Світла сторінка

Ліза

— Ба, твоя любов до цих мисочок, б’є всі рекорди, — посміхнулася Міранда, спостерігаючи, як Ліза звично наливає з металевої мисочки окріп в чашки. — Я так розумію електрочайник у тебе виключно деталь інтер’єру?

— Мені так зручніше. І швидше, — відмахнулася Ліза. Чайники їй сини продовжували дарувати вже, здається, суто зі спортивного інтересу. Останній, електричний, був, ніби й зручний, проте звички, то таки непереборна штука.

— От дуже сумніваюся, — хмикнула онука, наминаючи за столом картоплю з сосисками.

Ліза посунула чашку з кавою до онуки, дістала з кухонної шафки печиво. Дверцята шафки знову не закрилися.

— Отже ж! — сердито видихнула Ліза й дістала з шухляди поряд з ложками викрутку. Звично трохи натиснула на край кріплення вередливих дверцят.

— Шо це з ним? Воно ж нове, — здивовано кліпнула на це онука.

— Та, отож, все ніяк нормально не відрегулюємо. Вже тричі майстра викликали, але минає тиждень два і дверцята знову то не закриваються, то заїдають, — зітхнула Ліза. — Вже й папа твій там шось підкручував. Але допомогло ненадовго.

— Якийсь сумнівний той ваш майстр. Чи меблі, — округлила очі Міранда. — У дідуся Колі сторічна шафа пристойніше поводиться.

— Та, порівняла, у нього ж золоті руки, — зітхнула Ліза, повертаючи викрутку на місце.

— Є таке. Правда заморочується сильно. Бабуся столик на кухню попросила, так він змайстрував прикольний такий, з різьбленими ніжками, дверцятами, шухлядками. Але робив так довго, шо бабуся вже сварилася «шо ти ото морочишся? Я ж попросила просто стіл», — розсміялася онука.

— Отож. Це вам не дід Саша, цей настільки звик керувати, що вже і не пам’ятає з якого боку й братися за викрутку, — жартома відмахнулася Ліза. Іноді необхідність тримати на кухні зовсім не жіночий інструмент її таки дратувала. Втім, у кожного свої недоліки.

— О, ба, а я тобі казала, що отримала права? Ща покажу, — раптом підірвалася з-за столу онука й побігла в спальню, де лежали її речі. А за мить повернулася та простягнула Лізі невеликі заламіновані права.

— О-о, коли це встигла? — здивувалася Ліза.

— Та на днях. Папа курси оплатив.

— Який молодець. Вітаю. А у діда твого права у вигляді книжечки, — Ліза здивовано роздивлялася права з фотографією Міранди, міркуючи, що курси в автошколі вартують не три копійки і навряд чи син сказав своїй другій дружині про такі витрати. Й не хотілося б щоб вона дізналася, бо ж занадто болюче реагує на кожну копійку, що йде до дітей від першого шлюбу.

— Так це ж нового зразка.

— А-а-а. І на чому збираєшся їздити? Дід, наче, машину не обіцяв.

— Ой, та хай лежать, вони ж їсти не просять. А уміння за плечима не носити, — зовсім не засмутилася онука, — Але папиним ланосом я вже кермувала, коли ми в село їхали. Правда, вже за Донецьком на курахівській трасі. І коли розігналася до 90км/год папа почав трохи нервувати. Хоч там же дорога пуста. Але було прикольно. Взагалі класно уміти водити машину! — торохтіла онука, абсолютно не переймаючись примарними перспективами ту машину отримати.

— Ой, не знаю, мене таке ніколи не спокушало, — похитала головою Ліза. — Далеко мені до послідовниць Паши Ангеліної.

— А до чого тут якась революціонерка? — кліпнула на неї онука.

— Тобто — якась революціонерка? Ти не знаєш, хто така Паша Ангеліна? Чому вас в тому університеті учать? — сплеснула руками Ліза.

— Переважно праву і як ним користуватися, — хмикнула онука.

— І ти нічого не чула про цю знамениту трактористку? — щиро здивувалася Ліза.

