Безіменний

- Тобто, як Безіменний? Так і звертатися до тебе?

Чаклун кивнув, смакуючи вечерею:

- Так і звертатись. Їж, вистигне.

- Розкажи хоч щось про себе, а то мешкаю невідомо з ким.

- Нема чого про мене розповідати. Життя в мене не надто цікаве.

Еріка взялася за вечерю і просто ошаленіла від того, наскільки смачною вона була.

- Де ти народився?

- Тут.

- Чим взагалі займаєшся? Звідки кошти маєш? Автівка і квартира в тебе недешеві я тобі скажу.

Безіменний знизав плечима:

- Я ж чаклун.

- Тобто ти це все начаклував?

- Еріко, ти взагалі чула, що коли їси, треба мовчати?

- А ти чув, що негарно відповідати питанням на питання?

Чаклун зітхнув:

- Ти нестерпна.

- Ця «нестерпна» вже декілька раз рятувала твою дупу, тож будь ласкавий хоча б на щось відповідати.

Чоловік дивився на неї так, наче замість вечері зараз її з’їсть. Або ж, як мінімум, виделкою поцілить.

- Я працював охоронцем на одному досить секретному підприємстві. Якому, вибач, сказати не можу, підписував згоду про нерозголошення. Там непогано платили, ось і все.

- А чому тоді пішов?

- Робота не виправдала моїх очікувань. Еріко, ми можемо припинити розмовляти про мене?! – Безіменний гнівався. Він зробився вкрай серйозним, а з його очей ледь іскри не сипалися.

- Гаразд. Тоді розкажи про ключ.

Вираз обличчя чаклуна став менш напруженим, він ковтнув вина і вже спокійним голосом відповів:

- Цей ключ відмикає скриню, в якій ховається одна з підказок, що вказує на шлях до «Кола долі». Земні провідники зберігали його, передаючи з покоління в покоління, аж доки їх не почали нищити.

- Ті фанатичні шукачі та їхні нащадки?

- Саме так. Земним провідникам взагалі багато чого відомо, на те вони й провідники, аби «проводити» до знань та правди. Але зараз їх залишилось вкрай мало, вони ховаються, бо на них день і ніч полюють. Я знав Віталія, це той, хто мені ключ віддав. Я хотів з ним просто поговорити, ми зустрілись, але його вбили, перш ніж він встиг хоч щось сказати. Віталій вже помираючи мені ключ в руку вклав..., – було помітно, що Безіменному не байдужа смерть земного провідника, вони дійсно знали один одного. Еріка вирішила поставити інше запитання, аби чаклун не зациклювався на втраті давнього знайомого.

- А де ця скриня з підказкою?

- Уявлення не маю. А в провідника запитати не встиг.

- Проте нам необхідно знайти її першими, щоб ті негідники до підказки не дісталися?

Безіменний знизав плечима:

- Було б непогано.

- Отож! А ми нічого не знаємо..., – Еріці не подобалося, що вони у глухому куті. Жінка звикла завжди мати відповіді на всі запитання. – Гаразд, ти готував вечерю, тож я приберу зі столу і посуд помию. І дякую, готуєш ти дійсно казково. – Еріка підхопилася та почала прибирати. Безіменний уважно за нею спостерігав. Спочатку хотів сказати їй, щоб вона не переймалася, він звик все сам робити, але чомусь промовчав. Ще ніхто ніколи не мив йому посуд, тож це викликало в нього цікавість. Коли судмедекспертка зникла на кухні, він пішов слідом за нею. Тишком підглядав, як зосереджено вона миє посуд і спіймав себе на думці, що Еріка в такій досить буденній справі неабияк мило виглядає.

- Що? Гадаєш, я не впораюся з чаклунським посудом?

Безіменний ледь стримався, щоб не здригнутися, аби жінка не помітила, що він трохи задивився.

- Та ні, ти каву любиш? Я приготую.

- Не відмовлюся, дякую. Чуєш, тут ще одне. В речах твого покійного знайомого було дещо цікаве. Можливо, це допоможе.

Вони знову всілися на терасі тільки вже з кавою й Еріка показала світлини картки для проїзду у транспорті загального користування, на якій врозкид були написані цифри.

- Ти знаєш, що вони можуть означати?

Чаклун з уважністю роздивлявся світлину:

- На жаль, ні. Він взагалі ніколи нічого про цифри не говорив. До речі, а чому я тільки зараз дізнаюся про це?

- Бо я тобі не довіряла.

- Хто б сумнівався. То є ще щось чи...

Еріка одразу його перебила:

- Будь певний, немає.

- Яка ти складна людина, в мене все випитує, а мені нічого не говорить.

- Слухай, ти мене взагалі з автівки нещодавно вигнав. Залишив саму на поталу тим вбивцям.

- Та ніякої потали там не було! Я на тебе відповідне закляття наклав, якби тобі щось загрожувало, я б миттю опинився поряд.

Еріка затрималася на ньому, то виходить, він за неї все ж хвилювався...?

- Треба знайти ще одного провідника, можливо він знає, що це за цифри. – Безіменний перевів погляд на світлину, ледь стримуючи усмішку від того, як прискіпливо жінка на нього дивилася.

- Ага, де ти його шукатимеш, якщо вони ховаються? Чи ти ще знайомий з кимось з них?

- Можливо..., треба подумати.

