Безіменний

Еріка й сама застигла на деякий час. Ставлення до слідчого змінилося просто за лічені секунди. Щось крижане опустилося всередині, не очікувала вона почути те, що почула, ніяк не очікувала.

- Вибачте, будь ласка, мені дуже шкода. Вибачте, що змусила сказати..., я...

Пан Степовий знову повернув свій звичний вираз обличчя, наче струсив каміння з нього:

- Нічого. Все гаразд, не переймайтеся. Я зміг з цим впоратися. Але винного має бути покарано. Ніхто не в праві забирати чиєсь життя. Я завжди кажу: не світ жорстокий, люди – жорстокі. Але справедливість існуватиме доти, доки будуть ті, хто за неї боротиметься. – Цієї миті здалося, що чоловік став старше. З’явилася в ньому така справжня загартована мудрість, яку не у всіх сивих людях побачиш. Еріку вразили його слова. Зазвичай вона досить скептично ставилася до поліцейських, а особливо до слідчих, вважала, що вони ледацюги й нічого не роблять, їм аби лише справу скоріше закрити. Але зараз її думка змінилася, жінці вперше захотілося продовжити розмову, а не закінчити, вигадавши черговий саркастичний жарт.

- Я цілком погоджуюсь з вами. Звісно. Але що ми..., – несподівано Еріка краєм ока помітила чоловіка, що стояв по той бік дороги та уважно дивився на них. Високий, кремезний, ще й майже не рухався, як стовп. Стояв він коло темної автівки й судмедекспертці здалося, що вона вже її десь бачила.

Дивно, але відчуття таке, наче він саме за ними й спостерігає. Навіть через скло вікна відчутний його впертий та напрочуд уважний погляд.

- Пане Іване, а вам не здається, що...

- ..., що за нами стежать? Так, він там вже давно. Тільки, будь ласка, не виказуйте того, що помітили, поводьтеся, як і поводились. Я зараз піду розрахуюсь за обід і обережно вийду з іншого виходу, спробую влаштувати нашому переслідувачу несподівану зустріч.

- Ви що, геть з глузду з’їхали? Це може бути небезпечно! Він напевно за мною стежить. Облиште цей задум!

Пан Степовий знову усміхнувся своєю милою чіпкою усмішкою:

- Хвилюєтеся за мене? Мушу визнати, це приємно. Однак, не треба. Я ж слідчий. Мені до небезпеки не звикати. – Чоловік підвівся та сховав мобільник в кишеню штанів. – Дякую вам за гарний обід, Еріко, спокійно чомусь після розмови з вами стало. Як тільки щось дізнаюся, одразу вийду на зв’язок. І ви, як що, телефонуйте. Скажіть, можливо вам охорона потрібна? Я можу залучити своїх колег.

- Ні, дякую. Я завжди буду серед людей, як ви й радили. Тим паче ми з вами чудово розуміємо, якби я була їм потрібна, вони б вже завітали з візитом. – Можливо вони вже й завітали, от тільки Еріка тимчасово змінила своє місце проживання. – Дякую й вам за обід. Мені приємно було поспілкуватись. Ви – мудра людина.

Чоловік усміхнувся, взяв в руку свій піджак, а потім підійшов та нахилився до Еріки:

- Як піду, посидьте ще хвилин десять і тільки потім йдіть, бажано у супроводі колег. – Пан Степовий прошепотів це на вухо жінці, а потім неочікувано притулився своїми вустами до її щоки та ніжно поцілував.

Еріка ледь повітрям не вдавилася від такої несподіванки! Вона геть розгубилася, хотіла щось сказати, але які там слова! Проте чоловік змовницьки кліпнув їй, легенько провів долонею по плечу та пішов. Позаду було чутно збуджений шепіт колег і спрямовано купу уважних поглядів їй у спину.

Ото так пообідала! Жінка звісно розуміла, що то аби увагу відвести, але ж отак одразу... й поцілунок? За декілька хвилин вона помітила, як чоловік-гора швидко сів у автівку і поквапився зникнути. Хоча навіщо? Якщо він працює на того Максима Заріцького, то міг би й не перейматися. Той за вбивства сухим з води виходив, а переслідування – то взагалі щось дрібне для нього. Ну зате хоч дізналася, хто такий цей «заможний впливовий громадянин», як Безіменний його нещодавно називав, а то ж від чаклуна поки дочекаєшся правди, рак на дуба вилізе та й свисне.

Судмедекспертка взагалі-то ще планувала кави випити, але вона була зараз такою збентеженою, що їй вже нічого не хотілося.

Еріці довелося вдати, що вона розмовляє по телефону, адже колеги так і поривалися причепитися до неї з допитами, переслідували її не гірше, ніж той загадковий чоловік. Трохи хвилювалася за пана Степового, здається, він дійсно непогана людина, хоч би той переслідувач йому нічого не заподіяв. До Еріки тільки зараз дійшло, що слідчому вона чомусь більше довіряє, ніж Безіменному. Чому? Незрозуміло. Можливо через те, що Іван Степовий – людина, а Безіменний – все ж таки чаклун? Але тоді несправедливо виходить.

- Маячня! – Еріка махнула рукою, взяла філіжанку з кавою, якою не насолодилася у ресторані, та увімкнула комп’ютер, аби згуртувати інформацію з розтину Безіменного, яку тепер доведеться передати до обласних спеціалістів. Цей факт її невимовно дратував, але зараз є проблеми набагато важливіші. Та не встигла вона й каву свою допити, як викликали на виїзд, вбивство у місцевому клубі. Треба їхати, аби констатувати смерть.

Опергрупа сьогодні зібралася швиденько. Загалом вони майже завжди хутко спрацьовували та намагалися не зволікати, але іноді хотілося б ще скоріше. Особливо Еріці, яка вважала свою роботу чи не найголовнішою під час встановлення смерті та її причин.