— А-а-а, то вона трактористка. Ну, ім’я чула. І чим вона така знаменита? — Я думала після війни багато таких було. Нестача чоловіків і все таке, — знизала плечима Міранда.

— Так, після війни дійсно багато. Але почалося це до війни і Паша Ангеліна була перша така в наших краях. Вона ще у 1933 році стала бригадиром жіночої тракторної бригади. Знаменитість була всесоюзного масштабу. Трактористка, викладач, делегат кількох з'їздів КПРС, мала гарні стосунки з самим Сталіним і навіть пряму телефонну лінію зв’язку з Москвою.

— Фігассє трактористка, — недовірливо похитала головою Міранда. — У мене було інше уявлення про представників цієї професії.

— Я ж кажу, велика була знаменитість, — кивнула Ліза сідаючи за стіл, та кидаючи в свою чашку кави дві таблетки сахарину. — А ще вона наша землячка – зі Старобешівського району. З нами колись в санаторії відпочивала фанатична послідовниця Паші Ангеліної, здається ту жінку звали Марина. Вона теж була родом з того району. За прикладом Ангеліної та Марина колись пішла вчитися на трактористку і все життя з тим трактором працює. Втім, воно й не дивно, свого часу Паша Ангеліна стала взірцем для тисяч дівчат. Та ж Марина, розказувала, шо мріяла стати шофером, або трактористкою, з тих часів, як школяркою побачила Пашу Ангеліну на їх машинно-тракторній станції. Казала, Ангеліна мала саме такий вигляд, як на газетних фото і взагалі стала її ідеалом. А потім у них в сільській школі проводили експеримент — старшокласників навчали роботи на тракторі. Марина хвалилася, що єдина з дівчат десятого класу склала іспит на права, а після випускного прийшла працювати до їх радгоспу. Пізніше правда ще закінчила ПТУ за фахом «тракторист-машиніст», але потім понад двадцять років пропрацювала трактористкою. І два її сини стали механізаторами і онуки також пішли вчитися на трактористів. Твій дід тоді жартував, що добре, що у неї сини, а не доньки, а то й дівчат би загнала на трактор.

— Прям династія трактористів, — посміхнулася Міранда.

— Так. Я вперше бачила жінку, для якої трактор був центром всесвіту. Якось вона вибірково брала приклад з Паші Ангеліної, адже та всіх своїх дітей відправила здобувати вищу освіту. А у цієї Марини весь світ зійшовся клином на тракторі. Вона розказувала, що в молодості навіть на танці бігала лише взимку, бо влітку ж жнива, ніколи. А про трактори розповідала годинами. Навіть я, далека від всієї цієї техніки, запам’ятала, шо перший її трактор був МТЗ-2 — відкритий, без кабіни, на якому вона працювала і взимку, і влітку, в дощ, сніг, спеку. Возила корми, обробляла посіви, збирала врожай. Казала, були випадки, коли вони з напарницями взимку аж до Ростовської області за соломою їздили. А найбільша радість цієї Марини була, за її словами, коли на якийсь ювілей їй та ще двом працівницям їх колгоспу дали нові трактори ЮМЗ-6 із кабінами. Казала, шо почувалася тоді щасливішою, аніж коли заміж виходила, бо на тому тракторі стояв компресор, що дозволяло самій скати підкачати, а якщо щось трапиться, то й колегам допомогти.

— Цікаве жіноче щастя, — хмикнула Міранда.

— Показово правильне для радянського союзу, — посміхнулася Ліза. — Типова ударниця, стахановка, мала там якісь нагороди і про свою роботу у тракторній бригаді розповідала так, наче й нас збиралась загітувати сісти за трактор. А вже історіями про Пашу Ангеліну взагалі нам з твоїм дідом всі вуха прожужала. Для неї вона була ідолом. В першу чергу тому, шо кинула виклик традиційному сімейному укладу. Ангеліна ж пішла проти родини (батько та брат намагалися не пустити Пашу навчатись «нежіночої» справи, бо це, на їхню думку, ганьбило честь сім’ї), успішно опанувати суто чоловічу справу, довела, що жінка здатна на більше, дала сільським дівчатам вибір.

