Безіменний

Еріка подумки мріяла, аби Аріадна чи Олекса скоріше повернулися. Вона чула, що ті десь в кущах з’ясовують стосунки, але самій зараз щось з’ясовувати, та ще й на додачу з Безіменним, їй зовсім не хотілося.

- Аларе, немає ніяких «нас». І ніколи не було. Є ти зі своїм коханням до Настасії, є я з невгамовним бажанням зробити дещо для Івана, є спільна мета – завадити Заріцькому реалізувати свої задуми стосовно «Кола долі». Все інше – плутанина та побічні ефекти від проживання під одним дахом. – Еріка навіть не дивилася на чоловіка, сподіваючись, що той вкотре розгнівається чи образиться та дасть їй зрештою спокій. Однак вона марно на це розраховувала, Алар виглядав досить твердо й непохитно, він і дихав з такою наполегливістю, що здавалося, незабаром листя в повітря здіймати почне.

- Еріко, я паскудно повівся, чудово це знаю. Але й уявити не міг, що все так обернеться. Я дійсно збирався розповісти тобі про Настасію, щодня намагався, проте... мені зовсім не хотілося, аби ти пішла від мене. І не через твою допомогу, а тому, що... добре з тобою було. Мені з тобою було неабияк добре. Як ні з ким іншим.

Судмедекспертка продовжувала сидіти на місці та вперто ігнорувати чоловіка. Жодного разу і не зиркнула на нього. Жодного.

- Ти не уявляєш, як мене все дратувало. Кожна моя брехня тиснула, наче кам’яна стіна, яку ніяк не вдавалося пробити. Я не знав, як вчинити правильно, аби й тебе не втратити, і своєї мети досягти. А потім якоїсь миті зрозумів, що..., що вже не впевнений у власних бажаннях, бо вони змінилися. І змінилися через тебе. – Алар знову повернув до свого голосу медовий присмак, що змушував заслуховуватись, навіть попри напругу, яка також відчувалася.

Може хтось і заслухався б, але не Еріка, жінка й далі сиділа мовчки, дивилася кудись вдалечінь, хоч там лише темрява та обриси дерев, і не звертала уваги на всі його старання.

- Еріко, ти так і не поглянеш на мене зовсім?

- Ні.

- А можна поцікавитися, чому? Це ж звичайний прояв ввічливості – дивитися співрозмовнику в очі.

- Бо це ти вважаєш себе співрозмовником, я не спілкуюся з тобою та залюбки й не слухала б, але ж тобі кортить поговорити. Однак це монолог, Аларе, а не діалог.

- Я ж просив називати мене «Безіменним»! Невже так важко поступитися?! – несправжній чаклун настільки гучно крикнув, що Олекса з Аріадною одночасно зупинились. Вони перезирнулися, не знаючи, втрутитись чи навпаки не заважати?

- Пропоную перепочити тут і дати їм погомоніти. Все одно це необхідно, особливо зважаючи на те, куди ми прямуємо.

Аріадна знизала плечима й вперше кивнула в знак згоди, пішовши слідом за Олексою до найближчого дерева.

Еріка ж трималася своєї мовчазної позиції та, як і раніше, не дивилась на колишнього вартового. Насправді їй було байдуже, як його називати, просто дійсно не хотілося на поступки йти, він цього не заслуговував.

Дихання Алара глибшало, руки стискалися разом з вилицями, проте чоловік продовжував спроби вивести Еріку на розмову.

- Ти підкорила своєю сміливістю, своєю наполегливістю, своєю вірою у нашу спільну справу. В мене щоразу розплющувалися очі на те, з якою завзятістю ти діяла попри небезпеку. І я сам почав вірити в ту мету, якої спочатку й не існувало.

- Все, досить, Аларе. Дістав ти мене! – судмедекспертка таки закипіла і нарешті поглянула на нього. – Про яку мету ти мені зараз городиш? Та насправді тобі знадобилася звичайна смертна, аби пройти всі ті випробування. Бо лише людина без магічних сил могла взяти до рук скриню і відчинити її, лише душа людини, а не магічної істоти, могла вирушити до іншого виміру. Я так гадаю, що й в примарному місті для мене також відведена якась особлива роль. Але не треба мені патякати про одну мету, ні, Аларе, я хотіла завадити Заріцькому, а ти – повернути кохання всього свого життя. Просто так склалося, що розтин земному провіднику проводила саме я, бо зміна тоді моя була. А коли ти зрозумів, що я розумна й кмітлива, вирішив використати для своїх цілей. О, є дурепа, що зробить свою частину людської роботи, як все гарно складається! Чи не так?

