Світла сторінка

Міранда

Міранда прикрила долонею рот, стримуючи чергове позіхання — організм натякав, що ніч без сну, таки трохи заважає концентрації на монотонній лекції. Але ці дрібниці абсолютно не заважали із задоволенням згадувати попередню добу. Є речі, заради яких Міранда без жодних сумнівів здатна пожертвувати сном. Одна з них – спілкування з цікавими людьми. Особливо якщо ті люди прийшли на її день народження, а деякі навіть потай організували цілий консиліум, щоб влаштувати їй сюрприз — вигадати, скинутися і придбати подарунок!

Взагалі Міранда не очікувала, що обросте в гуртожитку такою кількістю друзів. Вдома їй досить важко давалося невимушене спілкування з однолітками, розмови яких зводилися переважно до обговорення подій навколо дискотек та того, хто, з ким, де і як зустрічається. Міранді це було цікаво хіба що хвилин десять, а далі ставало так нудно, що доводилося докладати титанічних зусиль, щоб не почати позіхати. Вона щиро не розуміла, як можна весь час присвячувати «перемиванню чужих кісток». Це ж нудно! Та й загальноприйнята в селі традиція відзначати все з відром спиртного в оповитому цигарковому тумані товаристві, зовсім не спокушала Міранду до організації якогось колективного святкування. Вона й від тих, куди її запрошували, старанно відкараскувалася (пару разів сходила і зареклася). Горілка та якийсь «шмурдяк», гордо іменований «вино», які мали попит у її однолітків в селі, Міранді елементарно не смакували, запах цигаркового диму дратував, а сенсу всупереч власним вподобанням вчитися палити чи пити якусь гидоту «бо всі так роблять», дівчина не бачила. Як і логіки вбивати час на спостерігання таких «розваг». Через це однолітки в селі ставилися до Міранди з певною повагою, але водночас вважали дивною і могли прийти за порадою, допомогою, але точно б не завалилися веселим кагалом з подарунками на її день народження. А в гуртожитку у кімнаті Міранди несподівано зібрався такий натовп, що по додаткові тарілки довелося бігати до сусідів! Одногрупники: Яринка, Катя, Діма (першокурсник, який вже перевівся на другий курс), Даліла, Оля (дівчина, яка мала просто таки феноменальну пам’ять), Саша, Толик, а також Олеся (однокурсниця з українського потоку), Злата (дівчинка з біофака з якою Міранда познайомилася в ліфті), Василина (кібернетик, що приходила в їх групу по німецькій мові і теж жила в гуртожитку). Мішок листівок, подарунки (від химерної прозоро-зеленої скляної вази, яку їй вручили одногрупники, Міранда була в захваті). Настільки людний та веселий день народження у Міранди востаннє був років в десять.

Невимушене застілля та чаювання з тортиком плавно змістилося до танців та ігор, найекстремальнішими з яких виявилися гра в карти на бажання (хлопці програли та пішли на кухню мити гору посуду, дівчата великодушно допомогли їм все те носити) та гра в карти на роздягання (за результатами гри перед дівчатами лежала гірка прикрас, а хлопців роздягнули буквально до штанів. Діма розіграв цілу драму, трагічно знімаючи останній носок). А потім святкування якось невимушено перейшло до нескінченного чаювання під цікаві історії з життя, обговорення книг, навчання, філософських тем та дискусій. І від такого б Міранду не відірвав жоден сон! Десь після опівночі, коли частина гостей розійшлася, а найспритніші окупували доступні подушки (комфорт, виявляється, важливий у спілкуванні), кілька «обділених» побігли до своїх кімнат за «інвентарем». Повернулися не всі (когось рідне ліжко таки не відпустило), а Діма та Василина ввалилися в кімнату кожен зі своєю подушкою і реготом, бо гуртожитком їх проводжали жарти в стилі «О, по ходу десь звільнилася кімната!».

Розійшлася балакуча компанія лише під ранок, на обговоренні «Майстра та Маргарити» (Міранді обіцяли привезти цю книгу почитати) й виключно тому, що вже потрібно було йти на пари. Душ, швидкі збори та пробіжка до корпуса Міранду з дівчатами непогано збадьорили і день звично закрутився. Хіба що повертаючись з пар, Міранда з Яринкою зустріли Діму, який поскаржився, що на третій лекції спробував почитати, що він там пише і не зрозумівши ані слова, вирішив, що час йти додому спати. Організм Міранди виявився більш витривалим і чесно протримався, аж до дев’ятої вечора.