— Ну… такий собі вибір. Я б на таке «щастя» й за доплату не підписалася, — похитала головою Міранда. — Бачила я ті трактори і «щасливих» трактористів та комбайнерів, коли працювала на агрофірмі. Бр-р-р. Та у них такі умови, що після такого, мабуть, і пекло буде курортом. Виїзд на роботу до світанку, коли за вікном ще глуха ніч, вдень в тому тракторі можна запросто зваритися, а пилу там стільки ж, скільки й у шахтарів, хіба шо колір не такий примітний. А вже про солому, котра за п'ятнадцять хвилин в кабіні трактора, залазить навіть в труси, я взагалі мовчу. Ми коли в полі зрізали колоски, то нам і наявним поряд трактористам та комбайнерам привозили обіди, то заповітною мрією тих трактористів була кружка холодної води (бо у них в кабіні та вода перетворювалася на кип’яток) і затінок десь під посадкою.

— А коли це ти в агрофірмі працювала? — здивовано спитала Ліза.

— Та ще після десятого класу, влітку. Срібні сережки тоді ще собі купила з першої зарплати. Хіба я не розказувала? — здивовано кліпнула на неї онука.

— Ні… Це мама тебе відправила?

— Та ні, хлопець запропонував піти за компанію. Мама не заперечувала, а мені було цікаво спробувати. Спочатку ми колоски ячменю на пшеничних полях зрізали, а потім на току працювали: зерно підгрібали, сушили, бо літо дощове було. Ну і всяке різне. То замітали, то мене відправили допомагати мірошнику на млині, то в кузові вантажівок стрибала підгрібаючи зерно, яке не висипалося, чи розгрібаючи, щоб рівномірно розподілилося. Пізнавально було. А ще мене там всім колективом вчили додому таскати зерно і макуху. Цілий лікбез провели, шо і як робити. Казали, шо непристойно з такої роботи повертатися з пустими руками.

— Красти вчили? А якби спіймали чи підставили? — сплеснула руками Ліза.

— Ну, мені було п’ятнадцять, тож кримінальної відповідальності точно б не було, — знизала плечима онука. — Та й взагалі, з того току тягли всі і все, шо траплялось під руку. Я там довго була єдиним переляком, шо нічого з собою не «прихоплював». Але потім мені мірошник насипав сумку макухи (навіть свою сумку дав!), механік по секрету показав проріху в паркані, куди можна ту сумку виставити до кінця зміни, шоб потім забрати, пацани поржали з моєї непрактичності і я вирішила, шо це таки дурість ігнорувати можливість притягнути додому шось корисне. І все одно всі ржали, з моїх скромних сумочок (десь на відро-два). Казали, «якась ти несільська дитина, не умієш нормально красти». Пацани з якими я працювала, тягали зерно мішками. Закидали в бур’яни через паркан, а потім, після зміни закидували мішок на плече і йшли додому, наче так і треба, — розсміялася Міра.

— І мама тобі це дозволяла?

— А хто її питав? Мама, як завжди, в лікарні була. Ми з малою самі крутилися. Але мама пораділа трьом халявним мішкам зерна та мішечку макухи, які я потроху натягала.

— Так не можна, — осудливо похитала головою Ліза. — Не можна дітей на таке відправляти. Неправильно твоя мама робила.

— Ой, ба, а типу папа правильно, — відмахнулася онука. — Зате я точно маю уявлення про роботу трактористів і жодна Паша Ангеліна мене б таким «щастям» не спокусила. Ти краще розкажи, як це проста трактористка примудрилася стати такою знаменитістю, щоб отримати пряму телефонну лінію зі Сталіним.

— В ті часи були інші знаменитості, — Ліза й з радістю змінила тему. Онука таки уміла невимушено «показувати зуби», якщо хтось наважувався критикувати її матір. І хоч Ліза вважала, що деякі методи виховання першої невістки є досить суперечливими, а часом і відверто жорстокими, сперечатися про це з Мірандою вона не збиралася. Бо попри все, перша невістка таки непогано тримається, якщо врахувати, що свого часу вона полишилася в селі сама з двома дітьми, а потім ще й втратила здоров’я аж до інвалідності. Лізу досі гризло почуття провини за вчинок сина і подив, що за тих умов невістка з онуками не скотилися у прірву.

