Це було швидше та ефективніше, бо міліція у їх місті була більше «для галочки».

Онуці пощастило, що нині місто помітно втихомирилося. Адже до 1997 року в Донецьку був такий розгул бандитизму, що на його фоні радянські часи здавалися тихим раєм. Дикий капіталізм, як це називав Олександр, розвився бурхливо. Грабіж, крадіжки, рекет, кришування, віджимання бізнесу були буденністю. В ті часи у місті ледь не щотижня лунали постріли та повідомляли про жертв чергових «розборок». І це ж лише про тих, кого вклали просто посеред вулиці, а скільки людей тихо і безслідно зникало, ніхто й ніколи вже не порахує. І звичайно стрільців майже ніколи «не знаходили», навіть якщо того стрільця бачив з десяток свідків, бо ж міліція теж хотіла жити. В ті часи люди навчилися миттєво падати на землю, лише почувши характерні звуки, бо кримінал, зазвичай, не заморочувався поодинокими пострілами, частіше це були щедрі автоматні черги. А іноді доходило й до гранатометів. Ліза свого часу бачила розстріляну машину біля Шахтарської площі, безліч дірок від куль на різних кафе, магазинах, чула про цілу вантажівку з вибухівкою біля Макаронки (на щастя, її розмінували). А про гучні вбивства Щербаня, Аліка Грека так взагалі знала всі країна.

Донецьк, та й весь Донбас в ті часи кроїли та перекроювали, як ласий пиріг, доки поступово не полишилися лише великі гравці, у яких вистачало розуму на комбінації складніші банального: «хапнув, продав, нарвався, вклався в домовину». Нині ці гравці почали впорядковувати хаос, будувати стратегії. Олександр розказував, що нині перестали бездарно розпилювати на метал отримані за безцінь заводи, а нарешті додумалися, що виробництво, це вигідніше. Кримінал почав не лише «віджимати», а й будувати бізнес та захищати свої володіння. Завдяки цьому центр Донецька став майже безпечним, бо «головні гравці» контролюють свої території і самостійно зачищають їх від «зальотних» злочинців. Був період, коли «чужим щупачам» в центрі міста просто ламали руки, а грабіжника, що зачепив «не ту людину» легко могли потім знайти у якомусь відстійнику. Господарі наочно пояснювали «дрібній шушері» де не варто «працювати» і це дало помітний ефект. Нині ж «несанкціонованих злодіїв» просто віддають ментам. Олександр казав, що кримінал помітно виріс, надягнув діловий костюм, взявся за побудову власної системи, в якій правоохоронні органи отримали роль регулярно підгодовуваного вартового собаки, та працює на перспективу. І доки Київ грається в державу, Донецьк будує бізнес. Чоловік розказував Лізі, що нині навіть гуляє приказка «Політика в Києві, а бізнес у Донбасі». От тільки те, що система нині керується переважно інтересами грошей та криміналу, ще не означає, що з неї зникли КДБшники.

— Взагалі дивно, шо та кровожерливо-планова радянська система так довго протрималася, — продовжувала міркувати вголос Міранда. — Як можна було вірити в світле майбутнє після цілеспрямованого знищення інтелігенції та під лозунгом, шо державою має керувати кухарка? Ба, от ти б пішла керувати державою?

— Та нашо воно мені треба, — відмахнулася Ліза. — Це ж не борщ варити, і навіть не розрахувати кількість їжі на три сотні людей.

— Отож, тобто адекватна кухарка з вищою освітою, на таке б не підписалася. Тобто той, хто вигадав цей лозунг, з реальністю дружив погано. Або тупо брехав.

— Взагалі то це казав Ленін. Але це перекручені слова, — хмикнула Ліза, — Його ідея була в тому, шо звичайні люди (навіть кухарки) повинні навчитися керувати державою, а не шо варто саджати за кермо кого попало.

— Ну, не знаю, чи перекручені його слова, але це саме з подачі Леніна постав цей тоталітарний монстр, за кермом якого зібрався такий серпентарій, що хоч герпетолога викликай, — легковажно відмахнулася Міранда. — А в підсумку мільйони життів закатано в дорогу до світлого майбутнього… капіталізму. Геніальний план! Обхідний шлях вартий Моїсея.

Ліза на це лише похитала головою, спіймавши себе на тому, що навіть трохи заздрить внутрішній свободі онуки. Жодних страхів, жодних авторитетів, жодної обережності у висловлюваннях, обмежень в критиці. Ліза не знала чи це так позначаються нові часи, чи то вплив на дитину першої невістки. Та теж не має страху й самотужки вже не перший рік воює у своєму селі з колишнім колгоспом і, за переказами Міранди, навіть має якісь успіхи. Землю забрала, за якийсь там регрес судиться. Лізу дивувала сама думка про подібне протистояння, а впертість та наполегливість, які демонструє колишня невістка, викликає шок на межі із захопленням. А от матір Лізи взагалі б не повірила, що таке можливо. Та її б інфаркт вхопив від самої ідеї почати суперечку з колгоспом (нехай і колишнім)! Забрати у колгоспу землю? Та лише за озвучення такої думки колись можна було одразу відправитися на лісоповал Сибіру.

Ліза виросла в часи, коли заради власної безпеки доводилося ретельно контролювати всі свої слова, дії, тому в неї намертво впаялася обережність. Так, Ліза знала, що нині не кидають до в’язниці за антирадянські вірші чи анекдоти, і що для виїзду на кордон нині не треба два роки жити, як муха під мікроскопом, але все ще пам’ятала, що іноді одна фраза може вартувати кар’єри, роботи, свободи. Занадто довго уміння мовчати та підлаштовуватися було критичною необхідністю виживання. Від самого дитинства мати радила Лізі триматися в образі типової радянської людини. Без коріння, нації, минулого, без підстав зацікавити систему. Ліза ніколи не вчила мови своїх предків, адже знання російської мови було квитком до отримання роботи, а от демонстрація уміння говорити іншою – підставою стати «другим сортом», а то й квитком до таборів. Тож Ліза знала хіба що з десяток слів мови матері, та й то переважно назви страв. І навіть ті, якось необережно озвучені назви, викладачі Лізи колись жорстоко висміяли, назвавши її родинні рецепти «допотопною архаїкою, що ганьбить прогресивну радянську людину». Тому Ліза навчилася їх не згадувати, а, як «прогресивна радянська людина» готувати за затвердженими партією стандартами, з того, що дають і виключно те, що «погодила партія». А ще періодично вдавати щиру віру у шкідливість тих продуктів, які раптом зникали з полиць магазинів. Якщо газети написали про шкідливість яєць чи вершкового масла, то всі їдальні миттєво мали прийняти нову реальність і готувати з «безпечних продуктів», наприклад, заміняти масло «корисним» маргарином, пірамідки з пачок якого, могли були єдиним наявним товаром на полицях. Нікого не цікавило, як то вплине на смак страв чи здоров’я рядового відвідувача їдальні. Головне — виконати вказівку, не дратувати систему, вдати справний гвинтик. Тільки так тебе не спишуть на брак, не перемелять на порох.