Безіменний

Олекса дивився на створіння спантеличено. До цього видавалося, що його нічого не може здивувати, але зараз це хибне враження випарувалось взагалі.

- Якщо відверто, я гадав, вас не існує. – Чоловік не відводив погляду, уважно спостерігаючи за найменшими рухами відомої тільки йому істоти.

- Дивно це чути від перевертня, брате. Хіба для людей ти – існуєш?

- Дехто в нас дійсно вірить. І таких насправді набагато більше, ніж здається.

Створіння припинило усміхатись, сховавши нарешті свої ікла:

- Мені тут нічого не здається, брате. Я не відаю, що тепер на думці у людей. В мої часи про нас знали, але не вбачали небезпеки. – Несподівано створіння перевело погляд на Еріку, впираючись в неї своїм фіолетовим оком, – але мені приємно бачити, що люди у вашому товаристві також є.

Судмедекспертка здригнулася. Від його погляду всередині все кригою вкрилось. Створіння не було схожим ні на кого з магічного світу, де вона вже ледь не «своєю» вважалася.

- Гей! Тут вистачає людей. Може зі мною поговориш? Хто ти? – Алар зробив декілька кроків назустріч створінню. Чоловік наполегливо дивився в людську частину обличчя, міцніше стиснувши в руці кинджал.

- Твоя зброя тобі не допоможе. Тим паче ти вже давно поза грою. Вартових, теперішніх чи колишніх, я відчуваю добре.

- Взагалі-то я питання поставив, розкриєш вже нарешті інтригу, аби ми хоч розуміли, хто перед нами? А то нечесно виходить, ти про нас знаєш, а ми про тебе – ні.

Створіння знову посміхнулося, наче все це його тішить та розважає.

Алар перевів погляд на Рудого:

- Олексо, хто він такий?

- Так, Олексо, хто я такий? – воно, ніби кривлялося, глузуючи з присутніх.

- Химера..., – перевертень відповів з видихом. Пролунало це, немов стріль стрельнув. Еріка з Аріадною миттєво перезирнулися. Жінка бачила, що вартова бліда й налякана, але принаймні на ногах трималась.

Створіння до них неспішно наблизилося:

- Не просто химера, брате. Міжвимірний вид. Єдиний і неповторний. Однак, здається, твої товариші не тямлять, хто це. То поясни своїм друзям, я зачекаю. Хочу побачити їхні вирази облич, коли вони почують про головну мою здібність.

Очі в Олекси декілька раз спалахнули. Він зітхнув і затамовано відповів:

- Міжвимірні химери чимось подібні до перевертнів. Тільки ми перевтілюємося на тварину цілком та в певних випадках, а вони завжди мають половину тіла – людську, а подобу іншої половини – можуть обирати з будь-якого виміру. Та, затемнена частина, спроможна перетворитися на абияке створіння за його бажанням і вибором.

- Трясця... то він і сили того ж створіння матиме? – в Аріадни скронею побігла тонка цівка поту. Вона страшенно нервувала та відверто боялася, вартова ще ніколи не відчувала такого незрозумілого страху, хоч і не усвідомлювала його джерела.

- Так, люба! – створіння підійшло до неї, але поряд одразу опинився Олекса. Молодий Рудий став попереду Аріадни та спокійно промовив:

- Не треба лякати її. Тут ніхто не бажає нікому зла. Ми навпаки з доброю метою прийшли.

- Шлях мені заступаєш, брате? – створіння підвело голову, бо Олекса все ж трохи вищий за нього був, і в його погляді промайнула тінь небезпеки, – якось не по-братерськи. А взагалі, з чого ти вирішив, що тут є добро? – на цих словах темна половина химери зарухалась жвавіше, чорний дим в ній пересувався з такою швидкістю, наче пил на кільцях Юпітера. А потім прямісінько на очах вона стала трансформуватися та набувати рис... набувати рис справжнього перевертня! Вже за хвилину перед ними стояло пів людини та пів вовкулаки, яких ніби приклеїли один до одного. Це дійство викликало один з найпідступніших видів страху – заціпеніння, коли в жилах стигне кров, а серце пірнає кудись до п’ят. Ти не можеш ані поворухнутися, ані бігти, ані навіть кричати. Жахіття. Справжнє жахіття!

Найскладніше було Аріадні. Цього разу, на щастя, вона не втратила свідомість, але стояла біла, мов крейда. Її рука, що стискала кинджал, помітно тремтіла. Це – несвідомий страх, вартова сама не розуміла, чому так сильно боялась та не могла контролювати свої емоції. Щось в неї з тими перевертнями сталося, але що саме? І коли? Чому вона не знала відповіді на ці запитання?

- О! Таким істотам ви вже не дивуєтесь? Які сміливі! – голос у химери став грубішим. Дивитися, як від промовляння слів в нього рухалася людська частина рота, а паща перевертня – лише вишкірялась, було моторошно. Навіть Олекса виглядав напруженим, хоча, напевно, й не таке бачив. – Гаразд. Тоді може василіск вас розважить? Однак попереджаю, його погляд здатний вбити. – Цієї ж миті шерсть з міжвимірної половини створіння почала опадати, мов листя з дерев, а натомість тіло за лічені секунди вкривалося шкірою змії, око зробилось вузьким та палало жовтим, а язик – подвоївся. Еріка відчула, як до горлянки підступило. Ще трохи і...