— Ага, такі собі людиноплакати, ходяча пропаганда щасливого радянського життя.

— Це теж було. Хоч я ніколи не розуміла ентузіазм жінок щодо можливості працювати на шахті, заводі, з великими промисловими механізмами чи технікою. Це ж титанічна робота, яку не всі чоловіки витримують. Постійний бруд, шум, пил, кіптява, машинне мастило, бензин, солярка. Робота на вулиці, незалежно від погоди, чи в цехах, де стоїть такий шум, що люди елементарно втрачають слух.

— Ну, свобода вибору, права жінок, все таке, — хмикнула онука. — Комусь простіше працювати руками, а комусь головою. Я за друге, бо як каже мама, «якщо є мозок, гріх ним не користуватися». Та й роботу «на свіжому повітрі» я в селі оцінила з усіх боків і мені її цілком вистачило, аби граніт науки здався прекрасною альтернативою.

— Дідова порода, — посміхнулася Ліза. Бо тут онука явно демонструвала логіку Олександра. Недаремно таки він любив Міранду. Було у них дещо спільне, точно було. Він теж, протестувавши працю шахтаря, ставився до неї шанобливо, але волів працювати на поверхні і головою. Лізі ж, попри отриману вищу освіту, завжди більше подобалося займатися кухнею. А от онука зовсім до кухні не тяжіє. Їсть, шо дають, готує, шо простіше, зате книжки «ковтає» десятками.

— Та ні, до діда з його математично-шаховим складом розуму мені далеко. Я — чистий гуманітарій. Ліниво-вигадливий гуманітарій з гарною пам’яттю, як казав один мій вчитель, — похитала головою Міранда. — Але в трактористки я б точно не пішла. Красно дякую — нема дурних.

— Тут я з тобою згодна. Особливо, якщо згадали, які були трактори в часи Паші Ангеліної. Сучасна техніка в порівнянні з тими металевими монстрами, то просто вершина інженерної думки. Я б теж до них добровільно і не підійшла, не те шоб боротися за право працювати на такій. — кивнула Ліза. — Мене взагалі дивує боротьба проти «обмеження прав» лізти на якийсь будівельний кран, в шахту, чи за кермо трактора. Бо то справді ну дуже сумнівне щастя. Окрім того, шо це дуже важка праця, це ще й постійний нагляд (бо ж жінка), критика чоловіків (куди ото дуру-бабу понесло), сумнівне сімейне щастя (шо ж то за жінка, якщо у неї руки по лікоть в мастилі і несе від неї бензином?), чи смерть в 46 років від цирозу печінки, як у Паші Ангеліної.

— А до чого тут цироз? Це ж у п’яниць таке? — здивовано кліпнула на Лізу онука. — Зірка союзу була п’яницею?

— Та ні. За офіційною версією, вона не пила, але як було насправді, ніхто вже й не скаже. Але цироз в ті часи був професійним захворюванням механізаторів, через отруйні випари, хімікати, роботу з пальним, мастилом. До того ж тоді була поширена практика засмоктувати пальне через шланг. Та у мене так навіть брат в мотоциклі робив, а потім плювався бензином. А Паша Ангеліна була ж ще типова комуністка, не визнавала слабкостей і про наявні проблеми зі здоров’ям мовчала ледь чи не до останнього. А коли таки потрапила у лікарню, бо їй погано стало в москві просто на з’їзді делегатів, було вже пізно. Їй зробили якусь операцію, проте одразу давали низькі шанси, хоч вона, кажуть до останнього вірила, що операція їй допоможе. Проте радянська медицина в 1959 році не була здатна на такі дива. Навіть в москві. Та вона і зараз у нас сумнівна.

— Мдя, сумно.