Осипалося золото осені, календар рахував перші дні зими, проте погода про це, здається, не здогадувалася. Донецьк потопав у густих ранкових туманах, що плавно огортали вулиці, терикони та ставки й періодично трансформувалися у монотонні холодні дощі. Часом вітер розганяв хмари, ненадовго відкриваючи пронизливо-яскраву блакить неба, а потім знову натягував сіру непроглядну ковдру з якої сипався то черговий дощ, то летіли несміливі зграйки сніжинок, котрі танули ледь торкнувшись землі. Дні Міранди летіли по вінця наповнені лекціями, семінарами, новими знайомствами, практичними та самостійними заняттями, «водінням кози» (так у гуртожитку називали звичку тинятися по кімнатах сусідів, в пошуках конспекту, книги, чаю, солі і т.д.), вигадливими розвагами (гра в «Мафію», карти, гадання, обговорення студентських забобонів (на зразок, якщо вночі прокричати у вікно три рази «халява прийди», то отримаєш автомат по екзамену), поїздками додому, листами від «нещастя з армії». Колишній хлопець отримавши провокативні фото спочатку написав трагічного листа, що він ледь в петлю не поліз, але потім його попустило і зміст розповідей змістився до нейтральних описів його життя-буття з нотками суму за часами коли вони з Мірандою зустрічалися. Тож Міранда схилялася до того, що її мама мала рацію – справа не у великому коханні, а в елементарній потребі комусь писати. Це і радувало і засмучувало водночас. Радувало, бо дозволяло почуватися вільною, засмучувало, бо залишки романтичної прив’язаності все ще жили в її душі, часом нагадуючи про себе хвилями щемливої туги. В такі моменти Міранда любила гуляти Донецьком.

Любила після пар, сама або в компанії, прогулятися до ювелірного магазину «Ізумруд», щоб помилуватися виставленими у вітрині прикрасами, проминути монументальний пам’ятник Артему (одна з викладачів розказала, що у цього пам’ятника є «ерекційно – непристойний ракурс», спричинений прорахунком скульпторів і роздивившись це раз, Міранда тепер мимоволі кожного разу фіксувала той ефект, ледь стримуючись від посмішки), купити морозиво, прогулятися до «Білого лебедя» і далі вулицею Артема до початку бульвару Шевченка, а потім, проминувши пам’ятник кобзарю, вийти на бульвар Пушкіна. Тут панували спокій і затишок попри те, що знаходився бульвар між двома головними артеріями міста. На цьому бульварі можна було нескінченно милуватися височенною алеєю кленів, а також роботами художників, які регулярно виставляли свій товар вздовж бордюр. Також поряд з картинами продавали монети та старі речі (Даліла їх називала вінтаж), які Міранді подобалося роздивлятися. Далі прогулянка виводила Міранду до Садового проспекту, де вона вже зазвичай або зазирала на ринок (якщо планувала купити щось з продуктів), або виходила на Університетську вулицю і по ній, вздовж залізниці та парку, що оточував міські ставки, неспішно прямувала до гуртожитку. Даліла, що іноді складала компанію Міранді, називала такі піші прогулянки «для шаленої собаки три кілометра не коло». Фактично там було близько 6-8 кілометрів, але Міранді вони майже не приносили втоми, зате давали час пороздивлятися місто, людей, подумати, помріяти, розкласти по поличках враження.

Наближалася перша сесія. Міранда легко здавала заліки, готувалася до екзаменів, раділа першим отриманим «автоматам» (з чотирьох екзаменів їй треба було здавати лише два). Останній залік у їх групи був 31 грудня зранку, тож не дивно, що напередодні ввечері звичне в їх кімнаті колективне навчання таки з’їхало у святковий настрій і вся компанія вибралася на прогулянку містом.