- Досить! – Алар голосно вигукнув. Він і сам дещо зблід, але в очах панувала рішучість. – Чого ти хочеш? Що тобі від нас потрібно?

Химера за краплину часу повернулась до свого первісного вигляду, її затемнена метаморфічна половина вгамувалася та знову нагадувала загадкове космічне тіло.

- Це вам треба потрапити до примарного міста, а не мені. Пригод закортіло? То я їх влаштую стільки, що на все життя вистачить.

- Нам пригоди не потрібні. Крижаний Сон послав до вас. У вашому місті зберігається остання підказка, в якій йдеться про те, як можна вплинути на «Коло долі» та використати його магію. Дехто з людей прагне це зробити. Є один чоловік, який дістався до таємних знань та проводить ритуали з переселення душ, створюючи власну армію. Хтозна, що ще тому лиходію відомо та до чого змогла дотягтися його підступна рука. Ми хочемо знищити підказку, аби її ніхто більше не отримав. Щоб навіть спокуси не виникало. Той мерзотник так само загрожує спокою і вашого міста, адже якщо ми не знищимо підказу, він обов’язково прийде. – Алар закінчив та видихнув, зберігаючи стійкість.

Чоловік-химера мовчки дивився на нього якийсь час, а потім почав своїм оком по черзі сканувати непроханих гостей.

- Я відчуваю страх. Страх і сумніви майже у всіх вас. – Він підступився ще ближче і зупинив свій погляд на Аріадні, – одна не розуміє причини свого страху, тому й сумнівається у найменшому кроці. Хоч вартова, не повинна б сумніватись. Інший, – чоловік-химера поглянув на Безіменного, – повсякчас в сумнівах. Їх так багато, що поряд постійно крокує страх заплутатись і помилитись. Однак таке відчуття маю, що ти вже давно заплутався. Брат, – око химери перемістилося до Олекси, – брат боїться того, що й всі перевертні: перетворити не тоді або ж не того, а також не встигнути врятувати, коли може це зробити. І нарешті ти, – чоловік зупинився коло Еріки та уважно провів по ній поглядом, – а от ти боїшся самого страху. І втрат. Потужною енергетикою володієш. Я давно такої не відчував. Тому... з тебе й розпочнемо. – Він схопив судмедекспертку за стан та хотів було разом з нею кудись повернути, але до нього одразу ж підскочив Алар. Проте встигнув лише торкнутися долоні жінки, бо той клацнув пальцями своєї затемненої руки і колишній вартовий зник.

- Гей! Ану поверни його негайно! – до химери кинулась Аріадна. Вона замахнулася кинджалом, але Олекса її випередив.

- Не треба. В нього Еріка. – Молодий Рудий тримав вартову за зап'ясток, пильно вдивляючись в очі. Він, ніби поглядом намагався їй пояснити, що краще химеру не провокувати, тим паче на його території.

- Поверни Алара, будь ласка. Я гадаю, ти і те відчуваєш, що він не становить загрози. – Еріка промовляла спокійно, хоча серденько закалатало шалено, коли людська рука того загадкового створіння вляглася на її стан.

- Поговоримо, а тоді й подивимось, поверну чи ні.

- Гаразд, ми поговоримо, але скажи хоча б, з ним все гаразд?

Фіолетове око пронизувало наскрізь. Судмедекспертка так і не зрозуміла, він вміє читати думки чи якось інакше відчуває? Принаймні мету їхньої подорожі не побачив, тому вочевидь і не довіряє. однак не вбив їх, а якби хотів, вже б давно міг це зробити.

- Поки – так. Але далі – залежатиме від вашої поведінки.

- Добре. Куди йти?

Чоловік поворухнув пальцями й перед Ерікою виріс довгий кам’яний коридор. Вона видихнула, зиркнула на Олексу з Аріадною, які виглядали розгубленими, кивнула їм та зробила крок вперед. І тільки-но жінка увійшла, як позаду одразу звелася така сама кам’яна стіна й відрізала її від інших.

- Проходь, я не кусаюся. – Він багатозначно усміхнувся та пішов далі, на стінах миттю запалали прадавні смолоскипи, як у пригодницьких фільмах. Еріка попрямувала слідом за химерою, моторошно ставало від думки, що вона тут з ним на самоті, але хіба інший вибір був? Чого ж ще, цікаво, їй варто очікувати від подорожі до примарного міста? Ну, точно не кави й смаколиків.

Вони увійшли до печери, посередині якої знаходилося невеличке озеро з блакитною водою. Денне світло падало з досить широкого отвору вгорі, тому видно навкруги було добре. Еріка зрозуміла, що це лігво химери, бо навіть тут все навпіл: з одного боку – справжня природна печера, але з іншого – ніби звичайне помешкання, з ліжком, дерев’яними стільцями, що мали високі плетені спинки, з круглим столиком, сувоями з пергаменту, стародавніми книгами, свічками й посудом. Легкий плескіт води, що розходився печерою відлунням, дещо зачаровував, а блакить під сонячними променями розфарбовувала каміння своїми відтінками.

