Безіменний

Еріка спочатку застигла, мов статуя. Вона ледь встигнула вдихнути, перш ніж Безіменний заволодів її вустами. Він нещадно зминав їх, ніби намагаючись щось довести. Дихання чаклуна то пришвидшувалося, то переривалося, то стрімко падало вниз. Одна його рука тримала Еріку за шию, а інша міцно притискала до себе за стан, аби судмедекспертка не втекла. Жінка відчувала краплі води, що впали з його мокрого волосся, на своїх щоках. Вони були прохолодними на відміну від вологи його тіла, яка палала, наче той тільки-но виринув з кип’ятку. Сорочка Еріки вмить перебрала цю вологу на себе, а ще одна краплинка з його волосся змусила жінку оговтатись. Вона вперлася руками в сталеві груди чаклуна, аби відштовхнути, але навіть на сантиметр здвинути чоловіка не вдалося. Навпаки, він притиснувся до неї ще дужче, рука зі стану Еріки перемістилася на стегно та владно обхопила його. Судмедекспертка добряче смикнула головою, перериваючи цей шалений поцілунок, та знову щосили штовхнула чаклуна і цього разу в неї вийшло віддалити його від себе.

- Ти що робиш?! – вона закричала на всю кімнату, глибоко вдихаючи повітря. Безіменний також ледь не задихався. Його очі палали несамовитим синім вогнем, чоловік тремтів. Еріка витерла вуста і вперлася в чаклуна спантеличеним та розгніваним поглядом, – я тебе запитую, що ти робиш?!

Вираз обличчя у Безіменного був дещо розгубленим, його плечі декілька раз смикнулися, наче тіло пронизав струм. Він нічого не говорив, так і продовжував уривчасто дихати та безперервно дивитися їй в очі.

- Ти якийсь ненормальний. – Жінка махнула рукою, осмикнула свою чорну сорочку та попрямувала в бік дверей, але того знову невідомий ґедзь вжалив, він зловив Еріку за зап'ясток, обхопив за стан і притиснув своїм тілом вже до стіни. Як і минулого разу чоловік за мить заволодів її вустами, але зараз судмедекспертка не витримала й дала відсіч у вигляді смачного та гучного ляпаса.

- Ти що, геть збожеволів?! – Еріка його не боялася, жінка чомусь відчувала, що він не заподіє їй шкоди, але такі вибрики її точно не влаштовують. Вона йому що, шмат м’яса, аби так кидатися?! Хоча потрібно сказати, що судмедекспертка й сама добряче розгубилася, не розуміючи до пуття, що теж відчутно тремтить.

На якусь мить в очах чоловіка пояснішало. Він однією рукою обіперся об стіну, а іншою провів по червоній від удару Еріки щоці. Чаклун дещо зневірено засміявся, а потім знову перевів погляд на жінку і поклав руку з іншого боку, тепер їй відходити було нікуди.

- Що з тобою відбувається? – судмедекспертка запитала спокійно, хоча спокою вона й близько не відчувала. О, ні! Навпаки. Там тілом такий буревій від емоцій носився, аби хоч на ногах встояти. – Що коїться взагалі?

Вустами Безіменного знову мазнула якась незрозуміла посмішка і він вкотре кинувся до її губ, але одразу отримав ще сильнішого ляпаса по іншій щоці. Еріка зовсім забула про каблучку на пальці, тож, коли чаклун повернувся, з його губи вже текла кров. Щастить йому на губи, нічого не скажеш.

- Я зараз же піду від тебе геть, якщо ти не вгамуєшся! – жінка говорила так наполегливо і твердо, як тільки могла. Вона зовсім не розуміла, що в голові цього дивного містичного чоловіка!

Він знову засміявся, розвернувся до неї та... відійшов, здіймаючи руки.

- То, виходить, я – не такий..., – Безіменний продовжував безглуздо шкіритися.

- В сенсі? – Ти що, п’яний?! – Еріка збагнула, що дурню запитала, аби він був п’яний, вона б це відчула. На мить судмедекспертка отетеріла, очманіти, чаклун поцілував її! І не раз! Та й не тільки поцілував, він..., він... торкався й обіймав... Жінка здригнулася, відчуваючи на своїй шкірі жар. – То може поясниш врешті-решт, що з тобою коїться?

Безіменний перевів на неї свій пекучий погляд:

- Зі слідчими ти ходиш на побачення, з перевертнями – обіймаєшся, а мене й на крок не підпускаєш. Невже я аж настільки не у твоєму смаку?

