Безіменний

Коло дерева стояла та, кого чаклун називав «лісовою відьмою». Принаймні іншого Еріці на думку і не спало. Це була досить поважного віку жіночка з довгим, сивим і хвилястим волоссям, яке прикрашала зелена хустка, пронизливими горіховими очима, і такою усмішкою, ніби її господарці відомо геть усе. На жінці було довге чорне пальто, перекинута через плече об’ємна сумка, наповнена сухоцвітом, темні чоботи, що ідеально пасували до пальта, а в руці вона тримала дерев’яну палицю, схожу на чарівну. Хоч Еріка одразу й збагнула, хто перед нею, але вона уявляла лісову відьму зовсім інакше. В її голові вони з Безіменним прямують ледь не до справжньої Баби-Яги, яка має ступу та мітлу, але ніяк не до гарної бабці з живим і хитрим поглядом.

- Вітаю..., – Еріка можна сказати прохрипіла вітання, бо в горлянці від несподіваної появи відьми все пересохло.

Жіночка підморгнула їй, а потім претензійно зиркнула на Безіменного:

- Знову припхався? Та й довго ж тебе не було. – Відьма, спираючись на свою палицю, спустилася з невеличкого пагорба і підійшла до неочікуваних гостей. Вона по черзі дивилася на них, нахиляючи в різні боки голову.

- Вибачте, будь ласка, за вторгнення, але б ви дуже нам допомогли, якби змогли поділитися трохи барвінком. – Еріка вирішила довго не ходити по колу. Насправді вона страшенно хвилювалася, судмедекспертка не могла цього пояснити, але вона відчувала потужну енергетику відьми, особливо, коли та наблизилася, її шкіру аж наче залоскотало.

- Бачиш? – жіночка підступила до Безіменного і завела вгору вказівний палець з чималим перснем, оздобленим фіолетовим каменем. – Отака тобі потрібна. Смілива й норовлива. Але справжня...Справжня та віддана.

У Еріки очі ледве на чоло не злізли від того, що вона почула. Оце так! Її приємно здивували слова лісової відьми, хоча і геть спантеличили... Але ще більше судмедекспертка розгубилася, коли поглянула на Безіменного. Чаклун зблід. Зблід, немов крейда. А потім відступив від жіночки, напружено ковтаючи слину. Його дихання настільки збилося, що здавалося, наче він зараз кашляти почне. Еріка вперше бачила його таким, вона не розуміла, що відбувається, але приємність від промовленого відьмою миттєво випарувалася. Схоже, чаклуну навіть чути подібне бридко.

Еріці боляче вдарило між лопатками. Вдарило, наче справжнім струмом. Вона відчула себе якоюсь легковажною дурепою, не слід було забувати, як її сприймають. Але так поводитися геть нечемно й образливо. Невже вона така погана партія, на його думку? Кортіло розвернутися та піти звідси, але судмедекспертка чудово пам’ятала, заради чого вони тут, тож проковтнула свою гордість та знову звернулася до відьми:

- Вибачте ще раз, та може все ж...

Жіночка миттєво поглянула на неї:

- Дитинко, в мене нема того, що вам потрібно. Вибач. Вам необхідний особливий та рідкісний різновид барвінку. Я такого в себе не маю.

- То може ви підкажете, де можна знайти такий особливий різновид?

Відьма примружилася, її горіхові очі зачаровували. Вони діяли, ніби розчин правди, одночасно впливаючи на здатність рухатися та говорити.

- Відчайдушна яка! А навіщо воно тобі, дитинко? Це ж не твоя війна.

У Еріки мурахи тупцювали по всьому тілу, ледь вдавалося голос тримати у рівновазі.

- Чому ж не моя війна? Я також не бажаю, аби до «Кола долі» хтось дістався. Я теж не хочу комусь коритися.

- О, то він тобі тільки це...

- Все! Годі! – до відьми несподівано підскочив Безіменний, його погляд знову палав, а дихання так і залишилося глибоким, ніби він до них з іншої галявини біг. – Годі вже цієї порожньої балаканини. Ти знаєш, для чого ми прийшли, тож або дай це, або бувай здорова.

Відьма мовчала. Вона дивилася на Безіменного так, наче знає чаклуна давно і не зовсім схвалює його шлях. Як на дитину, яка на думку батьків обрала не ту професію. А от він помітно нервував, в нього аж вена на шиї пульсувала. Еріці не подобалося те, що вона бачила. Геть не подобалося.