- Не так! Не збирався я тебе використовувати, але ти сама почала пхати свого носа, куди не можна! Ключ викрала, хустку підмінила, розпитувала, як на допитах. Я хотів пам'ять тобі зітерти, але..., – чоловік провів долонями по своїй голові, – ..., але ти дотепна така завжди була, розважлива, гостра на язик, цікава, кортіло пізнати тебе краще. А потім допомагати стала, тож я залишив усе, як є. І якщо ти вважаєш, ніби мені байдуже, потрапить Заріцький до «Кола долі» чи ні, то помиляєшся, Еріко. Гадаєш, земний провідник віддав би ключ від скрині просто так абикому?

Жінка скептично пирхнула:

- Він віддав тобі його, лише помираючи.

- Так, але саме мені віддав. Не комусь зі своєї родини, не іншим провідникам, а мені довірив. Він би міг його попередньо сховати, але ні, бо знав, що я можу завадити задумам Заріцького. Що ми можемо їм завадити.

- Цікаво, а про те що загине близька мені людина, цілком невинна людина, земний провідник теж знав? – Еріка покрутила головою, – та ви всі все знаєте, але нікому від того не легше.

- Я вже казав тобі, що мені шкода...

- Годі, Аларе! Будь ласка, замовкни! Що ти від мене хочеш? Пробачення? Гаразд, я тебе пробачаю, задоволений? «Безіменним» тебе називати? Добре. Але відчепися врешті-решт, прошу!

- Еріко..., – чоловік лагідно доторкнувся до її руки, але судмедекспертка смикнулася й хутко відскочила:

- Не смій мене торкатися! Ти втратив це право вже дуже давно. Хоча... ти від самого початку його й не мав.

Безіменний і сам підвівся та вперто до неї підступивсь:

- А хто мав право тебе торкатися? Пан Степовий? – цієї ж миті долоня жінки з розмаху впала на його щоку і всередині Алара стався нестримний вибух. Він схопив Еріку за стан, притиснув до себе та впився в її вуста. Вона й пискнути не встигла! Судмедекспертка лупцювала його руками, намагалась відсунутися або хоча б відхилитись, кусала чоловіка до крові, бо солонкуватий залізний присмак заполонив собою, але марно. В неї геть нічого не виходило.

- Так, ну це вже зовсім нікуди не годиться. – Олекса підвівся і попрямував до дуба, де знаходились Еріка та Алар. Аріадна теж пішла слідом. Весь цей час їм довелося слухати суперечку тих невгамовних. – Знав би до чого це призведе, не дозволив би їм розмовляти. Якщо то, звісно, розмовою взагалі назвати можна.

- А ви, перевертні, не так розмовляєте? Хоча з вами й розмовляти небезпечно.

Олекса обернувся та прискіпливо на неї поглянув:

- Звідки така ненависть до перевертнів? Тобі особисто хтось щось зробив?

- Хіба обов’язково, щоб зробили? Цього не треба, аби знати, що ви становите загрозу.

Чоловік усміхнувся:

- Ну, як бачиш, ти провела зі мною в лісі в напівтемряві п'ятнадцять хвилин і шмат від тебе я не відхопив.

Аріадна хотіла вставити свої п’ятдесят копійок, проте Олекса знову попрямував вперед, тож довелося його наздоганяти.

Вони вийшли до «солодкої» парочки, яку солодкою зовсім не назвеш. Під світлом місяця та зорів добре було видно, як скривилося обличчя Еріки від гніву.

- Аларе, відпусти її. – Олекса став напроти та попросив досить наполегливо. Він приготувався до того, що доведеться несправжнього чаклуна трохи вгамувати, однак, зайві очі Алара, напевно, не влаштували. Чоловік відпустив Еріку й одразу ж отримав від неї купу ударів, вона била, куди потрапляла. Судмедекспертка лаялась так, що навіть Аріадна здивувалася. Жінка не припиняла давати стусанів Безіменному, але він не відходив та не чинив опору, просто стояв і приймав все, що від неї прилітає.

