Світла сторінка

Міранда

Травень шелестів, дзвенів та виблискував всіма відтінками молодої зелені, тож не дивно, що погляди студентів раз за разом мимоволі зверталися до пейзажів за межами аудиторії. Особливо коли голосний спів птахів наполегливо лунав крізь прочинені вікна. Найкраще те спокусливо-безтурботне цвірінькання було чути, під час контрольних, коли в самій аудиторії звучав переважно шелест папірців та обережний шепіт.

Міранда намагалася зосередитися на написанні відповідей на питання, вдаючи, що не помічає, як сусідка по парті раз за разом зазирає через її плече.

Якось так склалося, що найчастіше сусідкою по парті у Міранди опинялася Наташа — великогабаритна неговірка одногрупниця з сумнівними здібностями до навчання та скупим на міміку обличчям. Ярина за останні пару місяців впевнено «прилипла» до старости, Даліла на всіх семінарах опинялася поряд з іншою Олею (ще одна відмінниця їх групи, яка жила в Далілиному блоці), тож Міранда зазвичай полишилася сама, бо не любила «гальорку», а більше ніхто з їх групи не поспішав займати перші парти. А Міранду перші парти влаштовували, бо так було простіше спілкуватися з викладачами, а для написання контрольних вона зі школи звикла розраховувати лише на себе. Її звичайно трохи дивував статус «прилипали» у виконанні Даліли, ще й з незграбними поясненнями на зразок: «Ой, я з Олею сяду, бо вона образиться». Адже Міранда бачила, що Оля точно не потребує «довіска», який на всіх контрольних регулярно щось питає, а часом просто списує. Проте Даліла чомусь воліла подавати це як милість на користь Олі, а Міранда не бачила сенсу з цим сперечатися. Якщо Олю це влаштовує, то чому б і ні.

В школі, у класі Міранди теж були такі «прилипали». Одна навіть на срібну медаль витяглася, два роки підряд списуючи у майбутньої золотомедалістки. Міранду завжди дивувала така «дружба». І якщо до поведінки Ярини питань вже не було (сусідка по кімнаті все більше вражала своїми здібностями пристосуванця. Навіть від імені відмовилася — почала називатися Яніна, бо це «звичніше для Донецька»), то у виконанні Даліли роль «прилипали» мала кумедний вигляд. Особливо аргументація. Але Міранда вдавала, що вірила словам подруги, хоч і не розуміла, як Даліла може з одного боку регулярно висміювати Олю за «зацикленість на навчанні», а з іншого постійно «падати їй на хвіст». Особисто Міранді легше було розраховувати на себе, чи навіть ще когось «тягнути на буксирі», аніж бути чиїмось «довіском». Хоч варто визнати, на буксир їй «впав» монументальний такий «хвостик».

Наташа в першу чергу була елементарно найбільшою в їх групі (в обхваті, як дві Міранди, та й висотою природа не обділила), а ще мовчазною і, як показав рік спільного навчання, м’яко кажучи, не геній. Даліла розказала, що Наташа донька когось з наближених до декана, тому її «тягнуть, як можуть». Хто її тягне Міранда не знала, бо регулярно спостерігала тільки те, як Наташа у неї списує, навіть якщо має інший варіант питань. Ще й робить це з таким виразом, наче це вона диктує Міранді відповіді. Це було кумедно. Раніше Міранда не зустрічала такого типу «прилипал». Зазвичай ті, хто постійно списує, кручені, як дзиґи й балакучі, уміють з чарівною посмішкою виносити мозок, просити, торгуватися чи банально клянчити, демонструючи всі грані харизми. Наташа ж була зовсім інша. Вона нагадувала неповороткий іржавий танк, який невідомо звідки виповз і гребе вперед лише тому, що людям ліньки його чіпати. Даліла регулярно потішалася над Наташею позаочі, а от Міранді її було трохи шкода. Некрасива, з сумнівними здібностями до навчання, загадковою манерою спілкування «через губу», Наташа створювала навколо себе «мертву зону». Але Міранді знайоме було це відчуття вигнанця. Нехай з інших причин, але вона знала як це, коли тебе ігнорують, а за спиною насміхаються. Тому Міранда і не заперечувала, коли Наташа одного разу сіла поряд з нею на семінарі. А потім на іншому, і на наступному, а потім робила так постійно. Даліла обурювалася манерам Наташі: «О, вже прийшло й сіло, фіг посунеш!», уїдливо жартувала з її постійного списування та хронічного мовчання на семінарах, але Міранда не бачила сенсу проганяти цю дівчину. Який сенс? Та й за великого рахунку Наташа їй не заважала, а те, що мала певні дивності. Так хто їх не мав?