— Отака вона, доля радянського ідеалу та переможниці в боротьбі за рівність прав жінок, — розвела руками Ліза. — У наших краях та боротьба взагалі мала дуже дивні досягнення. Взяти хоч зняття заборони на працю жінок в шахті (типова ж дівоча мрія, залізти під землю з можливістю бути живцем похованою). Я пам’ятаю, як газети писали про це, як про значне досягнення прогресивності робітничого класу. А батько мій розповідав, що насправді це «досягнення» Першої світової війни та революційних заворушень, бо «двері до пекла» жінкам і дітям відкрили ще в кінці 1916 року. Чоловіків тоді забирали на війну, поверталися вони злі, скалічені, озброєні, тож підприємці вирішили, що краще використовувати працю жінок. Тим паче це виявилося значно дешевше, ніж завозити робітників із Персії та Китаю (тоді й таке практикувалося). Ну а потім революція роздала всім охочим нагани, лопати, трактори і «ощасливила» жінок правом воювати та гарувати на рівні з чоловіками. Моя мати, твоя бабуся Марія, все життя сахалася від цього, вважаючи ганьбою — пахати і пити на рівні з чоловіками, — зітхнула Ліза, яка вважала відвертою дурістю прагнення деяких жінок змагатися з чоловіками. Особливо на Донбасі, де все життя крутилося навколо шахт та заводів, тобто праці, яка потребувала неабиякої фізичної сили та витривалості.

— Так право це не обов’язок. Я теж маю право сісти за трактор чи полізти в шахту, але ж маю право і не лізти, — знизала плечима Міранда.

— Та ні Мірочко, в ті часи право якраз було обов’язком. Якщо партія сказала, шо треба дівчата-трактористки, то це не право, це план. І не дай боже, було той план не виконати. Переможців численних соцзмагань знали тоді всі, а от ті, хто програвав, чи був запідозрений у саботажі чи критиці планів партії, міг зникнути безслідно. Паші Ангеліній вдалося стати обличчям перемог Донбасу. Щоправда, майже всі вважали її росіянкою, але тоді взагалі намагалися зайвий раз не згадувати національність.

— А яка у неї була національність?

— Грекиня-урумка, з сім’ї переселених ще Катериною II греків. Але в газетах цей факт оминали і називали її радянською людиною або росіянкою. Кажуть, її донька, Світлана, розказувала, що ніхто з її друзів навіть не вірив, що велика трактористка – грекиня, — відповіла Ліза.

— А що таке урумка?

— Так називало греко-татарів, яких переселили з Криму. Вони розмовляли кримськотатарською мовою, або як її ще називали, урумською. До 1937 року в Донецькій області були навіть школи з викладанням урумською мовою, але потім все це назвали невдалим експериментом і перевели всі школи на російську. Втім Паша Ангеліна до школи не ходила.

— То у неї шо, з освіти були лише курси трактористів? — округлила очі Міранда.

— Наскільки я знаю, на початку вона була типовою представницею знедоленого, визволеного революцією пролетаріату. Принаймні газети писали, шо вона з бідної родини зразкових прибічників революції. Але ніхто не писав, що вона безграмотна. А пізніше я чула, шо якась освіта у неї була, бо читати-писати вона прекрасно уміла, а у її сім’ї, була непогана бібліотека російської та європейської класики. Вже під час роботи трактористкою вона закінчила школу екстерном, вчилася в сільгоспакадемії. Потім і сама викладала на курсах, написала книгу, здається, «Люди колгоспних ланів», чи якось так. І наполягала на тому, щоб її діти здобули вищу освіту. Всі її діти дійсно поступили до ВИШів, хіба що син, здається, так і не закінчив інститут. Тобто у неї точно світ не сходився клином на тракторі. Я б сказала, трактор для неї був просто трибуною, вдалим і напрочуд стійким постаментом для ідола. А поза цим постаментом та образу "чоловіка у спідниці", вона була зовсім інша. За спогадами її доньки, Світлани, вона ніколи не бачила маму в халаті і навіть вдома Паша Ангеліна носила крепдешинові сукні, користувалася помадою, кожен день мила голову. Але я, наприклад, жодного фото Паші Ангеліної в сукні не бачила. Лише у робі чи костюмі. Тому, думаю освіта там була, та й родина була, можливо, не така пролетарська, як писали. Паша Ангеліна явно була не просто трудоголіком «во славу батьківщини», а людиною з неабияким розумом. Недалека людина просто не змогла б отримати такий вплив, все життя вдало підтримувати статус всесоюзного ідола, пережити репресії не опинившись в списку ворогів народу та, навіть, вмовити Сталіна не переселяти з Донбасу греків, хоч кажуть він готував такий указ.