- Може мені поясне хтось, що відбувається?

Відьма нарешті перевела погляд на жінку, а потім і підійшла до неї. Вона стала напроти Еріки, зросту вони були майже однакового, тож відьма аж в саме обличчя вдивлялася.

Судмедекспертка розгубилася ще дужче. Відьомська енергетика ковзала тілом і наполегливо проникала в думки. Так, вона читала їх, відьма читала її думки, Еріка це відчувала, але навіть не намагалася опиратися. Їй нема чого приховувати, тож нехай жіночка побачить те, що хоче побачити.

Несподівано відьма трохи підвела голову і її горіхові очі припинили палати, вони ніби людськими знову зробилися. Вона більше не досліджувала Еріку, а просто дивилася на неї. Але було в її погляді щире і дивне співчуття, що неабияк насторожувало.

- А знаєш? Не треба тобі зараз ніяких пояснень, дитинко. Все буде, як буде. Хтозна, можливо, в тебе й вийде.

- Що саме в мене має вийти?

Відьма усміхнулася:

- Час покаже, що саме. – Жіночка на декілька секунд притиснула пальці до долоні, а потім простягнула Еріці невеличкий клаптик паперу, що з’явився в неї в руці. На ньому невідомою мовою було написане якесь слово. – Передасте це Рудим. В них є той різновид барвінку, що вам потрібен.

- Трясця! – Безіменний голосно вилаявся та декілька раз невдоволено зітхнув, хитаючи головою. – Я так і знав, що доведеться до Рудих їхати…

- А чого ти хотів? Гадав, все за помахом чарівної палички вийде?

- Вибачте, що перериваю ваш геть незрозумілий для мене діалог, але може хоч поясните, хто такі ці «Руді»?

Безіменний вагався, ніби відповідь відьми від того зволікання змінилася б. А потім невдоволено пустив очі під чоло і відповів:

- Найстаріший, найпринциповіший та досить небезпечний рід… перевертнів.

- Що? Перевертнів?! – в Еріки й подих перехопило. Такого почути вона точно не очікувала!

- Ти їй взагалі хоч щось розповідаєш? – відьма знову дивилася на Безіменного з претензією. – Втягнути дівчину у це паскудне протистояння і мовчиш, наче риба у воді.

- Ми самі якось розберемося, гаразд? – чаклун підійшов до Еріки та обійняв за стан. Він хотів притягнути її до себе, але жінка відсторонилася від нього.

- Що посієш, те й пожнеш. – Відьма стулила вуста, помітивши, як Еріка з холодним виразом обличчя віддалилася від Безіменного. – Та я на шляху у вас не стоятиму. Дитинко, віддаси моє вітання Рудим, це має вам допомогти.

- Дякую. – Чаклун нарешті вгамувався і подякував першим, випередивши Еріку.

- Облиш, я це не заради тебе роблю, ти своє призначення знецінив. А от вона – ні. Ця дівчина ніколи не опуститься до того, що вчинив ти!

Безіменний нахилив голову. На якусь мить Еріці здалося, що він за чимось жалкує або ж йому соромно…, або…, ні, йому боляче. Так! Точно боляче. Його біль не зовнішній, він всередині нього. Тільки от чого Безіменний його відчуває? Що він такого зробив?

- Гаразд, ви отримали від мене все, чим я могла допомогти. Тож мені вже час. Сьогодні повня, тому я б не радила вам зволікати, перевертні хоч і контролюють свої перетворення, однак надто нервові в цей період. На вашому місці я б вирушила до них прямісінько зараз. – Відьма трохи відійшла, а потім знову розвернулася і промовила саме до Еріки:

- З тобою, дитинко, ми ще зустрінемося. Я чекатиму, пам’ятай це. І бережи себе. – Жіночка усміхнулась, а потім розчинилася в повітрі. Раз – і наче її ніколи тут не було. Еріка навіть зітхнути не встигла, не те, аби щось у неї запитати чи хоча б попрощатися. Суперечливі у жінки залишились почуття після зустрічі з лісовою відьмою. Але ще більше її бентежила поведінка Безіменного. Він щось приховує від неї і їй це усвідомлювати вкрай неприємно.

Еріка пішла першою. Чаклун мовчки попрямував за нею. Здається, він декілька раз хотів почати розмову, але так і не починав. Можливо це й на краще, судмедекспертка надто гостро відчувала образу.

