Світла сторінка

Міранда

— Яринко, навіщо ти сказала Загнітку, що це я тобі дала його номер? — спитала Міранда подругу, коли та повернулася з дому. Це питання всі канікули гризло й спантеличувало Міранду. Їй хотілося зрозуміти причину такого вчинку, розвіяти відчуття зради, що боліло, наче дошкульна, незагоєна рада.

— Так вахтерка ж попросила про неї не казати, а ти якось викрутишся, — легковажно знизала плечима Яринка.

— Як? Підставлю ще когось? — шоковано вирячилася на подругу Міранда.

— Ой, та не драматизуй. Щось же ти йому сказала.

— Сказала, що не можу відповісти. І потрапила в чорні списки, — відповіла Міранда.

— Тю, тож треба було щось збрехати, — ще раз знизала плечима Яринка, зосереджено перекладаючи зошити. Висмикнула потрібний та підскочила з ліжка, на якому сиділа. — Я до Олі, мені треба порадитися з нею щодо англійської, — махнула подруга рукою й полишила кімнату.

Міранда спантеличено дивилася на зачинені за Яринкою двері, усвідомлюючи, що подруга не те що вибачення не попросила за відверту підставу, а навіть не вбачає у своєму вчинку жодних проблем. Потерши перенісся Міранда розгублено окинула поглядом їх спільну кімнату. Таку вже рідну, затишну. Пусте ліжко Каті (вона переїхала до свого хлопця), стосик зошитів на столі, напіврозібрана дорожня сумка Ярини, привезений з Луцька новенький рушничок з якоюсь молитвою, іконка на стіні над ліжком сусідки. Як людина, котра щовечора молиться та готова до хрипоти захищати віру, регулярно розказує про милосердя й те, що вона своїми молитвами рятує «безбожний Донецьк» (це зазвичай звучало жартома, проте неодноразово), могла так легко зрадити? Чи віра в Бога, не йде в комплекті з вірністю друзям, розумінням зради? Міранда не могла вкласти у свою картину світу вчинок Яринки. Та Міранду так легковажно не підставляли навіть відверті недруги, які мали звичку крутити на дітородному органі всі божі заповіді, а любов’ю до ближнього вважали виключно секс!

Шкільні роки Міранди важко було назвати легкими. Її село не вирізнялося милосердям, а «неписані правила» виживання для їх сім’ї в якийсь момент взагалі нагадували принципи в’язнів ГУЛАГа «Не вір, не бійся, не проси», чи банальне «покажеш слабину – затопчуть». Міранді мимоволі довелося навчитися відстоювати власні цінності, кордони, позицію. Були випадки, коли для цього навіть доводилося пускати в хід зуби та нігті. За час навчання в школі Міранду били, ображали, ігнорували, вимагали «бути як всі», над нею насміхалися, про неї намагалися розпускали плітки (це було кумедно, бо ті плітки зазвичай здихали на старті, під чиєсь поблажливе «ой, та вона звичайно притрушена, але точно не дурепа і не повія»). Міранді довелося «наростити шкіру», навчитися «пропускати повз вуха» різну дурню, не витрачати сили на образи, але пам’ятати, від кого варто очікувати неприємностей, покладатися лише на себе, інтуїтивно відчувати небезпеку, брехню та швидко орієнтуватися чи варто в брехню «повірити» (іноді простіше було вдати, що повірила, аніж доводити що людина бреше). Це дало свої результати — на момент закінчення школи вир пристрастей вгамувався, а однолітки, на щирий подив Міранди, навіть регулярно демонстрували повагу. Але і у найгірші часи, найзапекліші недруги Міранди не опускалися до зради, підстави. Бо це вважалося одним з найгірших вчинків, що в селі миттєво клеймилося якоюсь напрочуд стійкою «погремухою» на зразок «Гнилий» «Гній», що полишалася красномовним тавром на все життя. Іноді й діти відчували відгомін батьківських «подвигів» (були в їх селі «гнилята», з якими ніхто не бажав мати справ). Міранда знала хлопців та дівчат, котрі брехали, як дихали, пили, гуляли, крали, опинялися в центрі п’яних бійок (одного з однокласників за таку навіть «закрили»), але й ті вважали зраду неприйнятним вчинком. Навіть, якщо мова про закриття кримінальної справи, а «здати» треба того, з ким була бійка, через яку та справа взагалі відкрита.