— Ого…

— Взагалі, через відому прихильність до неї Сталіна, особисто Ангеліну не ризикували чіпати. Але вже її брата, який був головою сусіднього колгоспу, заарештували і протримали у в'язниці кілька місяців за те, що він сіяв зернові тоді, коли вважав за потрібне, а не тоді, коли наказував голова райвиконкому. І били того брата там так, що на тілі жодних слідів не залишилося, однак відбили легені. Він був колишнім моряком, мав богатирське здоров’я, але коли Ангеліна змогла його визволити й привезла до москви на консультацію, лікарі лише змогли констатувати, що жити тому залишилося не більше трьох місяців. Втім, Ангеліна намагалася допомагати не лише своїм. У багатьох родинах її пам’ятають як заступницю. Та ж Марина мені розказувала, шо сестру її матері, яка працювала фельдшером у селі, якось забрало НКВС разом з двадцятирічним сином. А у того дружина чекала на дитину. І та дружина поїхала за допомогою до Ангеліної. Та втрутилася і хлопця таки відпустили, а от його матір ні, бо у неї стаття була дуже сувора: чоловік перейшов до «білих» у війну.

— Тобто жінку засудили за дії її чоловіка? — кліпнула Міранда.

— В ті часи і не таке бувало. Тому і кажу, шо для того, шоб не потрапити під той хаотичний каток репресій, ще й інших вберегти, треба було бути дуже розумною людиною. В ті часи на «ворога народу» перетворювалися вмить, за одне кліпання ока. Одне необережне слово і ти вже у вагоні для худоби мчиш до Сибіру опановувати лісозаготівлю, — відповіла Ліза, усвідомлюючи, як важко буває пояснити очевидні для неї речі іншому поколінню. Онука виросла у зовсім інших реаліях. Для Міранди жінка-тракторист це лише чудний радянський міф, присипана пилом історія. А от матір Лізи колись осудливо хитала головою на жінок за кермом трактора й з сумом згадувала часи, коли на польові роботи виходили тільки чоловіки. Часи, коли вважалося за ганьбу, щоб чоловіки їли "жіночий хліб" і вважалося непристойним, навіть щоб жінка дивилася в обличчя чужому чоловікові, не те що пила з ними. Але буремні часи, революція та нужда змела ті устої.

— А як ця розумна жінка з традиційної грецької сім’ї взагалі опинилася на тракторі?

— Тоді було важке життя. Багатодітна родина Ангеліної (Паша була п’ятою дитиною), як і багато інших, рятуючись від голоду, переїхала до однієї з копалень, де працювали всі члени сім’ї. Вона там була розносницею вугілля. Кажуть, саме після копальні Ангеліна вирішила знайти фах, де навколо неї буде відкритий простір, а не потенційна могила. Але тоді ще ніхто не очікував, шо її зацікавлять трактори. Почалося все у 1929 році, коли у селі, де Ангеліна працювала в наймах (після Олексієво-Роснянської шахти вона ще працювала дояркою, конюхом та й взагалі бралася за будь-яку працю), з’явилися чотири трактори зразка «Фордзон — Путіловець». От саме тоді Ангеліна, начебто, «захворіла» тракторами і попросилася працювати причепницею на машину брата. А потім подалася на тримісячні курси трактористів, після закінчення яких успішно працювала (писали про дуже високі результати) та виступила із пропозицією організувати жіночу тракторну бригаду. І то був явно вдалий вибір за тих реалій та умов того, по суті кріпацького, колгоспного ладу. Ця професія давала гарне матеріальне забезпечення, а її ініціатива була дивовижно вчасна, з огляду на тодішні плани Сталіна. Ангеліна вдало перетворилася на жіноче обличчя індустріалізації Донбасу, а на її заклик "100 тисяч подруг – на трактор!" майже 200 тисяч дівчат дійсно освоїли професію тракториста та долучилися до лав сільських механізаторів.