Еріку, наче підняло й гепнуло. Вона що завгодно могла уявити, але тільки не це.

- То річ у ревнощах? Чи у самолюбстві, яке я похитнула?

Чоловік махнув рукою і на мить невдоволено скривився:

- Які ревнощі! Що ти верзеш!

- Тоді, виходить, таки похитнула самолюбство. Ну, вибач, не хотіла. Я не знала, що мені треба питати в тебе дозволу з приводу того, як влаштовувати своє особисте життя! – десь всередині болісно вкололо. Який же він... нестерпний!

Чаклун зареготав, витираючи кров:

- Своє особисте життя? А хто з них твоє особисте: слідчий чи перевертень? – в його очах підступно спалахнуло, – чи обидва?

- А це вже, шановний, не твоя справа!

- Може й не моя, ти тільки скажи, що не так? Чим я гірше? – Безіменний повільно до неї наблизився і запитав у самісіньке обличчя. Еріка не знала, куди подіти погляд, її нерви зараз грали таких жвавих пісень, що годі й уявити.

- Послухай, я не розумію, в чому проблема? Чого ти від мене хочеш?

Чоловік самими лише кінчиками пальців доторкнувся до її скроні й ніжно провів вниз до шиї. Дихання у жінки миттєво застрибало і як вона не намагалася це приховати, чаклун все одно помітив та усміхнувся.

- Все ти розумієш, – він говорив тихо і мелодійно. У Еріки висихали вуста від хвилювання, цей голос проникав прямісінько їй під шкіру. Але вона змогла опанувати себе та прибрала руку Безіменного.

- Це знову в тебе жартики такі?

Чаклун вперто повернув руку назад:

- Еріко, ну які жарти?

- Не чіпай мене! – жінка знову відкинула його долоню та відійшла, – я дійсно не можу збагнути тебе. То ти хтиво на щось натякаєш, то говориш, що це жарти такі, а ми взагалі друзі без будь-якого інтимного потягу, то волю своїм рукам даєш, а тепер ще й з поцілунками кидаєшся! Як можна тебе взагалі зрозуміти, Безіменний? Тобто ти весь час жартував і не звертав на мене уваги, а як тільки побачив зацікавленість в мій бік від інших чоловіків, передумав? Типу, я, напевно, не така погана партія, раз на мене інші задивляються та на побачення кличуть? Ти хоч уявляєш, як це паскудно все виглядає? – Еріка відчувала, що її очі наповнилися сльозами від образи й нерозуміння, хоча плакати вона зовсім не хотіла і не збиралася. Принаймні в його присутності.

Безіменний застиг. Він трохи зблід і відступив. Полум’я в його очах миттєво згасло, а вираз обличчя став досить розгубленим.

- Я не..., це не так. Я не думав, що ти все сприймаєш подібним чином. – Схоже, він нарешті оговтався. – Вибач, я просто..., я ні в якому разі не хотів тебе образити. – Чаклун остаточно повернувся у свій звичайний стан, помітно навіть, як і м’язи його розслабилися.

- А що це тоді було? Навіщо ти кинувся до мене з поцілунками?

- Бо мені стало неприємно, що ти зі всіма фліртуєш, а я, бачте, «не у твоєму смаку»! Таке враження, що ти навмисно все це говориш.

Еріка голосно видихнула та склала руки в боки:

- Який же ти самозакоханий! Це ж треба ще пошукати таких! І я ні з ким не фліртувала! З Олексою ми просто потоваришували, а слідчий сам мене поцілував, я цього навіть не очікувала! – судмедекспертка одразу схаменулася, вона зрозуміла, що бовкнула зайве стосовно поцілунку пана Степового. То ж було навмисно, аби у переслідувача ніяких підозр не викликати чи навпаки, аби заплутати його. Тип паче то всього лише поцілунок у щічку, такий взагалі можна вважати дружнім. Але було запізно, за поглядом чаклуна і знову напруженими м’язами, він уявляв той поцілунок – зовсім не таким. Ох і прохолодою від нього повіяло, Еріка аж мимоволі здригнулася. Вона початку хотіла пояснити, але вмить припнула язика, чого це судмедекспертка мусить цьому невгамовному чоловіку щось пояснювати? Зараз! Розігналася вже! Нехай норов свій вгамує!

Безіменний декілька раз кивнув, знову витерши з губи кров.

- То я не помилився..., ти хоч про справи наші своєму слідчому не розповідай, довіряти нікому не можна, сподіваюся, ти пам’ятаєш про це.

