Безіменний

«То тепер ти бачиш магію, дитинко?». «То тепер ти бачиш магію, дитинко?». «То тепер ти бачиш магію, дитинко?». Слова лісової відьми рухалися по колу в голові Еріки. Однак їй знадобилося менш ніж хвилину, аби все збагнути.

- Тобто..., тобто ці спалахи свідчать про...., о, про наявність магії? – жінка миттєво пригадала, де і коли вона їх бачила: Безіменний, Давид Афанасійович, камінь, що дав слідчий, лісова відьма й ось тепер зілля в її казані.

- Саме так, – жіночка усміхнулася, – тепер ніхто і ніщо не приховає від тебе особливих сил. Цей дар з тобою на все життя, тож починай звикати до нього.

- Дар? – Еріка замислилася. Їй пригадалися також і слова охоронця з іншого виміру: перед тим, як штовхнути її, він сказав використовувати його дарунок з розумом. То ось, що дідусь мав на увазі..., охоронець говорив не про підказку, як вважала судмедекспертка, він вказав на здібності, якими нагородив Еріку. – Цікаво, чому саме такий «дар» я отримала? Що це означає?

Відьма припинила усміхатися і, поклавши руки на стіл, підсунулася до неї:

- Що ти весь цей час була сліпою. А тепер – бачитимеш.

Від цих слів і пронизливого погляду жіночки в Еріки знову мурахи побігли. Вуста відьми вкотре розтяглися в таємничу усмішку й вона відхилилася назад.

- Все одно не збагну, за що я його отримала? Я нічого такого не зробила. Ще й підказку мені віддали просто так, адже те, чим я мала поступитися, залишилося зі мною. – Судмедекспертка почувалася, ніби на сеансі у психотерапевта. Наче відьма зараз встановить діагноз та відповість на запитання, які її хвилюють.

- Інші виміри змінюють людей в залежності від того, що ховає нутро кожного. Тобі дали те, чого не вистачало, а не забрали чогось – бо воно має особливе значення. І не обов’язково лише для тебе. Можливо, воно здатне змінити майбутнє. – Жіночка розвела руками, а Еріка намагалася зрозуміти сенс її слів. Цікаво, як почуття до Безіменного можуть змінити чиєсь майбутнє, окрім майбутнього її самої?

- А ти не думала, що заради цих почуттів робиш? – ось, знову. Знову вона читає думки судмедекспертки. Але Еріка здогадалася, куди та хилить.

- Якщо ви про «Коло долі», то я це роблю, аби нашими долями ніхто не керував та не впливав на них.

Відьма хитро примружилась:

- Хіба?

Еріка розгубилась. Невже вона дурить сама себе? На це відьма натякає?

- Твоя закоханість затуляє тобі зір, дитинко. Але тепер справедливість буде відновлено.

Брови судмедекспертки злетіли. От зараз вона взагалі нічого не розуміла. Геть нічого!

- Всьому свій час. Ти краще скажи, що збираєшся робити з тим, що у тебе в сумочці?

- А! Одну хвильку. – Еріка швидко дістала з сумочки пакет з каменем і передала його лісовій відьмі. Жіночка стала вкрай серйозною, її очі запалали, як і першої зустрічі, вона уважно обдивлялася камінь під променем сонця, щось шепочучи собі під ніс. А потім міцно стиснула пакет з каменем в руці та й жбурнула його у булькотюче зілля.

- Гей! Ви що робите?! – судмедекспертка миттю підхопилася, але відьма завела вказівний палець у повітря:

- Тихо!

- В сенсі тихо?! Це важливий доказ!

Та лісова відьма не відповідала, вона нахилила голову до казана з зіллям, наче прислухаючись до чогось, ніби воно до неї промовляло. А потім почало відбуватися взагалі щось досить дивне: зілля в казані з зеленого перетворилося на червоне, воно стало в’язким та схожим на справжню кров. Відьма посмиками повертала голову в різні боки, повільно й гіпнотично дихаючи, і від цього – в Еріки мороз промайнув шкірою. Та далі вона почула шепіт, жіночий шепіт... Він був тихим і глухим, наче потойбічним, та лунав прямісінько з казана. Але так тривало недовго, за мить цей шепіт судмедекспертка вже чула звідусіль, ніби з кожного куща, з-за кожного дерева, навіть з відьминої хати невідомий жіночий голос щось наполегливо промовляв. А потім її несподівано щось схопило за плече... Еріка крикнула та миттєво розвернулася і ледь не впала, бо перед нею в повітрі висіла жіноча сіра тінь. Вона була схожа на примару, тільки набагато чіткіша. Еріка навіть її суворий вираз обличчя побачила та гнів, що палав в потойбічних очах. Судмедекспертка застигла не в змозі щось промовити. Привидів їй ще не доводилося бачити, але справа не в цьому. Це була не просто примара, ні. Еріка відчувала потужну енергію, не хорошу, не погану, але досить сильну. Жінка дивилася на неї, її погляд аж стискав, вона ніби вимагала чогось від судмедекспертки, от тільки чого? Еріка розвернулася до відьми, аби запитати, що відбувається, але з жахом побачила, що тієї ніде не було. Ані казана, ані зілля, ані самої лісової відьми. Ось тут Еріці дійсно стало страшно. І що тепер робити? Оце сходила в гості! Оце звернулася за допомогою! Ще й Безіменний її тут не відчуває, а слідчий – не знає, куди йти! Невже це пастка?