Ледь помітний сніжок кружляв у холодному повітрі, влаштовуючи магічні танці блискіток у світлі вечірніх ліхтарів. Зима вдавала, що грошей на новорічну погоду їй виділили, менше, ніж зграйкам студентів, що курсували поміж гуртожитків. Але ані зиму, ані студентів то не турбувало. Попереду був Новий рік, канікули, життя. Місто готувалося до свят, компенсуючи відсутність снігу прикрасами та ілюмінацією. Міранда з друзями з цікавістю роздивлялися святково вбрані вікна, будинки, встановлену на площі Леніна ялинку, кілька разів підскакували від несподіваного стрілянини петард, вмовили продавців ялинкового базару «подарувати бідним студентам кілька соснових гілочок», ділилися планами на новий рік, майбутнє. Яринка розповіла, що мріє працювати на митниці, бо «там такі заробітки!», Оля — в прокуратурі, щоб садити за ґрати злочинців, Даліла планувала бути юристом на підприємстві (її батько був директором заводу). Толик невпевнено знизав плечима з фразою «щось та найду, мабуть», Катя діловито оголосила, що стане відомим адвокатом і рятуватиме нещасних від Олі. Далі розгорнулася дискусія у кого з дівчат буде більше шансів. Більшість схилялася до Олі, яка демонструвала просто феєричні здібності у навчанні. Катя хмикнула й заявила, що «не завжди знання перемагають кмітливість». Міранда й гадки не мала ким вона хоче стати і де буде за п’ять, а тим паче десять років, але точно знала, що їй добре зараз. Тут і з цими людьми. Такими різними, цікавими, непересічними, а ще щирими й просто чудовими.

Закінчився той вечір танцями, під час яких Міранду вразила фантастична пластичність досить пухкенької й від цього сором’язливої Олі та Толик, який несподівано визвався станцювати стриптиз. Стриптиз не вдався, бо на самому цікавому хлопець зупинився, заявивши, що «не може працювати при такій неувазі аудиторії» (більшість дівчат сором’язливо поопускали очі). Від такої обурено-ображеної заяви, щирого, простого й взагалі-то сором’язливого Толика, сміялися всі голосно й довго.

31 грудня, після заліків, багато хто з гуртожитку роз’їхався по домах. Міранда полишилася святкувати Новий рік в гуртожитку з Яринкою. Їхати в гості до Міранди Яринка не хотіла, а полишати подругу саму на свято, Міранді совість не дозволила. Та й перший екзамен було призначено вже на 3 січня. Надвечір в їх кімнаті додалися Даліла і ще несподівано прийшов однокурсник з паралельної групи, який жив не в гуртожитку. Власне Міранда багатьох з групи звала, бо ж цікавіше святкувати Новий рік гуртом, але зовсім не очікувала, що більшість поїде додому, а Кирило прийде. Цей хлопець жив не в гуртожитку, а десь в центрі міста, і вони не те щоб часто спілкувалися. Високий, темноволосий, трохи нескладний Кирило носив переважно темний одяг, кумедні вусики та окуляри. А ще гарно розбирався в комп’ютерах (до нього багато хто з їх потоку звертався з цими питаннями) і радо допомагав. Одна біда, Кирило мав звичку так складно і довго формувати свої пояснення, що Міранді найчастіше вони майже не допомагали (хіба що відчути себе дурепою) і легше було самій з тією загадковою технікою домовитися чи знайти ще якогось, простішого у поясненнях помічника. Тому рішення Кирила прийти святкувати до них в гуртожиток, стало для Міранди несподіванкою. Як і замріяні погляди, котрі хлопець раз за разом кидав на неї. Від тих поглядів Міранда почувалася якось ніяково, від них їй хотілося кудись сховатися, або взагалі дременути. Тож коли Даліла згадала, що щось забула у своїй кімнаті, Міранда поспіхом напросилася скласти компанію в прогулянці до сусіднього поверху.

Похід на восьмий поверх під іронічні коментарі Даліли про «причарованого хлопчика» та пояснення Міранди, що вона й не здогадувалася, що він на неї оком накинув, розтягнувся на тривалі веселі мандри гуртожитком. Міранді не хотілося повертатися, тож вони пішли прогулятися поверхами. Вітали всіх підряд з новим роком, дарували новорічні сніжинки, стосик яких Міранда вирізала з білого паперу. Це було значно веселіше, аніж сидіти в кімнаті з неочікуваним і не сильно бажаним залицяльником. Кирило був приємним хлопцем, але Міранда чомусь навіть не розглядала його в ролі кавалера. Й гадки не мала, що тепер робити з цим «щастям».