Сама Міранда списувати майже не уміла. Хіба що викладач взагалі вийде з аудиторій зі словами «ви ж тільки не списуйте». Тоді вже просто гріх ігнорувати таку можливість. А от Даліла за необхідності могла і списати просто під носом у викладача, і з чужим домашнім завданням до дошки вийти, і на автомат викладача «розвести». Даліла взагалі поєднувала часом здавалося б непоєднувані риси та якості. Демонстративну саркастичну прямолінійність і тактовність на межі з лицемірством, самовпевненість та обізнаність на межі з цинізмом й водночас наївність домашньої дівчинки, шалену емоційність і критичну логічність, прагнення допомогти та уміння далеко й впевнено «послати» ні за що. І Міранда майже ніколи не вгадувала, яку саме свою грань демонструватиме Даліла.

По закінченню пари Міранда закинувши зошити в сумку попрямувала на вихід. Далі за планом у неї був комп’ютерний клас, де вона мала завершити курсову роботу (написані від руки на ЕПФ не приймали), а потім ще треба було прийти на збори профспілки (здати внески та відомості, які вона вже тиждень з собою носила). Ярина зі старостою йшли до бібліотеки, Даліла з Олею на безоплатні курси французької мови. Даліла вважала, що гріх марнувати можливість вивчити ще одну мову. Міранда погоджувалася, проте особисто їй вистачало розваг і з німецькою. Адже на її хисті до мов природа явно зекономила.

Засідання організували у вільній аудиторії. Проводив їх світловолосий симпатичний хлопець — Андрій Бабешко, профорг факультету. Він був студентом четвертого курсу. Зібралося лише семеро людей (Міранда думала буде значно більше). Андрій повідомив, що розглядатимуть питання внесків та заяви про відпочинок в університетському пансіонаті на морі. Міранда й не знала, що такий є. А почувши, поспіхом, доки Андрій вичитував якогось хлопця, за неякісну організацію роботи, розпитала Іру (профорга третього курсу), що то за пансіонат і що треба, аби до нього потрапити. Та розказала, що університет має на узбережжі Азовського моря пансіонат «Наука», де члени профспілки, студенти та викладачі, мають право відпочивати за 10% від вартості путівки.

— То це і я можу написати заяву? — вмить зацікавилася Міранда, яка обожнювала море.

— Звичайно. Власне ми тут всі виключно заради «Науки», — хмикнула та.

— А… за одногрупницю можу написати? — згадала Міранда про Далілу. Чомусь їй здалося, що подрузі буде це теж цікаво. Попри розповіді про космічні (для Міранди) ціни на речі та усілякі косметичні засоби, вона не помічала у Даліли надлишку грошей.

Взагалі подруга регулярно спантеличувала Міранду. З одного боку тато — директор заводу і навчання на платному відділенні, з іншого — розповіді про часи, коли зарплату її батькам давали віниками, чи макаронами і про те, що це могло бути єдине чим їх сім’я харчувалася місяць в очікуванні чергової зарплати. Водночас Даліла була знавцем дорогих речей та якихось елітних сортів кави. У неї якось невимушено поєднувалися дорогі панчохи й заборгованість по оплаті за навчання (через що Далілу кілька разів виставляли з занять), прикраси з діамантами і харчування виключно яблуками та кавою, розповіді про залицяльників на дорогих машинах і поїздки додому на автобусі. Міранда схилялася до думки, що в більшості випадків то лише намагання Даліли «тримати імідж», хоч зовсім не розуміла заповзятості подруги в цьому питанні. Втім, вона і не могла, як Даліла, з першого погляду визначити вартість колготок, чи костюма.