Еріка відчула легкий подув вітру коло свого вуха, але то був зовсім не він, не вітер, то дихання примари лоскотало жінці шию. Судмедекспертка оберталася повільно, готуючись зустрітися поглядом з привидом, чи що воно таке. Але коли нарешті розвернулася, побачила перед собою не одну жінку, а дві, та ще й чоловіка за ними. А далі сильний спалах – і Еріка знову сидить на стільці, напроти неї відьма, зілля в казані тихо булькоче, а на столі лежить той самий пакет з каменем. У судмедекспертки всередині все застигло, вона ледь видихнула, відчуваючи, як від напруження в неї спітніла спина, а руки шалено тремтять.

- Тепер ти зрозуміла, хто в камені та чия то кров? – лісова відьма спокійно дивилася їй в очі, наче нічого й не відбулося взагалі!

- Що це тільки-но було? Що ви зі мною зробили? – добре, що Еріка сиділа, бо вона в іншому вимірі так не нервувала, як хвилину тому.

Відьма знизала плечима:

- Те, за чим ти сюди й прийшла. Допомогла тобі. Випий чаю, до речі, від нього стане легше.

Еріка перевела погляд на своє горнятко з чаєм, щось їй вже лячно його пити.

- Це він там в казані у вас булькотить?

- Що? О, ні. Якби я напоїла тим, що в казані, шукали б тебе вже по всіх вимірах. Сьорбни чаю, кажу.

Судмедекспертка знову зітхнула та зробила декілька ковтків. Лісова відьма мала рацію, дійсно, одразу стало трохи легше.

- Камінь – то прадавня реліквія, і в ньому душі трьох людей, так?

- Не просто людей, одна з них – могутня чаклунка. Її кров на камені. Той, хто таке з ними вчинив – пішов не лише проти долі, а проти самої природи. За це немає прощення. Таке – не пробачають. Ти маєш звільнити їх з полону, аби душі спочили, як те й повинно бути. – Тепер відьма говорила серйозно та наполегливо, наче вказівки давала.

- Я? Але як? – чим далі – тим все «кращі» новини чує Еріка. Прийшла за допомогою, а отримує нові завдання.

- Сама ти звісно не впораєшся, для цього потрібно мати відповідні сили. Але незабаром ти зустрінеш того, хто такими силами володіє. – Відьма знову нахилилася до неї, її очі вкотре спалахнули, – йди за світлими спалахами, такими, як у твого Безіменного. Ти не тільки звільниш душі з каменя, а й отримаєш відповіді на всі свої запитання.

У Еріки всередині все завертілося. Вона почувалася дещо розгублено, але хоч якийсь напрямок отримала і то вже добре.

Відьма знову усміхнулась та відхилилася на спинку стільця:

- Тобі вже час, дитинко. Твій слідчий зачекався. А симпатичний він який у тебе. Придивися, поки є така можливість.

Еріка ледь повітрям не вдавилася. А це ще тут до чого? Та й оце «у тебе», «твій слідчий», що за натяки? Але з’ясовувати жінка не захотіла.

- Гаразд, – судмедекспертка підвелася і поклала доказ-реліквію назад до сумочки, – щиро дякую вам за допомогу. Не все поки зрозуміло для мене, але без вас я б взагалі не знала, що далі робити. Вдячна вам. Підкажете, як вийти, бо я не запам’ятала шляху?

Відьма кивнула:

- Звісно. Он за ті дерева йди, одразу потрапиш, куди треба.

- Дякую. До побачення. – Еріка невпевнено попрямувала туди, де їй вказали. Але потім зупинилась і розвернулася, – скажіть, а ви це мали на увазі, коли говорили, що ми ще зустрінемося?