— А далі шо? — спитала Міранда, відставляючи тарілку.

— А далі прийшло визнання. Весь союз вважав Пашу Ангеліну першою жінкою-трактористкою та першим бригадиром жіночої бригади, хоч це було не зовсім так. Ангеліна першою була лише на Донбасі (очолила бригаду в 1933 році), але ще в 1932 році, на Алтаї тракторну бригаду очолила інша жінка-трактористка В.Бахолдіна, яка на курси трактористів поступила у 16 років, у 1929 році. Паша ж — у 17 років у 1930 році. Але знаменита стала саме Ангеліна.

— Чому?

— Вдалий момент, правильно підібрала лінія поведінки і ще банальний збіг обставин, — відповіла Ліза. — В 1933 році на січневому пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) було прийнято рішення про створення політичних відділів МТС та радгоспів. Тоді ж у якості парторганізаторів на місця відправили понад півтори тисячі комуністів. Серед відправлених був такий собі Куров, який і допоміг Ангеліній очолити тракторну бригаду, бо вирішив, що жіноча бригада ідеально пасує ситуації. Куров мав на меті виконати поставлене завдання по активізації роботи серед жінок та втримати "пальму першості" ввіреного йому району і йому було начхати на людські забобони та «грецькі пережитки» (як він називав традиції). Тож Ангеліній пощастило опинитися в правильний час у правильному місці та скористатися шансом. І вона його не проґавила. Скористалася цією можливістю, щоб заявити про себе, почати агітацію за права жінок. А оскільки працювала вона добре (за погану роботу її б швидко зхарчили з тельбухаими), а її агітація прекрасно вкладалася в тогочасну лінію партії, її швидко помітили «на верхах». Ще б пак, ідеологічно правильне минуле, запальна жінка, що невтомно виголошує численні промови і несе в маси ідею Сталіна залучати жінок до чоловічої праці, досягнення її бригади гриміли на весь союз. Вона була обличчям перемоги, бо перемагала чоловіків у чоловічій професії. Ангеліна швидко стала зіркою індустріального Донбасу. І настільки знаменитою, шо у 1937 році, у віці 25 років, її вже обрали делегатом на з’їзд КПРС у москву. А пізніше ще й нагородили двома зірками Героя Соціалістичної Праці за трудові досягнення.

От тільки при цьому почав тріщати по швах її шлюб, бо чоловік Ангеліної, з перспективного керівника якогось району, не менш стрімко перетворився на просто «чоловіка Ангеліної». До цього додалася людська заздрість, плітки, упередження, інтриги. Ангеліна мала трьох дітей і через її численні поїздки до москви злі язики «приписували» їх батьківство кільком чоловікам, включно з самими Сталіним. До того ж молодшу свою доньку, яку Ангеліна народила в розбомбленому потязі, під час повернення з евакуації, з Казахстану, назвала Сталіна. Навряд чи вона дійсно була дитиною вождя народів, але пліткам це точно дало ґрунт.

Врешті-решт в 1947 Ангеліна розлучилася з чоловіком. Щоб не псувати образ Паші, газети писали, що він помер від поранень, отриманих ще на фронті. Проте насправді, він просто не впорався з роллю чоловіка легенди. Шалено ревнував, сварився, одного разу навіть поїхав слідом за дружиною в москву, де влаштував грандіозний скандал. Завдяки впливу, який мала Ангеліна, ту історію, як і багато інших, менш гучних, зам’яли. Але коли він вдома, під час чергової сварки в присутності дітей вистрілив у дружину (промазав) і це призвело до нервового зриву у старшої дочки, Ангеліна чоловіка просто вигнала. Він переїхав, влаштувався в сусідньому районі, розлучився з нею, завів другу сім'ю і зник з її життя. А Паша Ангеліна більше заміж не виходила. Сама виховувала трьох своїх дітей і прийомного сина (племінника, після смерті брата), та жартувала, шо нікому вона з «причепом» не потрібна. Але чоловіки нею цікавилися. І вдома, і в москві, і навіть у Казахстані, де її жіноча тракторна бригада працювала під час війни, до 1943 року. У Казахстані в неї навіть закохався перший секретар Терекінского райкому партії. Але він мав дружину, яка сильно хворіла і Ангеліна, попри наявну до нього прихильність, нібито заявила: «При житті твоєї дружини блудити не буду!».

