Безіменний

Сьогодні Еріка нарешті повернулася на роботу, вона вже встигла й скучити за один день відсутності. Всі колеги, які зустрічалися їй шляхом до власного кабінету, скаржилися на обласних пихатих вискочнів, що так тут все незграбно оглянули, слів добрих не залишилося. Жінка їх підтримала, бо, по-перше, самій не подобалося подібне неочікуване втручання, бачте «професіоналів», а по-друге, в неї не було настрою, бо вони зранку вже встигли посперечатися з Безіменним. Чаклун не хотів, аби вона йшла на роботу, який нахабний! Може в нього з неба й падає все, але в Еріки – інакше. Тим паче справа не тільки у досвіді чи коштах, жінка любила свою роботу й обожнювала професію, яку обрала. До того ж в неї сьогодні денна зміна, нічого не станеться, вдень ніхто на неї не нападатиме. А якщо так вже сильно хвилюється, нехай стежить за її безпекою, цього Безіменному ніхто не забороняв.

До обіду судмедекспертці довелося прибиратися у своєму кабінеті, бо там такий гармидер злочинці вчинили, що годі й говорити. А обласні «знавці» додали, нічого не знайдеш одразу. Та потихеньку жінці таки вдалося навести лад і розставити все по своїх місцях. Хоч тепер вже не так затишно тут було, як раніше, наче відчувалися чужі руки, що навкруги покопирсалися.

Безіменний зателефонував всього один раз, коротко відповіла йому, що з нею все гаразд і зібралася на обід. Зазвичай вона вдома готувала собі їжу і брала її з собою, але у чаклуна якось соромно було це робити, враховуючи, що харчі купує він. Купує чи чаклує – незрозуміло. Тож після роботи спочатку зазирне до магазину, а потім вже й обіди їм обом готуватиме.

Неподалік їхнього бюро знаходився невеличкий затишний ресторан, багато хто з колег відвідували його, тож і Еріка вирішила туди завітати. Вона переходила дорогу, як здалося, що хтось вигукнув її ім’я. Проте жінка не зупинилася, а пішла далі. Як потрібна комусь, наздоженуть. Так, власне, і сталося. За хвилину до неї підскочив пан Степовий. Вигляд він мав дещо втомлений, напевно, всю ніч працював. Однак цього разу слідчий першим усміхнувся жінці. Попри свою суворість, усмішка в нього була напрочуд милою й теплою.

- Вітаю вас, пані Еріко. Ви на обід?

- Вітаю, так.

- Чудово. Я вчасно. Ви не заперечуватимете, якщо я до вас приєднаюся?

Судмедекспертка трохи напружилася, ой не просто так він хоче до неї приєднатися, ой не просто так. Але якщо вона відмовить, тільки більше підозр викличе.

- Звісно. Ходімо?

В ресторані, як і треба, було купа люду, звісно за підлим законом половина з них – її колеги. Пан Степовий запропонував сісти за вільний столик коло вікна, Еріка погодилася й поки вони до нього йшли, почула шепотіння у свій бік. Річ у тім, що судмедекспертку ніхто ніколи не бачив з чоловіками, а оскільки заміжжя в суспільстві вважається всесвітнім обов’язком, тож її особисте життя викликало неабиякий інтерес. Хоча деякі глузували, що вона вже давно з роботою своєю у шлюбі. Еріку це не просто дратувало, їй тому і спілкуватися з переважною більшістю працівників не хотілося, бо вона не жила нав’язливими стереотипами та не вважала заміжжя – обов’язком. От як зустріне своє щастя, отоді й вирішать самі, одружуватися їм чи ні, але точно думки інших не питатимуть.

Еріка зняла жакет, слідчий, до речі, галантно допоміг їй та сам повісив його на вішалку. Кожний з них відсканував код, позначений на столику, і в телефонах одразу з’явилося меню.

- Можна вас дещо запитати, Еріко?

- Прошу. – А в самої нерви аж загуділи.

- Чому ваші колеги так пильно на нас дивляться?

Еріка розвернулася, трясця, дійсно, ті швидко повідвертали голови. От вже ж народ!

- Ніколи не бачили, щоб я обідала зі слідчими. – Ну, принаймні хоч розпочне з правди.

Чоловік знову мило усміхнувся:

- Розумію. Моїм теж все завжди цікаво. – Ні, усмішка в нього таки неймовірно приємна, без жодних сумнівів.

До столика підійшла офіціантка і вони зробили замовлення. Еріка почувалася ніяково, про що ж саме він її розпитуватиме, за чимось же детектив прийшов? Точно не просто пообідати з нею.

- Ви за декілька днів встигли вивчити усіх моїх колег?

- Чому за декілька днів? Радше, годин. В мене зовсім обмаль часу. Та це й для вас не таємниця.

Жінка теж усміхнулася у відповідь:

- Ні, зовсім не таємниця.

- Тоді не блукатиму навкруги, а одразу перейду до головного, щоб потім ми могли нормально пообідати. Ви не заперечуєте?

Еріка помотала головою і глибоко видихнула, готуючись до розмови. Це й добре, що він вуха не замовляє, не нав’язує свої думки та не намагається маніпулювати. Хоча на маніпулятора Іван Степовий не схожий. Або ж він надто підступний.

- Є в мене химерна звичка, якої я вже довгі роки намагаюся позбутися, але поки не виходить: завжди розпочинаю розмову з поганого. Вибачте, Еріко, але не потішу вас гарними новинами, оскільки висновок щодо другого викраденого тіла ви ще не встигли скласти, всі матеріали проведеного розтину вам доведеться передати на область. Річ у тім, що особистість другого трупа встановлена оперуповноваженими помилково, адже Сіровський Артур Святославович помер ще два роки тому.