Пролунав стук і двері до кімнати рвучко прочинилися.

— Гебен зі мір пліз дайне венік! — ввалилася в кімнату Даліла.

Темні штани, синя широка пайта, в якій подруга буквально тонула, на носі прямокутні окуляри, від яких Даліла мала діловито-розгублений і водночас вимогливий вигляд, пухнасті капці. Міранду дивувала здібність Даліли змінювати образи, від леді в стилі вамп (червона сукня, нігті, помада, мереживні панчохи, високі підбори-шпильки, яскравий макіяж, лінзи) для походу на заняття чи дискотеку, до ось такого «домашнього котика» в гуртожитку.

— Що? — округлила очі Міранда, бо зрозуміла лише слово «віник». Та й то не певна була, що мова про нього.

— Кажу, дай віника, бо наш, блочний, мої дівчата кудись заникали, а я розсипала каву в кімнаті, а скоро Натаха прийде й може мені відкрутити голову за таке, — проторохтіла Даліла.

— А! Так. Бери, там, — кивнула Міранда на віник, що стояв за дверми.

— Дякую, я поверну, — схопивши віника подруга вмить зникла.

Міранда кинула ще один погляд на іконку та взявши ключі від кімнати відправилася прогулятися. Їй треба було відволіктися, щоб на холодну голову визначитися, як надалі ставитися до Ярини. Міранда навчилася непогано оминати проблеми у відверто небезпечному чи ворожому товаристві, тепер, здається, час опановувати, як уникати ударів в спину від праведниці.

Промандрувавши гуртожитком Міранда «застрягла» у Злати. Це був 11 поверх біофака, який помітно й невигідно відрізнявся від поверхів ЕПФ. Тут явно давно не робили ремонту в коридорах, та й кімнати мали переважно «базовий набір» меблів від гуртожитку. Кімната Злати нагадувала Міранді її власну. Хіба що холодильник у Злати був старшим, меншим і тихішим, та вид з вікна — красивішим, на міські ставки. Щоправда, мінусом красивої панорами, був звук потягів, що тут регулярно курсували з ДМЗ.

Сусідкою Злати була старшокурсниця Катя. Тиха, гостинна, приємна в спілкуванні дівчина з довгою косою і стилем сонячного хіпі. Коли Міранда прийшла до Злати, Катя ще намагалася вчитися. Але одразу за Мірандою прийшла ще одна дівчина «на чай», потім заскочив хлопчина «за конспектом», потім ще підтягнулися люди й невдовзі в кімнаті зібралася велика компанія. Злата з Катею пригощали гостей завареним цвітом липи (чай закінчився пару днів тому і вони все забували купити), а замість цукру були принесені кимось закам’янілі цукати з кавуна (останні пів ложки цукру скінчилися на Міранді). Звичайні теревені плавно трансформувалися у гру в Мафію під чорні гуморески хлопчини, що підробляв на швидкій допомозі. Він «просвітив» всіх, що через свою непередбачуваність, останній місяць зими за кількістю травм поступається лише новорічним святам.

Лютий дійсно розважався як міг. Тріщав морозами, сліпив яскравими «лютневими вікнами», а варто було зрадіти несподіваним проявам весни, як вітер наганяв важкі сірі хмари, що проливалися крижаними дощами. Зранку ті дощі перетворювали тротуари на ковзанку, а в обід, коли вітер розганяв хмари, — на озера, в яких танцювали сліпучі сонячні зайчики. На кожен з цих проявів погоди у балакучого третьокурсника-біолога знаходилася своя історія. То про зламані зап’ястки на вкритому кригою порозі лікарні, то про вивих зі зміщенням через підступність калюжі, то про пологи у швидкій під стукіт крижаного дощу, то про напад шизофренії «від надміру яскравого сонця». І так він ті історії артистично розказував, що Міранда мимоволі заслухалася й забувши майже про все, просиділа з тією веселою компанією до глибокої ночі.

Наступного ранку Яринка, поводилася, як завжди, наче жодних проблем не було. Міранда з тугою подивилася на спокій подруги й чітко усвідомила, що не може до неї ставитися, як раніше. Щира симпатія та бажання допомагати наштовхувалося на біль від зради та неприємну підозру, що вона для Ярини лише зручна ширма, якою не шкода й пожертвувати. Вони разом поснідали, але на пари Міранда вийшла пізніше, вигадавши якусь відмовку, бо не хотіла йти разом.

