Безіменний

- Вітаю. Не думала, що зустріну тебе тут. – Еріка намагалася вдати, ніби нічого такого не відбулося. Тим паче слідчий ще не поїхав.

- Скажи, – чаклун поглянув кудись вгору, а потім одразу їй в очі, – ти взагалі совість втратила? – ого! Скільки там вбивчого було в тому погляді. Так він ще ніколи на неї не дивився.

- Будь ласка, вгамуйся, я тобі зараз все поясню.

- Та ну?!

- Безіменний, я тебе прошу, не тут. Не в присутності слідчого, бо він за мене хвилюється.

- А! То в нас вже захисник намалювався? Як чудово! То може нарешті познайомиш мене з ним? – чаклун смикнувся в напрямку до автівки пана Степового, але Еріка вчасно схопила його за руку:

- Будь ласка, Безіменний! Ходімо до мене й нормально поговоримо. Чого ти як маленький?

- Це я – маленький?! – його очі ладні були її зараз з’їсти, ось тут, прямісінько серед вулиці й попри купи людей навкруги!

Еріка вже й сама втрачала терпіння:

- Ти можеш виконати моє прохання, чи ні? – вона краєм ока зиркала на автівку слідчого. Чого ж він не їде? – ходімо! – жінка промовила досить наполегливо, а потім міцніше стиснула руку Безіменного і потягла його за собою в приміщення. Йшов він неохоче, але принаймні не опирався. Як дитина, чесне слово! Коли вони увійшли до її кабінету й Еріка зачинила двері, тільки тоді вона нарешті видихнула.

- Чого ти такий вередливий, от скажи?

- Я – вередливий? Ти маєш нахабство мені про таке говорити? Ти взагалі зазирала у телефон?

- Так, Безіменний. Я бачила купу твоїх дзвінків та повідомлень, але мені не хотілося з’ясовувати стосунки в присутності слідчого. Тим паче ми вже їхали сюди.

- А, ну, це, звісно, все змінює. – В очах чаклуна продовжували миготіти блискавки, а на обличчі сум змішався з гнівом. Він почав поволі підходити до Еріки, не відводячи свого погляду, а вона відступати, поки не вперлася в стіну.

- Послухай..., – судмедекспертка виставила вперед руку, аби зупинити його, – Безіменний, ти можеш мене, зрештою, вислухати, чи ні?! – в неї також почали здавати нерви. От впертюх!

Чоловік зупинився, безперервно дивлячись на Еріку, як на зрадницю. Його вилиці напружено стискалися, таке враження, що він зараз виприсне на неї отруту.

- І це жінка, яка ніколи не бреше, нічого не приховує та ще й цнотлива вся!

- Що?! Ти з зорі звалився? До чого тут цнотливість? Тим паче я такого не говорила.

- Ну, звісно. Вчора зі мною ледь не переспала, сьогодні – зі своїм слідчим їздила до лісу. Скористалася можливістю? Вже можеш похизуватися сексом в автівці?

Еріка не витримала і з розмаху нагородила Безіменного добрячим ляпасом. Її очі за мить наповнилися сльозами. Він таки виприснув свою отруту і за декілька секунд зіпсував той мостик, який вони побудували один до одного за ці дні.

- Яка ж ти сволота, Безіменний.

- Та пішла ти, Еріко! – чаклун розвернувся і стрімко покинув кабінет. Вона як стояла, так і залишилась стояти на місці, давши нарешті волю сльозам. Якщо відверто, Еріка не очікувала такої реакції від нього, їй взагалі здавалося, що чаклун не здатний говорити настільки образливі речі. І за що? За самостійну прогулянку до лісової відьми? За те, що пан Степовий відвіз її? Який маразм!

Судмедекспертка ще трохи постояла, а потім витерла щоки й махнула головою:

- Та пішов він сам! – жінка дістала з сумки доказ-реліквію, підійшла до лабораторної стільниці та взялася за експертизу крові, що була на камені, відганяючи всі думки про того бовдура невдячного! Вона вже знала, що кров належить якійсь могутній чаклунці, як сказала відьма, але треба ж особистість встановити. Це, звісно, швидко не робиться, але цілком можливо. Еріка уважно оглянула камінь під ультрафіолетом, намагаючись сильно не звертати уваги на світлі тіні, що в ньому рухалися. Сліди крові мали помаранчево-червоний колір, а це означає, що вони давні. Жінка ретельно досліджувала по всіх напрямках, якомога обережніше поводячись з каменем, щоб ніяк не нашкодити тим, хто всередині нього. А коли результати були готові, стала проганяти їх по базах даних для встановлення збігів. І майже одразу натрапила на потрібну відповідь: кров належала Дарині Турчиновій, яка мешкала у сусідньому місті. Її нещодавно було знайдено вбитою у своєму офісі, де вона надавала магічні послуги. Пані Дарина дійсно була популярною відьмою, на її приватному сайті купа відгуків та й черга до неї шалена, тож це вбивство розподілили до окультних. Їй нанесли колото-різану рану в серце ножем, ймовірніше кинджалом. Конкретних слідів вбивці знайдено не було, поки тільки сформовано коло підозрюваних. Але Еріка й так знала, хто вбивця. В матеріалах справи не значилося, але жінка припускала, що камінь, де тепер знаходиться душа відьми та ще двох людей, належав саме їй. Наче все й зрозуміло та дещо судмедекспертка збагнути не могла: для чого її душу ув’язнили? Тим паче вона справді магічними силами володіла, і неабиякими, за словами лісової відьми. Безіменний якось сказав, що його душа Заріцькому знадобилася б тільки заради експериментів, бо чаклун якраз має магічні сили та не на боці злодія, тож, виходить, пані Дарина цілком могла допомагати тому покидьку? Але якщо це правда, навіщо все одно було її вбивати? Є ще якась нова схиблена мета? Чи то все ж таки заради експериментів? Принаймні поки її тіла не викрали та й спроб, наче не зафіксовано.

Несподівано двері позаду судмедекспертки грюкнули, вона здригнулася й миттєво розвернулась, коло входу стояв чаклун, обличчя на ньому хоч і не було, але в очах горіла провина.

- Еріко, пробач. Я..., я зірвався і наговорив тобі всілякої дурні. Вибач, будь ласка.

У жінки брови злізли на чоло, якби її руки зараз в медичних рукавичках не були, вона б знову нагородила його ляпасом.

- Ти серйозно вважаєш, що можеш обізвати мене шльондрою, а потім прийти, вибачитись і все, конфлікт вичерпано?

Чоловік опустив очі:

- Я не називав тебе шльондрою...

- Та невже? – як шкода, що вона зацідила йому рукою, на якій не було каблучки, чаклунським вустам цього разу пощастило.

- Еріко, – він знову поглянув на неї та зробив крок вперед, але одразу й схаменувся, бо судмедекспертка дивилася так, наче готова пробіркою з невідомою речовиною поцілити йому в пику. – Я бовдур, цілковитий бовдур. Не знаю, що на мене найшло..., я так злякався за тебе, особливо, коли не зміг відчути. Я спочатку зателефонував, ти не відповіла. Спробував пізніше – знову тиша. Подумав, що, можливо, в тебе справи, тож написав. Ти й це проігнорувала. Тоді я налаштувався, аби перевірити, чи точно ти в безпеці, й не відчув нічого. Я взагалі проґавив ту мить, коли перестав відчувати тебе. Злякався, що Заріцький обійшов моє закляття та щось тобі заподіяв, чого я відчути й не можу. В мене і в думках не було, що ти сама вирішиш до лісової відьми поїхати. Ну, майже сама... Добре, що хоч Давиду Афанасійовичу ти повідомлення надіслала, бо я вже місця собі не знаходив. А коли ще й побачив тебе з цим... слідчим, мені остаточно зірвало дах. Не розумію, чому ти так йому довіряєш?

- А чому мені йому не довіряти?

- Бо ти не знаєш його! – у чаклуна на мить спалахнули очі, але він швидко опанував себе.

- Тебе також, але ж довірилася?

Безіменний мовчав, він не знав, що відповісти.

- В мене з ним нічого не було, якщо тобі духу не вистачає зізнатися, що ти ревнуєш. Тому припини дивитися на нього, як на ворога. Він у нас трьох – якраз спільний. – Еріка зняла рукавички та додала ще декілька речень до свого висновку, який підготувала за результатами експертизи крові слідчому. Це ще пощастило, що роботи серйозної поки не було, лише поточна.

Неочікувано перед жінкою на столі з’явився горщик, а в ньому невимовної краси декоративна червона троянда. Еріку трохи заціпило:

- Це що?

- Вибачення.

- О..., – судмедекспертка розгубилася, вона давно вже не отримувала квітів, особливо живих. – А чому в горщику?

Безіменний зітхнув, бо подумки готувався до того, що квітка може в голову йому прилетіти, та неспішно наблизився до Еріки:

- Я поміркував, мертвих в тебе тут і так вистачає, тож нехай хоч квітка буде живою, якщо, звісно, ти за нею доглядатимеш.

