Безіменний

Тиша розрослася така, що здавалося, наче все навкруги застигло. Навіть Лад та Аріадна не рухались, вони просто переводили погляди між Ерікою та Аларом, але й не смикнулися жодного разу за останні декілька хвилин.

У чоловіка на обличчі було намальоване приголомшення. Цілковите. Він, ніби у шоковий стан поринув. Алар дихав настільки важко, що вже чувся й хрип. Судмедекспертка своїми словами проштрикнула його багато разів, він, мабуть, своєї зброї стільки за життя не використав.

Еріка бачила, що йому боляче. Чудово бачила. Але її біль був сильнішим та затуляв все інше. В неї перед очима промайнула мить їхнього знайомства, перша нормальна розмова, перша пригода, перший поцілунок, що тепер пах, як відро гнилі. Її життя докорінно змінилося за ці тижні, але Еріка й гадки не мала, що зміни приведуть до такого результату. І що далі? Що?

А далі жінка глибоко видихнула та знову поглянула на Алара, чи на те, що від нього залишилось, бо зараз він не був схожим на живого чоловіка, ніби якась тінь його стояла перед нею або ж примара.

- Дай мені ключі від своєї квартири.

Безіменний не відповідав. Він перевів на неї кволий погляд і просто зупинився, наче судмедекспертка натиснула кнопку «стоп».

Еріка підійшла та простягнула назустріч свою руку, яка відчутно тремтіла, але їй було вже байдуже.

- Ключі, будь ласка. – Вона помітила кілька скупих чоловічих сльозинок в нього на щоках, що блищали на шкірі під променями вечірнього сонця, яке готувалося йти відпочивати за обрій. Це він тужить так через задум, що зруйновано вщент? Ну, звісно, тепер доведеться шукати іншу дурепу, яка йому допомагатиме. Хоча, може, вона вже й не потрібна, тепер залишилося, аби Руді провели до примарного міста і все. Її серце розривалося на шматки, хотілося схопити Безіменного за плечі та трясти до того часу, поки він не скаже, що помилився, що бажає все виправити, зрештою, що небайдужий до жінки... Однак вона лише зітхнула та ближче до нього посунула долоню з натяком на те, щоб нарешті отримати бажані ключі. І чого вона раніше про них не замислювалась? Якось звикла, що він завжди поряд.

- Еріко..., – його голос було не впізнати. Наче він довго кричав чи біг до неї, хоча Безіменний й справді біг, тільки в інший бік.

- Ти ж не думаєш, що після всього я залишусь?

Він продовжував мовчки дивитися на судмедекспертку, ніби намагаючись підібрати необхідні слова, однак, що це може змінити? Скажеш – не вернеш, напишеш – не зітреш, відрубаєш – не приточиш.

- Послухай, Аларе, годі вже в дивоглядки бавитися. Давай ключі й розійдемося на цьому. – Еріка сама від себе не очікувала такої сили волі та витримки. Подумки вона мріяла чимскоріше піти звідси та забути про все, як про вчорашній сон. Напитися, наридатися, вчинити якусь дурню, чи що там ще роблять, коли болить душа. Але зараз жінка буде залізною та непохитною і не залишить йому шансу побачити її слабкість. – Аларе!

- Тобі там відчинено й без них... – Та невже? Зволив!

- Тоді зроби, будь ласка, так, щоб найближчі дві години тебе вдома не було. Гаразд? – Еріка, прибрала руку та, не дочекавшись відповіді, хоча вона, напевно б, і не пролунала, підійшла до Аріадни, в якої очі шалено палали. Жінка дістала камінь з сумочки та простягнула його вартовій, – в ньому ув’язнені душі. Їх треба звільнити. Мені напророкували, що саме ви можете це зробити. Так?

- Що...? Хто...? – Аріадна не встигала за новинами, які сипалися їй на голову, наче краплини дощу. – Звідки це в тебе?

- Так чи ні? – Еріці не до пояснень було.

- Так, але...

- Тоді тримай. – Жінка взяла та нахабно вклала в руку Аріадні доказ-реліквію. – Як звільните душі, камінь, будь ласка, поверни. – Еріка вже хотіла піти, але не могла востаннє не поглянути на несправжнього чаклуна. Вона розуміла, що це мить прощання, все, кінець їхнім сподіванням та пригодам, кінець жартикам та довгим розмовам, кінець спільним сніданкам... Судмедекспертка зібралася з силами та повільно розвернулася до чоловіка, але він її випередив. Алар пішов. Зараз вона бачила лише його спину та невпевнені кроки, що віддаляли Безіменного від неї назавжди. Її Безіменного...

- Ти як? – до Еріки неспішно підійшов Лад. Голос він мав м’який і лагідний, а в добрих очах читалося занепокоєння.

Жінка нічого не відповіла, мужньо тримаючись, аби прямо тут не розридатися.