— Та в принципі можеш, якщо одногрупниця член профспілки. Викупати путівку все одно ж вона сама буде, — кивнула Іра. — Тримай зразок. Рекомендую третю зміну, в серпні. Там якраз море світиться. Зміни по 10 днів, — подала Іра одну з заяв, що стосиком лежали поруч з нею. Міранда поспіхом вирвала два аркуші з зошита та почала писати заяву.

— Юра, поясни мені чому профорг однієї з груп першого курсу, збирав зі своєї групи внески тричі на місяць і жодного разу не доніс їх до каси! А мене потім питають, з яких пір профспілковий внесок не гривня тридцять, а п’ять гривень! — долинув до Міранди голос Андрія, який продовжував вичитувати одного з хлопців. Вона здивовано підняла голову.

— Та я вже йому дав втик… — скрився хлопець на сусідній парті. — Останні внески відібрав і приніс. Ось, — Високий русявий хлопець дістав прозорий файл з відомістю та грошима.

— А ті він куди дів? — спитав Андрій.

— Пропив. Вирішив, що це непоганий спосіб отримати кишенькові гроші, — розвів руками Юра.

— Тарасов, жени в шию цього юного комерсанта, — закотив очі Андрій.

— Та вже…

— Так, у кого ще є внески?

— У мене, — поспішила позбутися Міранда своєї відомості та зібраних грошей. Їй чужі гроші були тягарем, тому новина про те, що хтось зібрав з одногрупників внески кілька разів, а потім їх просто пропив, шокувала. Як же той хлопець тепер в очі своїм одногрупникам дивиться?

— Гаразд. Добре, — Андрій перерахував гроші, кивнув, записав щось у свій блокнот, — То що, переходимо до погодження заявок на «Науку»? Заяви від всіх бажаючих зібрали?

Андрію передали стосики заяв. Він їх розсортував по змінах і зачитав прізвища. Своє Міранда почула, а от Далілене чомусь ні. Розгублено перепитала й виявила, що то зіграв жарт її почерк. Досить просте прізвище подруги Андрій прочитав зовсім інакше, тому Міранда його і не впізнала.

— А що далі? Де ці путівки брати? — спитала Міранда у Іри.

— В червні прийдеш до профспілки (головний корпус, другий поверх, кабінет Мармазової) і викупиш там свою путівку.

— А дорого?

— Та ні, смішні гроші, по вартості пари стипендій, — відмахнулася Іра.

— О, взагалі супер! — щиро зраділа Міранда, бо досі не впевнена була чи варто було застрибувати в цю авантюру.

Вийшовши зі зборів, Міранда зазирнула до бібліотеки, куди після курсів збиралася йти Даліла аби почекати Міранду. Подруга дійсно була там.

— Нарешті! — підскочила Даліла помітивши Міранду. — Я тут вже навіть підготувалася до семінару, який у нас буде через два тижні! Ледь на Олю не перетворилася через ті твої збори. Що там можна так довго обговорювати?

— Ну-у, внески, путівки. А, і ти тепер маєш прізвище Мамай, і маєш можливість придбати за пільговою ціною путівку в «Науку» на початок серпня, — широко посміхнулася Міранда.

— Оу, — округлила очі Даліла.

— Я не знала, чи тобі це треба, але була можливість, то вирішила написати заяву і за тебе, — пояснила Міранда.

— Звичайно треба! Але чого я — Мамай?! — з показним обуренням вперла руки в боки Даліла. — Для викупу путівки обов’язково бути Мамаєм? Чи можна якось обійтися без таких кардинальних змін? — заторохтіла вона, поспіхом збираючи речі.

Даліла мала звичку часом влаштовувати навколо себе цілі барикади. Зошити, книжки, косметичка, шарфики, ручки, файли.

— Бо почерк у мене сумнівночитабельний, — розсміялася Міранда. — Доведеться тобі якось пояснити ту проблему, коли викупатимеш путівку.