- Солоденька, може досить? – вартова підійшла і поклала руку на плече Еріці, але коли та розвернулася, Аріадна аж здригнулась, – трясця, що з тобою!?

Жінка дихала глибоко й розгнівано, вона спочатку не зрозуміла, чого вартова так сіпнулася, але за поглядом збагнула, що та дивиться на її рот. Еріка провела пальцями й побачила, що вони всі в крові. Це напевно від того, що судмедекспертка покусала Алара, наче розлючений звір. Вона поглянула на нього, чоловік також був замащений кров’ю.

- Гаразд, нумо вгамуймося, шановні! – Олекса говорив досить суворо. – Нам вже час вирушати, тому заспокоюйтеся. Ми зараз підемо через непрохідні хащі, тож прошу вас пильнувати й залишатись особливо обережними, бо там не лише колючі та гострі кущі, а ще й горби з ямами. Тому ступайте точно за мною.

Оскільки заперечень ніяких не пролунало, подорож нарешті продовжилася. Спочатку їхній маршрут здавався не таким вже й важким, але потім кущі навколо стали зустрічатися частіше й частіше. Вони були не просто гострими, а навіть різучими, один хибний крок – і вже отримуєш пекучий поріз. А, зважаючи, що сам шлях – зовсім нерівний, про що Олекса і попереджав, до того ж в цій місцевості чомусь значно темніше, оминути підступні гілки та не порізатися, було досить складно. І якщо спершу всі мовчки йшли, говорив час від часу щось тільки перевертень, коригуючи напрямок їхнього руху, то вже незабаром мандрівники сичали та лаялися від отриманих ран.

Чим далі вони просувались, тим тихіше навкруги ставало. І ця тиша лякала, якщо відверто. Еріка кожен раз боязко здригалася, коли якийсь птах перелітав з одного місця на інше, шурхіт від помахів його крил аж відлунням навколо розходився. Аріадна обурювалась вголос, бурмотала лайливі слова собі під ніс, видаючи такі порівняння, що в голові не вкладалося, звідки вона їх бере. Лише Алар майже постійно мовчав, він тільки зиркав загадково на судмедекспертку й думав про щось своє.

А от далі йти стало набагато веселіше, бо почалася багнюка. Навкруги панували дивні запахи та сирість. Втома й так вже відчувалася в кожному м’язі тіла, а тепер переставляти ноги було ще важче. Олекса взагалі наказав ступати саме в його сліди, адже вони наблизилися до прірви, тож загуркотіти туди необачно можна аж бігом. Колючі кущі, багнюка, прірва – все просто чудово!

Еріка уважно обдивлялася гілки, побоюючись побачити десь павука. Емоції – емоціями, але фобія нікуди не поділася. Вона одразу пригадала, як через тих мерзенних комах застрибнула на Безіменного, пригадала й скривилася, зараз приємного від того спогаду нічого не залишилось.

Нарешті вони здерлися на невеличкий пагорб і Олекса повідомив про відпочинок. Еріка практично впала на траву, тіло від напруження аж гуділо. Аріадна хоч і м’язиста, проте також примостилася коло судмедекспертки та втомлено застогнала. Від порізів шкіра пекла й щипала. А вони були і на обличчі, і на руках, ті кущі навіть і крізь одежу дряпали.

- Чуєш, а довго ще? – вартова поглянула на перевертня.

Чоловіки присіли поряд, попиваючи воду.

- Ми пройшли тільки половину шляху.

- Тільки половину?! – Аріадна різко сперлася на лікті.

Олекса знизав плечима й кивнув.

- Еріко, забрати твій рюкзак? – Безіменний вперше щось запитав в неї після їхнього кривавого поцілунку.

- Ні. – Вона знову не дивилась в його бік, але сперечатися сил зараз просто не було.

Несподівано повітря пронизало виття..., гучне, хиже, потужне, від нього всередині аж затремтіло все і волосся миттєво стало дибки.

- Що це ще таке? – в Аріадни душа до п’яток пірнула, вона й випросталась одразу.

Олекса дивно нахиляв голову, а його очі спалахували червоним.