Міранда з Далілою повеселилися досхочу доки гасали поверхами. Але потім таки довелося повернутися, бо Міранду мучила совість за полишену наодинці з Кирилом Яринку. Ще й Даліла активно кепкувала, що цей хлопець «вже втрачений для всіх інших» і Яринка немає шансів, навіть якщо їх зачинити в одній кімнаті довічно. Тож Новий рік вони зустріли вчотирьох, організувавши на підлозі «святковий стіл» (так було найзручніше всім розміститися), що складався з пельменів, шоколадних цукерок (приніс Кирило) та чаю. А потім довго милувалися з вікна салютами, котрі яскравими квітами, а то й цілими букетами, розквітали над містом.

Кирила випроводили десь о другій ночі, коли Яринка прозоро натякнула, що планує лягати спати. Міранда його провела до виходу (візит хлопця був забезпечений пропуском Міранди на вахті), після чого, полегшено видихнувши, повернулася до кімнати. Ярина дійсно вкладалася спати, а Міранді спати не хотілося, тож вона з радістю пристала на пропозицію Даліли «зварити кави».

Каву Даліла дійсно варила. В маленькій мідній турці з різьбленою дерев’яною, частково обвугленою ручкою, помішуючи її витонченою мідною ложечкою з незвично довгою ручкою. Для Міранди це було в новинку, бо до цього каву вона пила лише розчинну та й то переважно у бабусі з дідусем. Вдома ж частіше пили чай, цикорій, «Галку». Варити каву виявилося весело, адже у Даліли це був цілий ритуал з купою інвентарю (цукор, чашки, кава) і походом на кухню. А там, доки Даліла зварила кави на дві чашки, дівчатам довелося з жартами захищати від несанкціонованих посягань цей «стратегічний запас», і відхилити з десяток пропозицій випити з хлопцями вина в прикуску з солоними огірками, горілки з сухариками, пива з кавою (пропонували долити в чашку). Доки ж дівчата донесли готову каву до кімнати, то ледь не потрапили «на лінію вогню», бо кілька парубків влаштували в коридорі азартні змагання з капцеметання по порожніх пляшках пива.

Та кава розтягнулася до ранку, під розмови про все на світі, спалахи салютів за вікном та веселі крики, гуркіт якоїсь біганини й верески за дверима. Гуртожиток гуляв гучно й довго, спонукаючи дівчат раз за разом визирати у вікно реагуючи на якісь чергові особливо гучні крики чи вибухи поодиноких салютів просто під гуртожитком. Лише о 7 ранку, коли Міранда підіймалася на свій поверх, гуртожиток нарешті затих й лише розсипані у коридорах та на сходах конфетті й дощик, а також пусті пляшки на підвіконнях, демонстрували наскільки весело проходило святкування.

Перший екзамен був письмовий і найскладніший, бо це була Теорія держави та права яку викладав Загнітко. Цей викладач жодних автоматів не ставив, а перелік тем дав такий, що довелося перекопати всю бібліотеку і половину гуртожитку, щоб знайти бодай якісь відповіді на екзаменаційні питання (у Міранди біля ліжка зібрався цілий стосик різних книг на цю тему). Потім в графіку було ще три екзамени, по двох з яких Міранда отримала автоматом «відмінно». Тому, склавши другий екзамен, можна було б радіти канікулам, але Загнітко, котрий тиждень перевіряв екзаменаційні роботи, досі не повідомив результат. Яринка, яка планувала одразу після другого екзамену їхати додому, вже мала на руках білет й навіть прийшла на екзамен одразу з дорожньою сумкою (три дні ретельно складала той мішок речей та сувеніри для мами та сестри з братом). Вона планувала дізнатися результат по першому екзамену, скласти другий і одразу їхати на залізничний вокзал. Але результатів досі не було. Яринка попросила в деканаті телефон викладача, щоб подзвонити та спитати оцінку, але їй відповіли, що телефона не мають. Яринка була у відчаї, майже плакала, через те, що згорить білет, й тут Міранда згадала, що, наче, бачила контакти викладачів у вахтерів в комірчині на вході до корпуса. Яринка прожогом кинулася туди і вдвох з Мірандою вони випросили у жіночки-вахтера потрібний номер телефона, під обіцянку не здавати її, щоб пані не втратила роботу.