— Та не питання, скажу поспішала, писала заяву на чужій спині, тому й вийшов медичний почерк, — хмикнула Даліла. — Слухай, а як вигідно виявляється мати в друзях профорга! Моя сестра за п’ять років навчання до тієї «Науки» ні разу не потрапила, а мені навіть заяву писати не довелося! Оце я розумію сервіс!

Прийшло літо. Затопило місто сонцем та буйною зеленню, кардинально змінило вигляд вулиць, ставків, парків, териконів. Донецьк скинув весняний цвіт, умився теплими дощами, заблищав чистими вікнами, побілив бордюри, прикрасився синьо-жовтими прапорами та замайорів сотнями троянд вздовж доріг, пам’ятників та фонтанів. А Міранду закрутила передсесійна турбулентність. Екзаменів на літній сесії було шість, і по трьох вона отримала автомат, проте полишалося ще три й один з них її лякав найбільше — інформатика. Тут з «автоматом» не пощастило, бо на семінарах групу ділили навпіл (за кількістю комп’ютерів в класах) і у Міранди вів семінари не лектор. А от екзамен приймав саме він, й «чужим», як виявилося, автомати він не ставив. Отож, закривши всі заліки та склавши два інші екзамени, між якими встигла допомогти вдома з посадкою городу та навіть взяти участь в першій прополці, Міранда приїхала до гуртожитку. Два дні, які вона мала до екзамену з інформатики, мелькнули між консультацією та самостійними заняттями в комп’ютерному класі. Попри всі старання Міранда відчувала, що досі «плаває» в деяких питаннях. Та вона настільки нервувала, що навіть прийняла допомогу Кирила, який випадково її перестрів в корпусі. Але толку від тієї допомоги було небагато. Чи то цей хлопець занадто розумний, чи то вона повна дурепа, але його пояснення її лише ще більше заплутували. Врешті-решт він запропонував прийти в день екзамену та підстрахувати Міранду (сказав, можна зайти під одним обліковим записом в систему з різних комп’ютерів). Міранда це погано уявляла, але не заперечувала, бо ладна була хапалась за кожен шанс.

День екзамену. Ранок, нерви, такий-сякий сніданок (чай та хліб з майонезом, бо більше нічого в холодильнику не завалялось), звична пробіжка до корпусу, комп’ютерний клас, викладач з білетами. Отримавши завдання Міранда видихнула та, зайшовши в мережу, почала їх виконувати. Найдовше возилася з Excel, час від часу здригаючись, коли викладач неспішно проходив за спиною, спостерігаючи, як студенти справляються. В один з таких моментів перед Мірандою раптом відкрився текстовий документ. Вона поспіхом його закрила, бо саме намагалася побудувати красиву діаграму. В формулах проведених обчислень вона була не певна, а от діаграми у неї виходили симпатичні. За пару секунд текстовий документ чомусь відкрився знову ще й з написом по центру «я живу». Міранда сердито клацнула на хрестик, повертаючи на екран третю кольорову діаграму та востаннє перевіряючи чи все вона зробила.

— О, я бачу, ви вже готові продемонструвати ваші досягнення? — пролунав над її головою голос викладача.

— … так, — кивнула Міранда. Який сенс відтягувати неминуче? Тим паче якщо зробила вже все, що могла? Власне, тому Міранда зазвичай йшла на екзамен в перших рядах, бо не терпіла очікування. Вважала, що краще одразу «відстрілятися», ніж намотувати нерви на кулак, слухаючи під дверми аудиторії чужі відповіді та розповіді тих, хто здав.

— Гаразд, почнемо з першого питання…

З аудиторії Міранда вилетіла на крилах радості.

— Я здала! «Відмінно»! — радісно оголосила вона Кирилу, якого виявила під аудиторією. — Тобто, привіт. — згадала вона гарні манери. — А ти ж наче обіцяв прийти підстрахувати?

— Так я і прийшов до гуртожитка зранку. Помилувався на замкнені двері.

— А, точно! Нам же вчора перенесли екзамен на 11.00, — згадала Міранда.

— Угу. Я подумав, що ви вже пішли в корпус. Прийшов сюди, тут теж все закрито, дізнався, що перенесено час екзамену. Знову пішов до гуртожитка, сподіваючись тебе зустріти дорогою, але ми якось розминулися.