На щастя, студентське життя давало величезне поле для маневру та можливості спілкуватися з іншими людьми. Навчання було насиченим та цікавим, а наявне оточення давало можливість стрімко розширювали, як коло знайомств, так і поточних справ. Міранда брала участь в роботі студради гуртожитку, співала в хорі, долучилася до випуску студентської газети їх факультету, стала профоргом своєї групи (одне випадкове знайомство і вона вже на засіданні студентської профспілки їх факультету, де зібралися напрочуд цікаві люди), а ще Міранда якось непомітно опинилася в ролі заступника старости (Катя, після переїзду, з’являлася на заняттях все рідше і постійно просила виручити). Щоправда, останнє «навантаження» Міранду все більше дратувало. Якщо діяльність профорга була періодичною, передбачала спілкування з цікавими людьми та право вибору (хочеш — платиш внески, не хочеш — не платиш), то роль старости вимагала щоденної звітності перед деканатом, контролю групи та керування. А таке Міранда не любила. Їй не подобалося заганяти одногрупників на лекції, чи доносити деканату про їх відсутність. Та й традиція Каті «заробляти» солодощі на «забутих н-ках», Міранді не подобалася. Вона не хотіла ані наживатися на одногрупниках, ані «здавати» чи «прикривати» їх, підставляючи свою шию. Перше — совість не дозволяла, для успіху другого не вистачало вміння впевнено брехати в очі викладачам і деканату.

— Все, журнал я більше не носитиму. Я профорг, а не староста! — оголосила Міранда одного дня, повернувшись з деканату та хряснувши журналом відвідувань об парту. Обв’язок вести його, позначати відсутніх та звітувати перед деканатом був на старості. Але Каті вже тиждень як не було, і всі чомусь очікували, що Міранда й надалі виконуватиме її функції.

Відповіддю було мовчання. Ярина удала, що не почула, Даліла з підвищеною увагою вчитувалася в конспект, інші теж не проявляли цікавості.

— Ого який «ліс рук». Гаразд, отже, будемо без старости, — знизала плечима Міранда й сіла за крайню парту. Більше вона не збиралася тягнути цей «возик». Навіть якщо цей журнал тут і полишиться, вона й пальцем не поворухне!

Одна з двох беззаперечних відмінниць їх групи, яка звично сиділа в першому ряду, зітхнула та посунула журнал до себе. Так група отримала нову старосту, котра відвідувала всі заняття. Досить скоро виявилося, що це ідеальне рішення. Оля чудово пам’ятала, хто був на парах, кого не було, та продемонструвала чудові організаційні здібності й вміння відстоювати інтереси групи перед викладачами та деканатом. До деканату вона заходила з впевненістю «броньованої» людини, до якої жоден викладач не здатен був причепити якийсь «хвіст» і яка точно знає які заняття були, яких не було, яка відвідуваність її групи і що саме від неї має право вимагати деканат. Якщо Оля була впевнена у своїй позиції чи вимогах, то здатна була «построїти» всіх, навіть декана та його секретаря-методистку Таню, котра мала звичку триматися так, наче вона цар і Бог, а декан то так, міфічна істота десь за її спиною.

Оля була зосереджена на навчанні тому завжди була обізнана, щодо всіх змін розкладу, перестановок, вимог чи новин факультету. А якщо чогось не знала, то ходила і вимагала цю інформацію. Оля уміла переконувати викладачів переносити опитування на зручніший для всіх час (при тому, що сама могла відповісти на більшість питань, навіть якщо її розбудити посеред ночі), чи відкоригувати список домашніх завдань, з урахуванням пройдених лекцій, чи допомогти одногрупником знайти відповіді для підготовки до контрольних. Та вона навіть часом перевіряла ті контрольні, бо деякі викладачі швидко оцінили таланти цієї ходячої енциклопедії і «навантажували» її своєю роботою, в обмін на оцінку «відмінно», яка у жодної душі не викликала сумнівів. При цьому Оля демонструвала непересічні таланти в пошуку балансу між дотриманням правил та захистом інтересів одногрупників. Наприклад, коли їй дали перевіряти додому контрольні, Оля, прочитавши їх, пройшлася по гуртожитку і запропонувала всім охочим дописати відповіді, щоб не отримати небажану оцінку.