Шляхом їй знову зателефонував Безіменний, почув, що вона на виклик поїхала і страшенно розгнівався:

- Ти взагалі як, нормально себе почуваєш?! Еріко, мені треба в ліс до старої відьми, бо не всі складники є, щоб приготувати відвар, який перемістить тебе до іншого виміру. Там я не зможу відчути, якщо тобі загрожуватиме небезпека! Повертай назад!

- По-перше, не кричи так у слухавку, бо вже всі мої колеги витріщаються, а по-друге, це моя робота, шановний, не вказуй мені, як я маю чинити!

- Чоловік? – тихо запитав поліцейський, що поряд сидів.

Еріка помотала головою, натискаючи на кнопку звуку, аби трохи зменшити його, щоб інші нічого не чули.

- А, точно, забув, ти ж незаміжня.

Але тут з переднього сидіння повернувся ще один і з усмішкою промовив:

- Не знаю, не знаю, вона сьогодні обідала з кимось, подейкують, так мило воркотали. – Обидва чоловіки голосно засміялися, а Еріка одного й іншого вдарила у плечі.

- Що? З ким ти там обідала? – звісно Безіменний все почув.

- Неважливо. Потім поговоримо, мені незручно зараз, коли ТУТ ВСІ ПІДСЛУХОВУЮТЬ! – жінка навмисно інтонаційно виокремила останні три слова, але поліцейські знову зареготали.

- Ти не очманіла там, часом?! Забула, які в нас небезпечні справи?! Це не жарти, голубонько.

- Нічого я не забула! Все, мені ніколи. Як що, я в місцевому клубі. – Еріка вимкнулася, однак всередині вирувало дивне задоволення. Звісно, на ревнощі вона не розраховувала, бо вже усвідомила, як до неї ставиться Безіменний. Чаклун зовсім не проти порозважатися, але симпатії такої, як в Еріки, не відчуває. Їй сподобалося, що він почув про їхній з детективом обід. Нехай знає, що вона з іншими чоловіками зустрічається, тепер є підтвердження словам судмедекспертки, що чаклун поза її смаком.

В клубі було зовсім небагато люду, всього декілька робітників і власник, адже розпочинав свою роботу заклад лише під вечір. Труп офіціанта знайшли близько години тому в одній з підсобок. Опери почали вести допити працівників та вивчати особові справи, а Еріка спустилася безпосередньо до підсобки. Хлопець років двадцяти лежав на підлозі в калюжі власної крові, його біла сорочка перетворилася майже на червону, особливо біля серця.

- Схоже, знову ножове. І знову такий красунчик. Мені точно так нікого не…, – та Еріка одразу й схаменулася, бо згадала, чим минулий раз закінчилося все, коли вона подібне промовила. Ожилим мерцем воно закінчилося. А ще втечами, прадавніми ключами, подорожами й «Колом долі». Тож судмедекспертка припнула язика, надягнула й на другу долоню рукавичку та взялася до роботи.

Час спливав швидко. До неї майже ніхто не спускався, чутно було тільки голоси вгорі та кроки по стелі. Слідчий зазирнув лише декілька раз дізнатися про причину смерті. Але не все так просто, як здавалося на перший погляд. Хлопця спочатку вдарили по голові, перетягли сюди і лише потім вгородили ножа. Незрозуміло, чи він отямився зрештою, чи ж його вже мертвого вдарили холодною зброєю. Розтин покаже, а це означає, що додому Еріка сьогодні вчасно не поїде. Спочатку хотіла Безіменного сповістити, але все ж передумала, нехай похвилюється трохи, йому корисно.

Судмедекспертка впоралася за годину, тіло вбитого забрали санітари, тож вона закінчила всі свої справи та вже хотіла приєднатися до оперів, але почула, що двері біля сходів нагору раптово зачинилися.

- Гей! Я взагалі-то ще тут! Агов, ви чуєте? – вона гадала, що зараз хтось обізветься та зайде до неї, але ніхто не обізвався.

- Що, знову жартики, хлопці? Як діти малі, чесне слово! – Еріка знала, з ким працювала, у чоловіків іноді дитинство виринало й вони починали бавитися.

Жінка вийшла в коридор, тут і так було майже темно, лампи на стінах ледь жевріли. А від того, що двері зачинили, стало ще темніше, от тільки незрозуміло, навіщо їх хтось зачинив? Еріка взяла свій робочий «кейс» та попрямувала визволяти себе. Але тільки-но вона підійшла до дверей, як десь поблизу почувся дивний шурхіт. Жінка зупинилася:

- Хлопці, ви ж знаєте, мені подібні жарти не подобаються. Ось тільки завітайте в морг, я вам там такі розваги влаштую, не захочеться більше дуркувати! – але ніяких ознак того, що поблизу знаходився хтось з колег, не було. Невже знову все повторюються? Чи це Безіменний вирішив над нею пожартувати? Якщо так, то й він отримає на горіхи.

Аж ось в одній з підсобок щось задзвеніло, ніби хтось ящик з пляшками ненавмисно зачепив. Еріка насторожилася, в неї в думках одне лише дежавю миготіло, але минулого разу вона принаймні дихання чула, хоч і не бачила, кому воно належить, а зараз навіть дихання не чутно. Може гризуни? Чи хтось все ж зайшов, поки вона оглядала тіло та ймовірне місце вбивства?

Судмедекспертка почала повільно просуватися до тієї підсобки, де почула дзвін пляшок. Намагалася крокувати якомога тихіше, навіть дихала через раз. Вона майже наблизилася, як з темряви до неї несподівано вийшов труп..., той самий труп з тавром на тілі! Цілісінький і неушкоджений...