Вони сіли до автівки й вирушили до Рудих.

- Що відьма мала на увазі, коли говорила, що ти знецінив своє призначення? – вона довго терпіла, спочатку їй і розмовляти з чаклуном не хотілося, але як не запитає, то ніколи нічого й не дізнається.

Безіменний знову почав нервувати. Звісно не так, як в присутності відьми, але й спокійним його точно не назвеш.

- Бо я поганий чаклун, зрозуміло? Є добрі, є погані, так от я – поганий!

- Поганий – означає темний?

- Так, Еріко. Саме так. А не говорив тобі, бо…навряд ти б мені довірилась тоді. – Він навіть в очі їй жодного разу не поглянув. Невже соромно?

- Гадаєш, що приховування правди сприяє зміцненню моєї довіри до тебе?

Безіменний знизав плечима:

- Я не думав, що це має велике значення зараз. Я давно вже «не в професії».

Судмедекспертці кортіло запитати, чому він так відреагував на слова відьми, про те, що саме Еріка йому підходить? Ну, не подобається вона чаклуну, гаразд! Але ж він так поводив себе, наче огиду до неї відчуває.

Хотіла запитати, але не змогла. Їй і без того неприємно, зараз ще його капосної відповіді не вистачало.

- Ніколи більше не приховуй нічого від мене. І не бреши. Принаймні, якщо хочеш, аби я тобі хоч трохи довіряла.

Безіменний нічого не відповів, просто кивнув в знак згоди.

Їй би зараз піти десь, побути наодинці, а не сидіти поряд з тим, хто образив почуття. З думок не йшли видіння, як чаклун відступав після слів відьми, та він ледь не втік від Еріки! А найболючіше усвідомлювати, що чоловік якраз таки їй і подобається, тільки от йому байдуже на це. Судмедекспертка старанно намагалася стримувати сльози, що наполегливо наверталися на очі, вже до вікна ледве не всім тілом розвернулася. Аби ж Безіменний не помітив, ще бракувало вигадок, чого вона раптом плаче. Вирішила відволікти себе музикою, тож дістала з сумки навушники.

- Нам ще довго їхати?

- Ні, хвилин сорок.

- Я музику послухаю, покличеш тоді.

- Гаразд. А чого очі блищать від сліз?

«Трясця! Помітив!». Еріка глибоко зітхнула:

- Тобі здалося. – Вона відвернулася та одягла навушники, дозволяючи кільком сльозинкам скотитися по щоках. Напевно він не повірив, але хоча б не допитується і то добре.

Час минув швидко. Здавалося, Еріка встигла прослухати зовсім небагато мелодій, як Безіменний, ледь торкаючись, постукав її по плечу. Вони вийшли надвір, як дивно, судмедекспертка ніколи тут не була, хоча це не так і далеко від їхнього міста. Краса надзвичайна: з одного боку густий ліс, з іншого – кам’янисті пагорби, далі широке зелене поле, а неподалік ще й річка вабить своїми блакитними водами. Коло річки височів двоповерховий будинок з гаражами та іншими прибудовами в оточенні клумб і різноманітних дерев, що вже починали квітнути. Гарно тут, неймовірно гарно!

- То оце так перевертні живуть?

Чаклун усміхнувся:

- А ти гадала вони голі лісом бігають?

- Непогано! Та в них ще й автівка яка! Майже така ж здоровезна, як і будинок. – Еріка була вражена, знову все зовсім інакше, ніж вона собі уявляла. Жінка помітила, що Безіменний напружено дивиться на пагорб. Вона також перевела погляд і побачила там кремезного дужого чоловіка, з рудим волоссям, розстебнутою курткою й у всьому чорному. Він також вперто дивився в їхній бік і, здається, навіть не рухався.

- О, нас помітили. Ходімо?

- Еріко, почекай...! – та де там! Жінка вже впевнено крокувала пагорбом нагору і зовсім не звертала уваги на слова чаклуна. Зійшла вона швидко. Незнайомець так і продовжував стояти та придивлявся до неї з підозрою. В нього були надзвичайно блакитні очі, наче вони з самого неба створені! Його руде волосся і легка неголеність неабияк до них пасували.

- Вітаю! Я – Еріка. – Судмедекспертка привітно усміхнулася і простягнула назустріч руку. Незнайомець нічого не відповів, щоправда, теж усміхнувся. А потім за мить опинився поряд і зіштовхнув Еріку з пагорба...