Безіменний

Еріка мимоволі зробила декілька кроків назад і вперлася в чаклуна. Вона розвернулася до нього, але побачивши вираз його обличчя, знову відступила.

- Ти знав! Ти все знав! – судмедекспертка тицяла йому в повітрі вказівним пальцем. – Знову..., знову чергова брехня, Безіменний! – їй було вкрай неприємно розуміти, що чаклун вкотре щось від неї приховав. Ось чому він нервував перед тим, як вона увійшла до будинку, тепер все зрозуміло.

- Еріко, я не міг...

Проте жінка його миттю перебила:

- Ти обіцяв нічого від мене не приховувати! Що ти не міг? Сказати декілька речень? Та скільки ж можна?! – судмедекспертка теж не могла опанувати свого обурення, вона навіть забула, що знаходиться в будинку з перевертнями і один з них – її наставник та колега.

- Еріко, люба, дозволь я дещо тобі поясню. – Давид Афанасійович підійшов до жінки, його голос був як завжди м’яким і спокійним, важко повірити, що такий голос може належати справжньому перевертню. – Це не його провина, не сварись, він не мав права про мене комусь розповідати, поки я сам не дозволю. До того ж заборона розголошувати щось про магічний світ нікуди не поділася, хоча деякі заборони твоєму приятелю дійсно до одного місця.

Судмедекспертка дивилася на Давида Афанасійовича і не вірила, що він говорить про Безіменного та ще й весело усміхається.

- Ось чому ви майже миттєво виявляєте причину смерті, час, обставини, ви..., ви все відчуваєте...

Давид Афанасійович розвів руками:

- Так, люба, природні здібності – є природні здібності. Але й мій досвід – то не балачки.

- Це ви змонтували записи з камер спостереження?

Давид Афанасійович зиркнув на чаклуна, той похитав головою і кивнув.

- Все зрозуміло, можете не відповідати. А ще так подив відігравали. – Еріка була вражена до кісточок, виходить, вони з Давидом Афанасійовичем обидва тоді вдавали потрясіння, коли люди пана Заріцького вбили охоронців та викрали труп.

- Еріко, там слідчий поряд був і купа експертів з області, я не міг вчинити інакше, аби не навести на нас підозру.

Судмедекспертка склала руки та почала нервово дриґати ногою:

- Ось чому так швидко з моїм лікарняним вийшло. То змонтував записи...

- Твій приятель змонтував. Я лише дав йому доступ до них.

Еріка зневірено поглянула на Безіменного, він мовчки дивився їй в очі, чекаючи бурхливої реакції. Проте вона просто відвернулася від нього.

- Він мені не приятель. Приятелі не брешуть та не приховують щось постійно. Тепер я, здається, здогадуюся, які вони, ці темні чаклуни.

Давид Афанасійович примружився, його син хотів щось сказати, але чоловік жестом вказав, аби той зачекав. Проте Безіменний не зміг вже мовчати:

- Я взагалі-то тебе захищав! Не говори про те, чого зовсім не розумієш! – чаклун наблизився до неї, але жінка миттю відійшла. Його очі набули кольору океанічної западини, ще трохи і вони зовсім потемніють.

- Марна трата часу! Я вже достатньо почула. Досить. Давиде Афанасійовичу, нам потрібен особливий барвінок зі Срібної гори, могли б ви його дати? – Еріка втрачала терпіння. Звісно їй кортіло послати всіх цих брехунів якнайдалі, але вона від своїх слів не відмовляється, пообіцяла допомогти – значить допоможе.

Давид Афанасійович підійшов ближче і став між нею та Безіменним, наче стіна між двох вогнів. Тільки зараз жінка розгледіла, яким дужим та міцним насправді він був. Так, на роботі всі давно вже дивувалися його силі й витримці, зважаючи на поважний вік. Тепер хоч зрозуміло, звідки ноги ростуть. Та окрім цього відчувалася в чоловікові якась вікова мудрість та неймовірна сила духу. Спокійно поряд з ним ставало, Еріка збагнула, що Давид Афанасійович завжди дарував їй відчуття безпеки та впевненості.

- Я дам вам все, що необхідно. Але дозволь мені перед цим трохи поговорити з... Безіменним, а Олекса з радістю з тобою прогуляється.

Син Давида Афанасійовича підійшов до Еріки й легенько усміхнувся. Дивно їй було бачити це після того, як він жбурнув її з пагорба. Вона одразу збагнула, що сперечатися марно, тож невдоволено пирхнула та пішла на вулицю. Олекса вийшов слідом за нею.

- Ну, куди йти?

Перевертень знизав своїми широкими плечима:

- А куди ти хочеш?

- Хіба тут комусь є діло до того, що я хочу?

- Я тебе зрозумів. Ходімо тоді, садок тобі свій покажу. – Чоловік, не дочекавшись її відповіді, попрямував за будинок. Еріці нічого не залишалося, як піти за ним.

- Ви давно знайомі? – перевертень трохи пригальмував, аби жінка його наздогнала.

- Ні. Нещодавно познайомились.

- Воно одразу й помітно.

- Що саме тобі помітно?

- Що ви з ним зовсім не притерлися. Гарчите один на одного, як молодняк в зграї.

- А якби від тебе постійно щось приховували, тобі б сподобалось?

Олекса усміхнувся й кивнув в знак згоди:

- Маєш рацію, не сподобалося б.

Вони підійшли до високої бронзової арки, яка перетікала у кований паркан, по них плелися декоративні в’юнкі рослини, а далі починався садок. В ньому було багато молодих дерев, а також могутніх столітніх охоронців. Листя на них вже майже розпустилося, тож незабаром все навкруги зазеленіє та розквітне. Еріка одразу уявила, як же чудово тут проводити час.