А от після повернення з Казахстану та розриву зі своїм чоловіком Ангеліна, наче дозволила тому залицяльнику їй писати. А після смерті його дружини, в 1957 році він навіть приїхав до неї в Донецьк. Проте в Старобешеве так і не побував, бо Ангеліна веліла людям зі своєї бригади зустріти його в донецькому аеропорту та сказати, що вона поїхала на черговий пленум ЦК в Москву. На тому все й закінчилося. Він поїхав, а вона в 1959 померла. Хоч їй тоді було лише 46 років. От тільки 26 років роботи на тракторі просто так не минулися.

— 59й? Тобто Сталіна вона пережила?

— Так. І після його смерті життя у неї ускладнилося. За Ангеліну взялися ті, хто раніше на неї мав зуб, але боявся чіпати. Понеслися різноманітні доноси, наслідками яких були то незаплановані перевірки всієї сім’ї на венеричні захворювання (хтось написав, шо у неї вдома притон), то перевірки на тверезість (бо пішли чутки, шо вона п’є на рівні з чоловіками), то ще якісь звинувачення у «приписках» досягнень. А Ангеліна, кажуть, була людиною вимогливою і навіть жорсткою в роботі, але завдяки чудовим організаторським здібностям її бригада дійсно гарно працювала та демонструвала взірцеві показники, ідеальний порядок, чистоту. Попри знаменитість, кажуть вона не купалася в розкошах, і намагалася допомагати односельцям і навіть малознайомим людям.

Ота наша знайома Марина розказувала, що колись була в піонерському таборі із донькою Ангеліної Сталіною. Табір був за сім кілометрів від села і Ангеліна щовечора приїздила до дітей на «Побєді», сама за кермом. Привозила багато фруктів та овочів. І не лише своїм дітям – всім. На неї чекали, бігли назустріч «тьоті Паші». І вона кожного обіймала. Марина казала, що донька Ангеліної, Сталіна, була дуже тиха, скромна, ніколи не хвалилася, шо вона з такої знаменитої родини. А от онука Ангеліної, донька сина Геннадія, теж Паша, наче теж пішла вчитися на трактористку. Попри те, шо вона не застала свою знамениту бабусю, вирішила йти її шляхом. Сумнівна дорога, як на мене. Робота це досі важка, зіркою так зараз точно не станеш, та й грошовитою нині ту професію не назвеш.

—Таки сумнівний вибір, — кивнула Міранда.

— До речі я чула шо у Старобешевому районі був музей Ангеліної. В радянські часи туди возили організовані групи в рамках правильного виховання молоді. — згадала Ліза. — Але я там ніколи не була і зараз навіть не знаю, чи він працює.

— Та байдуже, в музей зіркової трактористки я не збиралася. Вірю, що то була видатна пані, але в мій пантеон ідеалів вона не вписується, — знизала плечима Міранда. — І, знаєш, ба, я в цій історії шось не дуже зрозуміла один момент. З чоловіком ця наша знаменита трактористка розійшлася в 47-му, але казахському кавалеру в 43-му році розказувала чомусь про його дружину, а не про свого, тоді ж ще актуального чоловіка. Як так?

— Та, може, не лише про це. А може і не розказувала. Я ж не була там особисто, розказую лише, шо чула. Чоловік же її на війні був, то може вона думала, шо він загинув, — знизала плечима Ліза. — Наприклад, нам похоронка на батька приходила двічі, а потім він повернувся живий. Прожив правда недовго, але жартував, шо чекає третьої.

— Тоді є питання по народженню доньки в 43му, — задумливо схилила онука голову.

— Ой, та не знаю я, — розсміялася Ліза. —Тобі не в юристи, а в детективи треба!

— Ба, відкрию тобі секрет, це називаються слідчі. І це теж юристи, — посміхнулася онука і вгризаючись в печеньку.