- Друзі, не хочу вас лякати, але нам час іти, до того ж швидко.

- В сенсі швидко? Там що, інші перевертні?! – серце у вартової стукотіло так, що чули всі, хоча й не менше за неї наполохалися. – Ти ж – Рудий. Ви ж – найнебезпечніший рід серед вовкулак, вас хіба інші не слухаються та не бояться?! – здавалось, що в Аріадни починається паніка. І тут знову, ніби навмисно, пролунало довге виття.

- Заспокойся. Це попередження. Про небезпеку. Тож повторюю: нам краще якомога скоріше піти. – Олекса сховав воду, підвівся та допоміг підвестись дівчатам. Алар спочатку смикнувся в бік Еріки, але вона таким ненависним поглядом його нагородила, що він і намагатися не став.

Квартет знову вирушив далі. Йти довелося швидше, а сил навпаки залишилось мало. Виття повторилося ще один раз, а потім зникло, навкруги стало набагато тихіше, ніж до цього, навіть птахи не літали та листя на деревах не шурхотіло зовсім.

- Чуєш, Олексо, чи як там тебе? – Аріадна підступилася до перевертня і крокувала точнісінько за його спиною. – А що то за небезпека така? Чому в мене немає ніякого передчуття?

- Бо, як я і казав, магія в цих містах діє тільки вроджена. Та, що в крові. Все набуте – мовчатиме. А небезпека..., часові пастки, ви поки не відчуваєте їх, але незабаром відчуєте. Це щось на кшталт невидимих сфер або чорних дір, які кружляють деінде та засмоктують в інші часові простори. Повернутися з них потім ой як непросто, та й повернути може тільки той, хто володіє прадавньою магією.

- Виття, що ми чули, це попередження від ваших пращурів? – нарешті й Еріка почала розмовляти, бо після витівки Безіменного вона переважно мовчала.

- Саме так. – Олекса, усміхнувся і кивнув. Він ще дужче пришвидшився, всім довелося зробити те ж саме, хоча ноги вже ледь переставлялися.

Останні дві години вони то йшли, озираючись навколо, то бігли, наче брали участь в якійсь естафеті. Сил ставало дедалі менше. А потім взагалі щось дивне почало відчуватися, щось досить незбагненне. Повітря навкруги перетворилось на загадкову субстанцію, немов було просякнуте особливою невидимою енергією, схожою на прозорі ниточки. Вона скрізь панувала, просто скрізь. Шкірою, ніби краплинки води ковзали, легенькі та ледь помітні, але порізи від них миттєво припинили пекти. Мандрівники просувались вперед і вийшли на галявину, тут відчуття значно посилилися. Це складно було змалювати словами, проте їх, наче до джерела приєднали, наповнюючи тією самою невидимою енергією. Під ногами щось тріскотіло, схоже на струм, який пробирався всередину, розбурхував невгамовний вулкан та змінював дихання.

- Це ж..., це ж воно! – Аріадна уважно зиркала навкруги. – Це ж те саме місце, куди нас привела тоді Настасія! Аларе, ти пам’ятаєш?

Чоловік і сам пильно обдивлявся все, він кивнув та поглянув на свої руки, напевно, щось пригадуючи з тієї минулої спроби.

- То Настасія приводила вас до переходу? – Еріка й уявити не могла, що вони, виявляється, були так близько до примарного міста. Значить, колишня Алара також хотіла потрапити до нього.

Олекса розвернувся до всіх, виглядав він досить напружено:

- Так, ми дійсно прийшли до переходу. Попереджаю ще раз, ваші сили тут ніде не діятимуть, підозрюю, що і в примарному місті теж.

Еріка лише зараз збагнула, що не бачить спалахів, які свідчать про магію, тепер вони зовсім мовчали.

- А от мої діють. – Олекса нервово видихнув. Він вперше за їхню подорож помітно хвилювався і від цього інші одразу насторожилися. – Тому й сплатити ціну за перехід маю саме я. Прошу тільки вас не лякатись, це все відбудеться швидко.

- Що відбудеться?! – в голосі Аріадни знову відчувалася паніка, але щось ще запитати вона не встигла, бо обличчя Олекси на очах змінилося. Воно за мить припинило бути схожим на людське. Він перетворювався..., перетворювався на перевертня...!