- Співчуваю. – Лад не був говірким, але йому цього й не треба, він випромінював світло і тепло, зігріваючи своєю чулою енергетикою. Взагалі, з них трьох, враховуючи навіть їхнього колишнього колегу, Лад схожий на вартового «Кола долі» найбільше.

- А я йому завжди казала: не вийде так, Аларе, аби й зірку з неба, і сірку з вуха. – На відміну від свого напарника, Аріадна за словом до кишені не лізла. Головне, що «вчасно».

- Дякую. Бувайте. – Еріка більше не могла нічого чути про нього, обійняла сама себе руками та попрямувала геть. Аби далі від всіх них. Вартова, здавалося, хотіла ще щось запитати, але Лад смикнув її, натякаючи, щоб вона, зрештою, дала судмедекспертці спокій.

Якийсь час Еріка просто тинялася містом. Безцільно та неспішно. Вона сама не розуміла, куди йде та чому. Просто милувалася краєвидами, відтерміновуючи мить, якої боялася зараз понад усе. Але рано чи пізно це доведеться зробити, речі самі себе не складуть та не переїдуть від Безіменного до неї додому.

Найважче було наважитися зайти до квартири. Алар тут не збрехав, жінка справді тільки доторкнулася до дверей, як ті одразу відчинилися, ніби чекаючи її появи. Еріка хвилювалася через те, що Безіменний може чатувати на неї тут, аби спробувати переконати та нагодувати черговою брехнею, але ні, його у квартирі не було.

Судмедекспертка увійшла до вітальні й застигла. А потім кілька секунд... і вона впала на коліна, здригаючись від нещадного плачу. Такого болю Еріка ще ніколи в житті не відчувала. На неї все тиснуло: стеля, стіни, підлога, взагалі весь простір, але найдужче – спогади. О, як би вона зараз хотіла, щоб Крижаний сон забрав їх! Всі, що якось пов’язані з Безіменним. Чому він залишив їх з нею? Через її почуття? Та краще б вони ніколи не зароджувались! Краще б вона тієї ночі помилилася та не знайшла його тіла! Краще б..., краще б... Та несподівано Еріка почула якийсь шурхіт, він лунав з тераси. Судмедекспертка миттю підхопилася і витерла щоки. Прислухалася, наче тиша. Неспішно попрямувала туди, знову підстрибнувши на межі між просторами. Дивно, за останні дні вона дійсно звикла до того невидимого кордону, як і обіцяв несправжній чаклун, та вже так не реагувала, але зараз знову все відчувалося, ніби першого дня. Коло річки квітли дерева, їхній аромат долітав аж сюди. Тихо там було і спокійно. Еріка б з радістю пішла зараз на нічну прогулянку, але... не час, зовсім не час. Напевно вона ніколи вже туди не потрапить... Аж ось шурхіт знову повторився. Жінка придивилася і зрозуміла, що це кажан, маленький пухнастий кажан, який пурхав у повітрі, наче попереджаючи її, що потрібно поквапитися. Зволікати Еріка не стала, усміхнулася несподіваному гостю та миттю побігла збирати речі.

Поки судмедекспертка складала свою валізу, виплакали геть всі сльози. Їй було невимовно важко, адже все тут нагадувало про того брехливого зрадника. Хоча чому він зрадник? Чоловік намагався всіма силами повернути свою кохану. Тільки чи можна виправдати те, що він використовував Еріку та її почуття задля цього? Навряд.

Жінка лише раз озирнулася, коли виходила, затримала ненадовго погляд на кухні з терасою, закусила губу, аби не закричати, а потім глибоко видихнула й нарешті пішла. Вона майже не пам’ятала, як шляхом додому зайшла до магазину, купила пляшку червоного вина, як розмістилася на підлозі у своїй квартирі, намагаючись ту пляшку відкоркувати. Еріка досить рідко вживала алкоголь, тож дістатися до нього вийшло не одразу. Однак судмедекспертка так і не зробила жодного ковтка, просто сиділа і дивилася, як вино стікає стінками келиха. Заснула вона прямісінько на підлозі посеред кімнати, напевно, аж десь під ранок. Бо коли пролунав звук будильника, голова в Еріки готова була вибухнути, наче вона дійсно випила всю пляшку сама, а тіло невимовно затекло від твердої поверхні.

На роботу їй сьогодні не хотілося, судмедекспертці взагалі нічого не хотілося, лише залізти під теплу ковдру, натягти її до носа та вимкнути звук на телефоні, щоб ніхто не турбував. Але жінка розуміла, що це не вихід, та й відповідальність її не дозволить на все плюнути, тим паче треба ще висновок пану Степовому віддати.

Коли до кабінету увійшов Давид Афанасійович, вона майже не відреагувала, просто привіталася і все. Чоловік зупинився напроти, постояв мовчки кілька секунд, а потім поставив напроти стілець і присів на нього.