- Ти тут живеш? – жінка намагалась поводитися стримано, хоча мурахи продовжували танцювати свої невпинні танці. Звикнути до створіння, в якого половина тіла – людська, а інша половина, ніби з чорного туману, що навіть не мала твердої основи, було складно. От закортить йому зненацька перетворитися на істоту з того виміру, де, можливо, людей їдять, і все, станеш обідом. Еріка здригнулась та прогнала непрохані думки.

Він кивнув і присів на стілець, запропонувавши поглядом їй теж присісти. Еріка так і зробила, аби зайвий раз не провокувати його.

- Відрізняється від твого житла?

- Відрізняється. Але в тебе затишно по-своєму. – Жінка не брехала, печера з озером всередині її справді вразила. Напевно спиться під плескіт води тут солодко. – Ти маєш ім’я?

Чоловік-химера трохи нахилив свою голову, фіолетове око продовжувало вдивлятись, а вуста розійшлися в хитру усмішку. Тобто, частина вуст.

- Чемною намагаєшся бути? Гадаєш, мене це відволіче?

- Я не відволікати тебе прийшла. Алар правду сказав, ми хочемо знищити підказку. Той чоловік загрожує багатьом людям, він вже навіть вбив..., – Еріка декілька раз ковтнула слину, аби прочистити горлянку, де від спогадів про пана Степового з’являвся величезний фантомний шмат яблука, – вбив мого друга, а ще раніше – його брата. Взагалі, смертей на руках того мерзотника дуже багато і буде ще більше, якщо вчасно його не зупинити.

Він відхилився на спинку стільця та примружився:

- Правду говориш, бо відчуваю в тобі скорботу і сум. Твій друг був близьким тобі?

- Він був особливим. Я через нього тут. Якщо потрібно пройти якісь перевірки чи щось випити, бо всі магічні істоти завжди чомусь хочуть мене напоїти невідомими зіллями, будь ласка, я згода на все, аби тільки ми змогли знищити підказку.

- Ну..., – чоловік поставив людську руку на лікоть та почав перебирати пальцями в повітрі, – щодо знищення підказки нічого тобі не скажу, рішення прийматиму не я. А стосовно іншого... раз ваш перевертень, який є нащадком прадавнього роду, приніс жертву та пролив власну кров, що досить цінна гадаю, то я не можу вам відмовити й не пустити до примарного міста.

Еріка аж зітхнула з полегшенням. Їй вже ця химера і не такою моторошною здавалася.

- Але..., – він випростався, – перевертень свою жертву сплатив, а от інші – ні.

Ось і пораділа!

- В примарному місті не може існувати таємниць, а вони у кожного з вас є, крім Олекси. Тому ви маєте звільнитись від них, інакше втратите здоровий глузд. Пройдете випробування – і вхід до примарного міста вільний.

Жінка неспішно видихнула. Він все це розповідав, ніби їм, то як вулицю перейти. Але вибору – знову ж таки не було.

- Я погоджуюсь. В мене є мета і без її досягнення я звідси не піду. Тільки поверни, будь ласка, Безіменного. Тобто... Алара.

Чоловік-химера дивився на неї з цікавістю:

- А ти смілива. Я давно не бачив таких.

- Ну, я таких, як ти, взагалі ніколи не бачила, тож ми квити.

Він продовжував мовчки дивитись, а потім підвівся та рукою вказав на вихід. Коли Еріка знову вийшла у кам’яний коридор, в спину несподівано пролунало:

- Іриней, – промовив і неспішно наблизився, – стародавнє ім’я, але ти не здаєшся дурною.

- Еріка, – судмедекспертка простягнула назустріч руку, – приємно познайомитися.

Він поглянув на її долоню, але тиснути не став. Хтозна, може в них тут інші звичаї.

Вони повернулись на кладовище, Алар, на щастя, вже стояв коло Аріадни та Олекси. Коли чоловік побачив Еріку разом з химерою, одразу кинувся в їхній бік, але молодий Рудий його стримав.

- За своє визволення їй подякуєш. – Іриней зовсім не звертав уваги на спроби колишнього вартового вирватися та натовкти йому людську частину пики. – Коротко кажучи, як хочете потрапити до примарного міста, треба лишити тут свої таємниці. З кого розпочнемо? – фіолетове око знову пронизувало всіх по черзі. Алар продовжував смикатися, тож ніхто не сумнівавсь, що він певно нарвався, але чоловік-химера несподівано перевів погляд на Аріадну та схопив її за лікоть. – Ти будеш перша. Треба ж дізнатися, звідки цей бридотний на присмак страх.

Вартова зблідла ще сильніше. Вона не чинила опору і пішла слідом за химерою, але ноги в неї тремтіли, наче Аріадна передчувала щось страшне...

Іриней підвів її до калюжі й наказав туди дивитися. Вартова коротко зиркнула на інших та невпевнено нахилила голову, а тоді крихта секунди – і вона впала без свідомості.