— Як це ми примудрилися? — щиро здивувалася Міранда, адже майже вся дорога від навчального корпусу до гуртожитку була пряма і вздовж однієї вулиці. Там майже нереально розминутися.

— Та я теж не розумію. Але почекавши трохи під гуртожитком, зрозумів, що ви вже точно мали вийти, тому знову повернувся в корпус. А ваші сказали, що ти вже зайшла на екзамен.

— Оце ти набігався зранку, — Міранда вражено прикрила рукою рот, уявивши той крос.

— Та нічого. Але так, як ти вже була на екзамені, я не знав як тобі повідомити, що я в мережі.

— Справді? Ти там був?

— Так, зайшов з іншого класу. Я ж писав тобі: «я живу»…

— О, так то ти мене лякав? А я не могла зрозуміти, що я роблю не так, чого у мене комп живе своїм життям, — розсміялася Міранда. — Не міг щось зрозуміліше написати?

— Я думав ти зрозуміла просто розсердилася, що я не прийшов вчасно, — зітхнув Кирило. — А ти й сама впоралася з усім. Можна я тебе проведу до гуртожитка?

— Тобі за сьогодні цей маршрут ще не примелькався? — не втрималася від сміху Міранда. — Може якось іншого разу? Бо зараз я поспішаю, маю ще встигнути на автобус.

Міранда була щиро вдячна цьому хлопцю та навіть вражена такими наполегливими спробами допомогти, але точно не була налаштована на романтичну прогулянку в його компанії. Зараз вона почувалася занадто щасливою, вільною, щоб обмежувати це почуття прогулянкою у товаристві Кирила. Він був хорошим, добрим, розумним, але спілкуючись з ним, Міранда кожного разу почувалася, наче птаха, якій замість польоту в небі, пропонують посидіти в незручній клітці. Саме тому Міранда покривила душею, бо взагалі то в село планувала їхати завтра. Спочатку треба було завітати до бабусі з дідусем та повідомити про успішне завершення сесії. Рядочок з шести «відмінно», таки мав чудовий вигляд.

— Гаразд… — скрушно зітхнув хлопець і Міранда тут же поспіхом втекла з-під його сумного погляду.

Кирило вмить вивітрився з її думок. На вулиці панував сонячний червень, а душа співала від щастя й свободи. Вона впоралася! Все здала! Ще й на відмінно! Тож тепер попереду лише літо, сонце і навіть море! Шкода, що Даліла отримала свій «автомат» ще вчора на консультації, та вже поїхала додому. З нею можна було б весело відзначити успішне завершення сесії.

Дорога до гуртожитку зайняла з пів години, бо Міранда дозволила собі милуватися вулицями, завернути в магазин за морозивом, поспілкувалася з натовпом знайомих. Повернувшись до кімнати вона зібрала в пакет речі, які треба було віднести до бабусі на прання, окремо — те, що забирали додому. Акуратно склала у свою тумбочку конспекти, книжки, різний дріб’язок, зазирнула в шафу, чи не полишила щось зайвого (там висіли на тремпелях пара блузок на кофта Ярини). Міранда задумливо оглянула кімнату, яка за цей рік стала для неї домом. Зупинилася поглядом на відкритому вікні, за яким в сонячних променях неспішно кружляв і летів знизу вгору, тополиний пух. Це було неймовірно красиво. Міранда взагалі любила тополиний пух (Даліла сміялася, що це тому, що Міранда має густі не знайомі з брасматиком вії, і не змушена виколупувати той пух з очей). Можливо й так. Але Міранда вважала, що політ цього «літнього снігу» надавав Донецьку романтики, чарівної безтурботності, легковажності. А буквально днями Міранда з Далілою довго сміялося, коли побачили потяг з повним вагоном чогось білого. Даліла вже почала міркувати, з яких пір ДМЗ перетворився на текстильну фабрику, що потребує вагонів бавовни. А потім подув вітер і явив поглядам дівчат щедро присипане тополиним пухом… вугілля.