Все впевненіше вступала у свої права весна. Вияснилося небо, зазеленіла трава, зацвіли абрикоси. За ними зацвіли вишні, яблука, сливи, бузок, клумби міста прикрасили нарциси, тюльпани, навколо міських ставків радували погляд численні фіалочки, кульбаби. Аромат квітів плив містом, чарівними стрічками розбавляючи вихлопні гази та дим заводів.

— Та куди ж ти так летиш? Мої шпильки-летучки вже іскри висікають! — зі сміхом обурювалася Даліла, звично вчепившись в руку Міранди, доки вони перебігали проспект Богдана Хмельницького.

— Ми запізнюємося. Хтось занадто довго фарбував нігті, — відповіла Міранда не стишуючи ходи. — А інформатик запам’ятовує тих, хто прогулює чи спізнюється на його лекції і, кажуть, то має суттєвий вплив на його думку, при прийманні екзаменів.

— Якби він ще свої лекції не списав з методички «комп’ютер для чайників, — пробурмотіла Даліла та зручніше вхопилася за лікоть подруги, яка незмінно в їх парі виступала буксиром. — Не переймайся, Міро, ми встигнемо, а ти все здаси.

— Легко тобі казати. Це для тебе комп звична справа, а для мене — китайська головоломка, з якою я спілкуюся виключно на «ви» і щиро радію, коли щось виходить, — зітхнула Міранда, якій доводилося часто сидіти в комп’ютерному класі допізна, намагаючись опанувати ту норовливу техніку.

Нині вони вчили Excel і поки що в цій програмі Міранді гарно давалася лише побудова красивих діаграм. А от цифри та текст в її файлах жили якимось своїм загадковим життям. У Даліли ж комп’ютер вдома був вже кілька років, тому лекції з інформатики на неї навіювали нудьгу, а самого викладача вона безбожно критикувала та взагалі вважала тупим. А на його заняття ходила, за її словами, «виключно обличчям посвітити».

— Міро, я не Влад, переді мною не варто вдавати нещасну необізнану панянку, — хмикнула Даліла.

— Я не вдаю! Мені дійсно не все зрозуміло, а, до речі, Влад прекрасно пояснює.

— Ага, ага. А те, що у тебе очі блищать, від однієї згадки про нього, то так, побічний ефект від впливу інформатики, — веселилася Даліла.

— Та ну тебе. І взагалі мені не лише Влад допомагає.

— Угу, але його допомозі ти рада, а від Кирила ховаєшся з вправністю брянського партизана.

— Бо мені потрібна допомога, а не спроби гіпнозу під монотонні лекції з використанням мішка спеціалізованих термінів!

— Звичайно-звичайно, я так і зрозуміла. Блін, та перейди ж ти з гіперзвукової швидкості на нормальну, бо я скоро летітиму не торкаючись ногами землі і хлопці, які йдуть за нами, матимуть змогу детально роздивитися мереживо моїх панчіх!

— Як тобі в них не холодно, — хмикнула Міранда, але кинувши погляд на наручний годинник таки трохи стишила крок.

На погляд Міранди панчохи були може й красивими, але точно непрактичними. Дорогі, а рвуться, як звичайні капронки. Ще й п’ята точка «провітрюється», що у квітні сумнівне задоволення. А Даліла ж з тим «провітрюванням» і взимку часом ходила!

— Краса вимагає жертв! А жінка має бути втіленням краси, — знизала плечима Даліла, невдоволено споглядаючи на один зі своїх нігтів, на якому трохи змазався лак.

— Пф-ф-ф, розуміння краси у кожного своє. — звично хмикнула Міранда, яка віддавала перевагу зручному одягу та взуттю на платформі. — Знімаю шляпу перед твоєю жертовністю на цій ниві.

— А я перед твоїм вмінням ігнорувати зовнішній вплив, — не полишилася в боргу подруга, яка пів року переконувала Міранду відкоригувати форму брів і добилася лише того, що Міранда висмикнула кілька волосинок над переніссям, заявивши: «все інше мене влаштовує, змирись».