- Пам’ятаю, не хвилюйся. Нікому нічого я розповідати не збираюся. А щодо чого ти не помилився?

- Неважливо, забудь. – Чоловік хотів вийти з кімнати, але Еріка перегородила йому шлях:

- Ні! Раз вже бовкнув, тепер продовжуй!

- Що продовжувати? Між тобою і цим Іваном Степовим є якась симпатія. Гаразд, я нічого не маю проти.

У судмедекспертки аж очі злізли на чоло:

- В сенсі «ти нічого не має проти»? Та це взагалі не твоя справа! Гадаєш, я дозволу в тебе питатиму? – і тут в Еріки остаточно витримка вибухнула, – як ти смієш мені щось подібне казати? Я тобі довірилася. Довірилася майже від самого нашого знайомства. Я тобі у всьому, геть у всьому допомагаю. Ти вже стільки разів приховував щось від мене, навіть брехав, а я все одно поряд, нікуди не пішла. Якщо в тебе виходить пускати пил собі самому в очі, то мені – не вийде. Ти чудово бачиш, як я до тебе ставлюся, сліпий – і той би це побачив. В тебе було стільки нагод, аби..., аби..., трясця, аби просто поцілувати мене! А ти вирішив зробити це, коли запідозрив симпатію між мною та іншим. Як гадаєш, приємно мені усвідомлювати, що справа не у поглядах на мене, як на жінку, а у твоєму самолюбстві? Чи у тому, що тобі порозважатися закортіло? Скажи, ти дійсно мене так сприймаєш? Дійсно думаєш, що можна вийти, схопити за комір та весело провести час і мені це сподобається?!

- Ні, Еріко, я не вважаю тебе легковажною...

- Тоді що?! Що ти від мене хочеш?! – жінка наблизилася і крикнула так, що аж відлуння пішло. В неї знову заблищали очі від сліз, а руки стиснулися в кулаки.

Безіменний відійшов. Його погляд потьмянішав ще дужче.

- Вибач мені. Вкотре вибач. Напевно, я дійсно втратив здоровий глузд, бо й сам не розумію, чого від тебе чекаю. Можливо, мені справді треба розвіятися чи розважитися..., не знаю, все це незвично для мене. Вибач, я краще піду..., – чоловік оминув Еріку і стрімко покинув кімнату. Вона залишилася сама, крізь неї зараз проходив такий вогонь, що судмедекспертка ледь трималася, аби ще гучніше не закричати. Жінка так і не зрозуміла його. Ані того, що він хотів пояснити, ані сенс провальних спроб поцілувати її. Тільки ще раз впевнилася, що чаклун – егоїст. Затятий егоїст.

Еріка вийшла на терасу. Сходи їй ніхто не начаклував, тож довелося спостерігати за природою звідси. Жінка змогла втримати сльози, ні, вона надто сильна та й гордість в неї є, аби ще плакати через те, що «хтось» там в собі самому не розбереться.

Судмедекспертка не знала, скільки часу просиділа на терасі, розмірковуючи про все, що відбулося, але точно довго. Вже давно стемніло, біля річки та дерев заспівали цвіркуни, а з неба усміхалися блискучі зорі. Еріка заспокоїлася та вирішила щось приготувати. Вона часто зиркала на телефон в надії побачити там від чаклуна якесь повідомлення, але він мовчав. В них з Безіменним вже сформувалася традиція разом їсти, вечеря майже готова, а того ніде нема. Еріка навіть ще раз зазирнула до його кімнати, але там було порожньо. Зрештою, їй набридло і вона зателефонувала чоловіку, але він знаходився поза зоною досяжності.

- Розважається, мабуть! – всередині неприємно стиснулося від таких думок, але Еріка швидко прогнала їх та пішла вечеряти на самоті. Аби хоч трохи відволіктися жінка увімкнула новини на телефоні та одразу ж натрапила на статтю про викрадення трупів. Пан Степовий мав рацію, випадки подібного безглуздя дійсно почастішали. Невже той негідник Заріцький справді прагне зібрати армію з зомбованих тіл? Що там ще за хворі задуми в нього в голові? Треба швидше вирушати до іншого виміру, бо час не стоїть на місці.

Еріка прибрала посуд, ще раз зателефонувала Безіменному, але потім махнула рукою і пішла до себе відпочивати. Жінка увійшла до своєї спальні й ледь стрималася, аби не закричати: на її ліжку, ніби дитина, солодким сном спав чаклун.