Жінка примружилась. То он яке ім’я вкрав Безіменний. Виходить, серед людей він відгукується на Артура? Не личить воно йому, аж ніяк не личить.

- Коли мені передали труп, зрозуміло, що його особистість ще не була встановлена, та й після смерті тоді лише п’ять годин минуло.

- А розтин? Нічого на тілі особливого не знайшли?

Еріка одразу зловила тінь недовіри в його голосі.

- Ні, чи ви щось конкретне маєте на увазі?

Пан Іван випростався:

- На тілі одного з викрадених трупів наявна відмітка, я вивчив ваш висновок і деякі пояснення до нього, на вашу думку то було щось на кшталт тавра. І я цілком солідарний з вами.

- Так, слово «доля» латиною, – вона трохи продерла горло й додала, – якщо не помиляюсь звісно.

Чоловік зосередив на ній уважний погляд і замовк, роздивляючись риси її обличчя. Хоч яким суворим він не виглядав, темні очі, як і усмішка, випромінювали тепло. І втому звісно, але тепло помітно яскравіше.

- Я знаю, що ви надзвичайно розумна жінка, не приховуйте це, Еріко. Інакше я б з вами не обговорював нічого.

На якусь мить їй здалося, що він читає думки, може слідчий також належить до світу магії? Тоді він одразу зрозуміє, що вона бреше. Стало лячно. Добре, що їхнє замовлення принесли, Еріка хоч трохи відволіклася.

- Буду з вами відвертий, – пан Степовий підсунув ближче тарілку та взяв до рук ніж і виделку, – з цим словом на тілі вбитого не все так просто.

Еріка й сама взялася за свій обід, бо напруження стрибало, як на американських гірках. Рознервується ще та їсти не зможе.

- Це не перша жертва з подібним тавром. Час від часу в різних закутках нашої планети знаходять вбитих зі схожими мітками. Напевно ви чули про людей, схиблених на окультних науках і таємних знаннях, що на їхню думку можуть привести до цілковитої влади та панування над світом?

Еріка проковтнула шматочок веганської котлети й кивнула у відповідь:

- Так, звісно. Ви гадаєте, що викрадені жертви мали до цього відношення?

- Впевнений, що мали. Вже не перший рік вивчаю відповідну інформацію, не хочу вас налякати, але у нашому місті є одна людина, яка марить таким собі… «Колом долі».

Еріка миттю здригнулася. Як хоч виделку з руки не впустила. Серце одразу застукотіло, вона зовсім не очікувала, що слідчому щось відомо про «Коло долі». А так добре гра йшла, чи не здогадається він тепер, що вона також знає? Треба швидко виправляти ситуацію.

- То ось, чому ви сказали з’являтися лише в людних місцях та іншим чином дбати про свою безпеку. Якщо в нашому місті є хтось з подібним інтересом, а розтин обом загадковим трупам робила я, то, виходить, після наших вбитих охоронців, моя черга?

Пан Степовий напружено зітхнув та припинив їсти. Вона гадала, детектив почне говорити, що йому дуже шкода і бла-бла-бла, але ні. В його очах спалахнули рішучість і гнів, вони аж колір змінили, зробилися ще темнішими, ніж були.

- Я не допущу цього, Еріко! Будьте певні, я зроблю все, аби захистити вас та ще купу людей, які можуть постраждати від дій того шаленого шукача влади. Я тільки прошу мені хоч трохи довіряти. І…ще…, аби ви одразу знали, в мене у цій справі особистий інтерес.

Судмедекспертка ковтнула води. Невже він теж хоче дізнатися, де те «Коло долі» знаходиться? Пан Степовий знову ніби думки її прочитав, почав щось шукати у своєму телефоні й за мить простягнув його Еріці. На екрані була зображена світлина чоловіка років сорока п'яти, вигляд він мав досить вишуканий, інакше не скажеш, бізнесмен зі шпальт відомих журналів. Однак був в його очах такий жадібний блиск, жадібний до усього, що суттєво відрізняється від життя звичайних людей. Від нього мурахи тупцювали по тілу.

- Пан Максим Заріцький. Власник ресторанів, казино, салонів з продажу автівок й багато чого іншого. Мультимільярдер. Здавалося, в цієї людини є все, про що можна тільки мріяти. Але ні. Йому замало, він бажає знати всі таємниці Всесвіту, марить про вічне життя, про те, як керуватиме людьми, наче маріонетками. Вже не перший рік ми намагаємося притягнути його до відповідальності за безліч злочинів, страшних злочинів, Еріко. Але, на жаль, його гроші та впливовість грають проти нас. – Руки слідчого мимоволі стиснулися в кулаки. – Він зажерся, зажерся так, що перейшов вже всі межі! Нехай я не вірю у всі ті речі, в які вірять подібні до нього, й вважаю, що долю свою ми самі собі прокладаємо, але рано чи пізно він заплатить за все, що зробив.

Еріка бачила, як напружилися м’язи на руках пана Івана. Його зіниці вмить збільшилися, а обличчя, наче застигло.

- Вибачте, ви сказали, у вас приватний інтерес у цій справі. Може я лізу куди не треба, але…щось сталося? Він щось заподіяв вам?

Чоловік виринув зі своїх важких думок і сталевим голосом відповів:

- Так. Він вбив мого брата.