- Звичайно доглядатиму, і ти вгадав, я дійсно люблю квіти в горщиках. – Жінка милувалася подаруночком, геть забувши про образу. Ну, от як можна на чаклуна гніватися після цього? І в очі ж дивиться так віддано, наче пес, що чекав на тебе після роботи, аби скоріше піти на прогулянку.

- Який же ти хитрий, Безіменний!

- Чому?

- Знаєш, як жінці догодити, й вміло користуєшся цим.

- Нічого подібного, я справді хотів щиро вибачитися.

Ти диви! Ще й насупився!

- Гаразд, – Еріка зітхнула, – приймаю твої вибачення, але ще хоч раз ти дозволиш собі говорити зі мною так неввічливо, нарікай потім на себе.

Чаклун кивнув мовчки та присів на стілець, що стояв поряд. Жінка не стала зволікати та одразу розповіла про свої пригоди в лісі, про те, що тепер бачить магію, про камінь та про результати експертизи. Про одне тільки змовчала, що має когось зустріти та йти за світлими спалахами, які бачила навколо чаклуна, адже все це дасть змогу отримати відповіді на запитання, які бентежать її.

Безіменний слухав уважно, вираз його обличчя за час розповіді змінювався декілька раз: він то здивованим робився, то геть суворим. А коли Еріка закінчила говорити, ще з хвилину мовчав.

- Добре, звичайно, що ти зі всім розібралася, але чому ти мені про спалахи не розповіла?

- Здогадалася, що ти про них нічого не знаєш. Хіба не так?

- Так, але ж... гаразд, – чоловік зітхнув, – а чому не попросила з’їздити з тобою до лісу?

- А це хіба не очевидно? Бо відьма на тебе зуб має, вона навіть чай пити з тобою не хотіла. До речі, може, розкажеш, чому?

Безіменний невимушено знизав плечима:

- Напевно через те, що я темний чаклун.

- Ага..., – жінка прискіпливо дивилася на нього. Наче й схоже на правду, але чогось їй все одно не до кінця віриться.

- То тепер ти бачиш магію...

- Саме так. Я ще не звикла, але гадаю, це гарне вміння.

- Мабуть. – Щось задоволеним він не виглядав.

- Треба звільнити душі з каменя, ти не знаєш, хто б це міг зробити? – так, звісно, Еріка пам’ятала слова відьми, що незабаром зустріне когось, хто володіє відповідними силами, аби звільнити душі, та, можливо, Безіменний щось таки знає?

- Мені..., мені потрібно трохи часу, щоб з’ясувати все. Треба порозпитувати своїх старих знайомих. – Чаклун ледь не закашлявся чогось на останніх словах.

- Добре. Але камінь буде поки в мене, я слідчому нічого не розповідала про душі й все таке, тож пояснити, чому його раптом не маю при собі, не зможу.

Безіменний знову мовчки кивнув, виглядаючи дещо розгубленим. Навіть згадка про пана Степового не змінила його настрою. Цікаво, чого це він? Але більше поговорити їм не вдалося, бо в Еріки з’явилася робота.

Впоралася жінка швидко, до кінця своєї зміни навіть всі папери поприбирати на столі встигла, що не часто їй вдавалося. Та справжньою несподіванкою стало те, що чаклун чекав на неї й зустрів коло самісінького виходу. Це вже, щоб вона точно нікуди не поділася? Наче й приємно, але трохи дивно. Та далі ще дивніше – він запросив її до ресторану. Ось так, взяв і запросив! Судмедекспертка взагалі нічого не розуміла, це Безіменний змагається зі слідчим за її увагу, чи що? Однак погодилась. Їй і самій цікаво було, що ж далі? Може ревнощі стали поштовхом для його активних дій?

Ресторан знаходився через дорогу, тож вони йшли пішки. Чаклун жартував та виглядав нарешті розслабленим, Еріка аж скучила за ним таким, бо останнім часом веселощів від нього замало. Коли вони прямували пішохідним переходом, судмедекспертка помітила, як деякі дівчата зацікавлено обдивлялися Безіменного. Ох, ця ж його чаклунська привабливість! Хоча, що там говорити, він дійсно гарний чоловік. Еріка хотіла пожартувати з цього приводу, але тільки-но вони перейшли дорогу, як несподівано повернулися загадкові спалахи. Судмедекспертка мало не втратила рівновагу та миттєво схопилася за Безіменного.

- Що з тобою? Еріко? Що? Це вони, так? Це спалахи?

- Так..., вони..., – жінка кліпала очима, намагаючись хоч щось побачити. Розплющитися майже не виходило, але малося одне суттєве «але»: спалахи були світлими, такими, як і навколо чаклуна...