- Я уважно тебе слухаю, Еріко.

Жінка спочатку не хотіла нічого говорити, але згадала про всі ті брехні та за мить вибухнула:

- Як ви могли? Я ж вам довіряла. Я прислухалася до всіх ваших слів. А ви від самого початку знали, хто такий Безіменний, точніше, Алар, і які в нього справжні наміри. Знали й нічого мені не сказали! Продовжували підтримувати його задум! Ще й до іншого виміру потрапити допомогли, розуміючи, яка то небезпека, і заради чого? Заради іншої жінки?! – судмедекспертка аж тремтіла. Вона ніколи в житті й уявити не могла, що так кричатиме на Давида Афанасійовича. Але чоловік не виглядав розгніваним чи здивованим. Він терпляче вислухав свою колегу, а потім взяв слово сам:

- Еріко, дозволь тобі розповісти мою правду, а там вирішиш сама, вірити чи ні. – Перевертень зробив паузу, але, не отримавши від жінки заперечень, продовжив. – З Аларом ми познайомилися випадково й не так, щоб зовсім давно. Я не брехав тобі, коли сказав, що зустрічав чоловіка декілька разів раніше. Як тільки «прочитати» його не вдалося, я звісно зрозумів, що ніякий він не чаклун і щось оберігає, оскільки магія приховує саму душу. Дізнавшись, що я з роду Рудих, він звичайно розповів, ким є насправді. Чого Алар вирішив називати себе Безіменним та ще й темним чаклуном, в мене тільки одне пояснення – він втікав від минулого життя. А ще повір, в нашому магічному світі набагато простіше назватися поганцем, ніж сказати, що ти пішов від свого призначення та позбавився даних тобі сил. – Чоловік поклав руку собі на груди, ¬– особисто я не вважаю його темним чаклуном. Тому не міг підтвердити тобі це чи спростувати.

Судмедекспертка голосно видихнула, але нічого не сказала, їй стало цікаво, що Давид Афанасійович розповість далі.

- Як ти знаєш, я не вчора народився, мені не один вік, тому, що в Алара є якась особиста мета, теж збагнув. Тоді, коли ви до мене прийшли за барвінком, я попросив залишити нас наодинці, аби поговорити саме про це. З камерами спостереження та записами з них я допоміг йому, бо на них була ти. А до цього Безіменний ніколи нічого в мене й не просив. Отже, він в деталях розповів про такого собі пана Заріцького, про його задуми стосовно «Кола долі», про те, що ти прагнеш завадити їм та допомагаєш Алару. Проте чоловік переконував, що його особисті мотиви не стануть перепонами до вашої спільної мети. Я бачив, як він говорить про тебе, як хвилюється та печеться про твою безпеку, тож навіть подумати не міг, що Алар може завдати тобі якоїсь шкоди. Тепер розумію, що завдав, і мені невимовно прикро через це... Я нічого не знаю про іншу жінку, як ти говориш, про особисте не розпитав тоді, хоч бачу, що таки треба було. Як і він, я прагну, аби вам вдалося завадити задумам цього Заріцького, не можна, щоб до «Кола долі» наближалися люди, особливо такі. Мені відомо, яка ти смілива, відчайдушна, віддана та вперта, тому не став заважати вашим планам стосовно іншого виміру. Тому допоміг з черговою підказкою, Олекса, до речі, може відвести вас до примарного міста.

Щось всередині жінки смикнулось, коли вона почула останнє речення. Однак вона швидко прогнала геть думки, які починали лізти до її голови. Продерла горло та втомленим голосом відповіла:

- Дякую, але це вже не актуально.

- Еріко, мені шкода, я бачу, щось сталося, якщо можу чимось допомогти...

- Знаєте, Давиде Афанасійовичу, якби я так не любила свою роботу і справу, якою займаюся, я б сьогодні ж звільнилася. Тому, якщо ви справді бажаєте мені допомогти, будь ласка, не треба робити мене своєю наступницею. Просто працюємо далі, як і працювали до цього, а я вдаватиму, ніби не знаю, що ви – перевертень. – Судмедекспертка підвелася та вийшла з кабінету, в очах пекло, бо вони знову наповнилися солоними сльозами, хоч вона думала, що вже всі їх виплакала. Жінка вийшла на балкон, аби трохи подихати свіжим повітрям, і побачила, як коло бюро припаркувалася автівка пана Степового.

- Я ж йому ще не телефонувала! І цей робить, що заманеться? – Еріці не сподобався несподіваний візит слідчого без її запрошення та навіть без попередження. Але з іншого боку, це чудова нагода. Чудова нагода розповісти нарешті всю правду. – Як там Давид Афанасійович говорив, правда завжди розкривається тоді, коли це необхідно. От зараз, гадаю, саме той час.