Отримавши заповітний номер, Яринка взяла телефонну картку Міранди й покинувши свою сумку у вахтера, побігла до новенького синенького таксофона, що стояв в холі факультету, Міранда попрямувала слідом. Яринка набрала викладача, скоромовкою привіталася, спитала про оцінку, згадала Міранду, а за мить полегшено видихнула.

— Я здала! Можу їхати додому! Ура! — радісно оголосила вона та подала Міранді трубку, — Олег Павлович хоче поговорити з тобою, — скоромовкою додала Ярина й сяючи, як нова копійка, побігла до полишеної сумки.

— Добрий день? Ви і мою оцінку скажете? — спитала Міранда з посмішкою спостерігаючи, як щаслива Яринка вже мчить на вихід.

— Добрий. Назвіть своє прізвище, — пролунав голос викладача.

Міранда назвала й затамувавши подих завмерла в очікуванні оцінки. Вона вже мала три «відмінно», але хотілося мати, так би мовити, «повний комплект».

— Зрозуміло. Спочатку скажіть, хто вам дав цей номер телефона. Ярина сказала, що отримала його від вас, — явно невдоволено промовив викладача.

— Від мене? — щиро здивувалася Міранда, адже Яринка записувала телефон під диктування вахтерки. Міранда підняла погляд. Навпроти за склом сиділа жіночка, якій ця відповідь могла вартувати роботи.

— Так, тому ви мені повинні сказати, хто вам його дав.

— Вибачте, я не можу, — розгублено відповіла Міранда. Вона ж не могла підставити жіночку, яка допомогла, бо зглянулася над Яринкою.

— Що ж тоді і вашу оцінку завтра почуєте, разом з усіма, — невдоволено мовив викладач та кинув трубку.

— Гаразд… — мовила Міранда, якій було не критично побути в місті ще один день. Але вона зовсім не розуміла навіщо Яринка збрехала викладачу, ще й з такою невимушеною легкістю. Міранда ж чула розмову й тепер усвідомила, що Яринка без найменшої запинки назвала її, як «джерело інформації». Але чому? Навіщо було так її підставляти? Без жодних вагань, сумнівів. Це шокувало Міранду до стану ступору.

Оцінки від Загнітка шокували не менше, але всю групу. Дві «добре» у відмінниць, чотири «задовільно» (серед цих «щасливчиків» і Міранда з Яриною), а все інше «не здано». При цьому методист деканату по секрету розказала, що затримка з оцінками була через те, перші оцінки, які приніс цей викладач, були на бал нижче. Навіть ректор побачивши їх порадив викладачу занизити планку очікувань до адекватної, оскільки «це ж перший курс, а не аспіранти». Міранда не знала, який рівень у аспірантів, але точно знала рівень їх відмінниць. Вона могла сумніватися у собі, але була впевнена, що відповідь, наприклад, їх Олі, яка сконцентрована на навчанні й здатна процитувати дослівно прочитаний текст на десяток сторінок, просто не може вартувати невпевненій трійці! Паралельна група мала такі ж результати, тому, не довго думаючи, український потік написав колективну скаргу на необ’єктивне оцінювання та незадовільні лекції. Адже на лекціях не було і п’ятої частини того, що винесли на екзамен, й жодного прикладу «належної відповіді» Загнітко ні разу не давав (семінари вела інша викладачка і там оцінки у всіх були цілком адекватні). Деканат пообіцяв розглянути скаргу та надати можливість всім охочим перездати екзамен. Міранда теж планувала перездати, от тільки не уявляла, як це робитиме, адже при оголошені результатів Загнітко висловив побажання побачити всіх на перездачі й виразно пообіцяв «особливе ставлення тим, хто розголошує його номер телефону». Саме тоді Міранда усвідомила, що через незрозумілу підставу Яринки вона феєрично «влипла».