Відьма продовжувала проникливо дивитися на жінку, щоправда, усмішка в неї зникла.

- Ні, не це, дитинко, не це... Але я на тебе чекатиму.

Знову все загадково і незрозуміло. Еріка кивнула, ще раз подякувала та вирушила до дерев, але коли вона обійшла їх, опинилася коло стежки, якою прямувала до лісу. Он вже й автівка пана Степового видніється. Чоловік сперся на капот і дивився вперед, часто зиркаючи на телефон. Оце так! Судмедекспертка не очікувала, що відьомське «одразу потрапиш, куди треба» означало аж таке «одразу». Жінка видихнула та поквапилась до слідчого.

- Еріко! – той хіба не підстрибнув, – нарешті! Я вже хвилюватися почав.

- А що, я довго?

- Ну, не так, щоб довго, але, коли тобі говорять, що йдуть до лісу з кимось «особливим» поговорити, час спливає інакше. – В майже чорних очах Івана майоріло хвилювання.

- Розумію. Але все гаразд, не переймайся. Мені вдалося дещо з’ясувати та потрібно ще експертизу провести. Отримаю її результати, а тоді чекай на мій висновок.

Чоловік примружився. Здається, він не зовсім розумів, як пов'язані ліс та експертиза, але, зрештою, видихнув та кивнув.

Тепер вони стояли один напроти одного мовчки, просто перетинаючись поглядами. «Придивися до нього, поки є така можливість», – слова відьми знову промайнули в голові Еріки. Придивитися...? Але ж... є одне «Безіменне» але, яке не дає їй придивитися.

- Гаразд. Буде надто нахабно, якщо я попрошу відвезти мене на роботу?

Слідчий усміхнувся своєю теплою усмішкою, підійшов та відчинив дверцята автівки до пасажирського місця:

- Звісно, ні. – Та махом голови запропонував Еріці присісти.

- Дякую. – Жінка не могла не усміхнутися йому у відповідь. А коли проходила повз, ще й відчула парфуми чоловіка, аромат їй одразу сподобався, він бадьорив. Цікаво, і чому вона раніше його не помітила? А якщо вже придивилася?

Поверталися вони весело, у пана Степового непогане почуття гумору, він переповідав кумедні історії з роботи й Еріка вже відчувала прес від сміху. Після прогулянки до лісу та відьминих «гостинців» це саме те, що зараз було потрібно судмедекспертці. До того ж приємно, що слідчий нічого більше не розпитував про ліс і тому подібне. Він не вимагав якихось доказів, пояснень, розкриття таємниць та відповідей на всі запитання. Хоча в нього їх було чимало, Еріка й так це знала. Чи то Іван так довіряє їй, чи просто не хоче тиснути, але жінці подобалася його вдача.

Цього разу час промайнув ще швидше. Вони вже майже приїхали, але коли повернули за ріг, подих в Еріки чимдуж перехопило. Коло бюро знаходилася автівка Безіменного, а сам чаклун стояв коло неї, притулившись до дверцят, та крутив у руці ключі. Він виглядав не на жарт розгніваним, крізь судмедекспертку аж гаряча хвиля пройшла. Лишень вони зупинилися, як чаклун одразу випростався, розвернувся, сховав руки в кишені штанів та вперся в них сталевим поглядом.

- В чому справа? Ти його знаєш? – слідчий миттєво зловив зміни в настрої та виразі обличчя Еріки. Вона навіть уявляти не хотіла, як спантеличено зараз виглядає.

- Все гаразд, це – мій колега. Просто я забула йому дещо повідомити, от він, напевно, трохи гнівається на мене за це. – Мабуть, промовила Еріка досить невпевнено, бо Іван примружився.

- Щось він аж занадто розгніваний, дивиться, наче хоче тебе прибити.

«О, повір, це так і є!»

- Ні, він просто такий суворий. Гаразд, мушу бігти, дякую, що попрацював сьогодні моїм водієм. Як тільки будуть готові результати експертизи, одразу зателефоную.

- Добре. Тобі точно з твоїм суворим колегою допомога не потрібна?

«Цього ще не вистачало!»

- Ні, ти що, все добре. Бувай.

- Еріко, – слідчий зупинив її, знову взявши за зап'ясток, – мені сподобалось працювати в тебе водієм. Як що – звертайся. – Чоловік підніс до вуст руку та ніжно поцілував її. Судмедекспертка аж дихати припинила. Вона лише мило усміхнулась та кивнула. А потім вийшла з автівки, боячись навіть поглянути на Безіменного. І не дарма. Він спопеляв її поглядом, просто спопеляв...