- На «подумати» в нас часу нема, жити тут з тобою я вічно не збираюся. І взагалі, що на нас чекає, коли ми знищимо всі підказки? Нас все одно вб’ють, аби помститися?

- Повір це краще, ніж твоєю долею хтось розпоряджатиметься.

- Але нас все одно вб’ють?

- Я тебе сюди й запросив, щоб не вбили. А взагалі я тобі вже підкидав ідейку – інсценувати власну смерть.

- Така собі ідейка.

- Тоді довго тобі зі мною жити.

- Ага, а мої батьки?

- І твої батьки. І мої дівчата. Яка чудова сімейка в нас вимальовується!

Еріка не втрималась і штовхнула Безіменного в плече.

- Я серйозно!

- А якщо серйозно, давай адресу батьків, я зараз же накладу закляття захисту. Якщо наближатиметься небезпека, ми одразу про це дізнаємося.

Еріка миттєво назвала адресу батьків. Чаклун зосередився і ненадовго заплющив очі. Судмедекспертка уважно за ним спостерігала, адже вперше в її присутності накладають якесь закляття.

Безіменний ще пів хвилини так посидів, а потім розплющився та знову зиркнув на жінку:

- Готово.

- Так швидко? А це таке ж закляття, що ти на мене накладав? А воно й зараз діє?

- Авжеж. – У Безіменного в погляді знову танцювали хитрющі вогники. Взагалі в нього такі виразні блакитні очі, що можна й потонути в тій блакиті. Еріка раніше не помічала цієї глибини, під час розтину в очі вона йому дуже не дивилася, а так вони постійно кудись поспішають чи сперечаються, можливості спокійно роздивитися їх в неї не було.

Зараз вони сиділи на дивані, чаклун знаходився досить близько і це викликало в жінки певне хвилювання. Дівоче хвилювання. Коли всередині щось лоскотливе рухається і почуваєшся трохи ніяково. Еріка ніколи не мешкала з чоловіками, та й останні стосунки в неї закінчилися так давно, що спогади про них вже встигли пилом вкритися. Вона не знала, на яку тему говорити, і чаклун теж мовчав, вперто дивлячись їй в очі.

- Добре, котра там вже на годиннику? Напевно спати час..., – на останньому слові Еріка задумливо понизила інтонацію.

- Що? Чому ти замислилася? – Безіменний одразу спіймав зміну її настрою.

- На годиннику..., слухай, ти казав «Коло долі» рухається, так?

- Так.

- А рухається воно як? За годинниковою стрілкою?

- Правильно.

- Ручку й папірець! В мене ідея!

Еріка повернулася до світлини з карткою і почала цифри, що зображені на ній, переписувати на папір за годинниковою стрілкою. А вони, ніби навмисно, й були розміщені так, щоб їх зручно було записати саме за подібною схемою. Жінка завзято втілювала свою ідею, а потім на всю квартиру як закричить:

- Та це ж кадастровий номер!

- Що? – Безіменний дивився на неї геть спантеличеним поглядом.

- Кадастровий номер земельної ділянки! А я ще не могла збагнути, чому коло деяких цифр двокрапки. Зараз ми можемо зайти до публічної кадастрової карти, ввести цей кадастровий номер і одразу знайдемо необхідну земельну ділянку.

Чаклун аж випростався. Він швидко сходив за своїм ноутбуком і віддав його Еріці.

- Ого! Яка довіра. А оголених дівок я тут купу знайду?

Безіменний нагородив її скептичним поглядом:

- Я тобі хто? П’ятнадцятирічний хлопчина? Просто дивитися – мені нудно.

Еріка припинила усміхатися і взялася до справи. Вона так хотіла, щоб її здогадка виграла! Якою ж була насолода, коли так і сталося. Це дійсно був кадастровий номер земельної ділянки і вони швидко знайшли її місце розташування.

- Виходить, що земний провідник залишив підказку.

- Виходить, що так. Але я б не зміг її так швидко розгадати, якби не ти. Молодець. Вже не шкодую, що допомагаю тобі.

- А до цього шкодував, значить?

- Я ненавиджу з кимось жити, тож присутність особи жіночої статі у моїй власній квартирі не за моїм бажанням – чесно, напружує. Зазвичай я...

Еріка виставила вперед долоню:

- Припини, будь ласка. Я не хочу знати, як відбувається в тебе зазвичай.

- Але ти свій хліб чудово відробляєш.

- Ще одне слово і я більше тобі не допомагатиму. Ти знаєш, де це?

- Так. Але туди на автівці не доїдеш.

- А на чому доїдеш?

Безіменний вперся в неї таємничим поглядом, Еріка вже очікувала якогось підступу.

- Скажи, а ти плаваєш як, нормально? Чи сокиркою?

- Ми що, вплав повинні туди діставатися? А яка відстань? Загалом я плаваю добре, але, чи вистачить мені дихання?

Чаклун усміхнувся і відхилився на спинку дивана:

- Вгамуйся. Попливемо човном. Так, на всяк випадок запитав.

- Човном? І довго нам пливти?

- Годин п’ять. Тож вирушаємо зовсім рано, ще до світанку. О третій ночі підйом.

- Тоді треба швидко йти спати. – Еріка підхопилася, але грайливий голос Безіменного її зупинив:

- Ліжко допомогти розстелити?

Еріка навіть не розвернулася до нього, показала середній палець і під гучний сміх чаклуна, пішла до своєї спальні.