- То це твій садок?

Олекса розвернувся до неї й з гордістю промовив:

- Так, мій.

- Перевертень-садівник?

Чоловік голосно засміявся:

- Розкажеш комусь – доведеться ще раз тебе з пагорба скинути.

Еріка нарешті й сама усміхнулася, жарт звісно – такий собі після того, що вона пережила, але, принаймні, Олекса все в очі говорить.

- До речі, про пагорб..., вибач, що зіштовхнув тебе, проте я мав впевнитися, що ти не володієш загрозливою магією. – По його очах було видно, що говорить він щиро. Або ж ці перевертні так майстерно вселяють довіру.

- Це правда, що ви бачите нутро людей? – Еріка вирішила не зациклюватися на тій ситуації, а перейти одразу до питань, що її цікавлять.

Чоловік замовк. Він поглянув на садок, а потім махнув головою, покликавши за собою Еріку. Вони увійшли всередину та повільно попрямували однією з алей.

- Так, правда.

- І майбутнє передбачаєте?

Олекса з веселинкою зиркнув на неї:

- А ти допитлива.

- Ну, якщо відповідаєш, тоді це не таємниця.

- Ні, не таємниця. Наш рід дійсно володіє можливістю передбачати майбутнє, але ми її не контролюємо, як інші сили.

- Щось на кшталт видінь?

- Можна й так сказати.

Еріка хотіла знову щось запитати, але Олекса її перебив:

- Так, тепер моя черга, – чоловік зробив невеличку паузу, – хто він тобі, цей Безіменний?

На подібні запитання жінці не треба було багато часу, аби відповісти:

- Ніхто. Просто ми разом намагаємося зашкодити всіляким паскудникам з манією величі потрапити до «Кола долі». А я думала, що ви знаєте один одного, хіба ні?

- Ні. Мені відомо, що він начебто чаклун. Міг допомагати людям, але чомусь відмовився від цього. Проте не це мене насторожує в ньому.

- А що?

Олекса зупинився і поглянув Еріці в очі:

- Як я вже й сказав, ми дійсно здатні бачити внутрішній світ людини, риси характеру, бажання, навіть мрії. Наприклад, ти: добра, допитлива, смілива, вперта, розумна, вірна, самодостатня, полюбляєш контролювати та завжди маєш задум. Але коли я дивлюся на нього – нічого, біле полотно.

- І що це означає? – судмедекспертка насторожилася. Зараз ще не вистачало після всіх з’ясувань стосунків почути, що Безіменний – якесь всесвітнє зло.

- Не знаю, я вперше з таким стикаюся. Можливо в цього чаклуна особлива магія.

Несподівано пролунав голос Давида Афанасійовича, він погукав Олексу. Повертатися Еріці зовсім не хотілося, але довелося. Безіменний мовчки зиркав на неї, на його обличчі помітна втома, навіть блиск в очах потьмянішав. Цього разу Давид Афанасійович покликав на приватну розмову вже Еріку. Вони увійшли до будинку і чоловік запропонував їй присісти в одне з крісел, а сам сів на інше, що стояло напроти.

- Сердишся? – Давид Афанасійович з уважністю дивився на жінку, терпляче чекаючи її відповіді.

- Так, серджуся. Неприємно дізнатися, що мене весь час дурили. – Еріці не хотілося грубити чоловікові, якого вона безмежно поважала, але і вдавати, що їй все одно – також не могла.

- Гаразд. Пам’ятаєш, я завжди тобі говорив, що коли ти чогось не розумієш, треба спробувати прожити це в уяві. Так от, уявімо: одного чудового дня заходжу я до тебе в кабінет і говорю, ким є, як ти на це відреагувала б? А головне – щоб воно змінило? Від того, що я – перевертень, я не перестав бути тобі другом і наставником.

Еріка розуміла, куди хилить Давид Афанасійович. Звісно вона б вважала, що він здоровий глузд втратив, якщо чоловік таке б їй сказав. Та навіть, коли судмедекспертка про Безіменного дізналася, щоб їй тоді дала правда про Давида Афанасійовича? Нічого. В її житті це б дійсно нічого не змінило.

- Я невимовно ціню нашу з тобою дружбу, Еріко. Ти – найрозумніша з усіх, кого я зустрічав, а бачив я багато, повір. Та й навчав тебе і поради давав також не просто так. Я готував свою наступницю.

- Що?! – жінка ледь не підскочила над кріслом від почутого.

- А чому ти так дивуєшся? Як людина, я вже давно маю бути на пенсії. Навіщо викликати зайві питання? Та й пропрацював я скільки, маю право на відпочинок. – Давид Афанасійович легенько засміявся. – Ти чудово впораєшся, Еріко. Незабаром я повідомлю на роботі, що іду та хто стане на моє місце. А правда..., не женися за нею, правда завжди розкривається тоді, коли це необхідно. Та й на приятеля свого не сердься, він дійсно не міг тобі розповісти про нас, хоча ми обоє з тобою розуміємо, що річ не тільки в цьому.

Щоки Еріки вмить спалахнули. Вона побачила, як змовницьки у Давида Афанасійовича примружились очі.

- Люба моя, ти помиляєшся, в нього там не порожньо стосовно тебе. Він сам до мене прийшов тієї ночі, коли ти йому допомогла знайти його тіло. Сам попросив дати доступ до записів з камер, сам все зробив. Він переймався за тебе, як переймається й зараз. І не тільки тому, що ти йому допомагаєш.

Жінка зітхнула та запитально повела бровою. Давид Афанасійович знову усміхнувся і приклав долоню до свого серця:

- Як я вже й сказав, бо в нього там не порожньо стосовно тебе...