Безіменний

Еріка почувалася дивно... Їй наче й зручно було, досить тепло, але якось... вогко. Здавалося, що вона навіть шкірою пару відчуває. Судмедекспертка повернула голову і зрозуміла, що її волосся дійсно вологе, воно прилипло до шиї, до щік та чола. Вона думала прибрати його, але слабкість не дозволяла, до того ж зовсім не хотілося підіймати рук.

Аромат теж відчувався досить яскраво. Трав’яний та духмяний, як чай, тільки немов з польових квітів. Еріка декілька раз глибоко вдихнула, приємні пахощі одразу змастили груди та легені, стало легко, аж спати сильніше закортіло. Але спати їй не дозволили. За мить наполегливий, твердий жіночий голос суворо наказав:

- Годі тобі вже лежати, розплющуй очі.

Знайомий голос..., дійсно знайомий! Проте Еріка лише махнула головою та проігнорувала слова жінки. І одразу ж отримала чималими бризками в обличчя.

- Розплющуйся, я сказала! Бо зараз повне відро крижаної води на тебе виллю.

Не хотіла судмедекспертка слухатись цієї нестерпної особи, але вибору не було, зараз тепло і зручно, крижана вода – зовсім зайва. Вона поворухнулась, а потім нарешті неспішно розплющила очі. Навкруги панувала напівтемрява, тож нічого не заважало та не сліпило її. Жінка спочатку не зрозуміла, де знаходиться, однак потім озирнулася й побачила, що дійсно лежить в наповнених водою ночвах. Вода гаряченька, з неї підіймалася вгору пара, а навколо плавали різноманітні квіти, тому й аромат такий запашний.

Еріка збагнула, що зовсім гола, напевно, її це і привело до тями. Вона обхопила руками боки ночов та вже більш свідомо озирнулася.

- Ви? – судмедекспертка сама не впізнавала власний голос, наче він їй ніколи й не належав. Від слабкості тіло трохи хитало, а в голові дещо паморочилось.

- Звісно, я. Ти ж і попросилася до мене, чи вже не пам’ятаєш?

І тут жінка згадала, як прошепотіла на вухо Давиду Афанасійовичу прохання привезти її сюди, але шляхом заснула, тож, що було далі, після того, як сіла до його автівки, не могла пригадати.

- Де ми знаходимося?

- В моїй хатині.

Лісова відьми розслаблено сиділа на дерев’яному стільці з високою спинкою та пронизувала своїми горіховими очима Еріку. Ніяково ставало від цього погляду, а судмедекспертка ще ж і зовсім гола. Це, виходить, що відьма її й роздягнула...

- Не про те переймаєшся, сонечко. Ти краще думай, як вставати збираєшся.

- Що? – Еріка розгубилася. Її думки знову прочитали, але зараз більше хвилювали слова відьми. – Я не можу..., я не можу підвестися. Зовсім сил нема...

- Як сил нема, то випий відвар, он в кухлі праворуч від тебе. А як в голові слабкість – тоді крижаною водою її й вилікуємо.

- В сенсі? Що ви...

Проте лісова відьма сама підвелася та вкотре суворо промовила:

- Я чекатиму тебе надворі за двадцять хвилин. Не вийдеш – купатиму в кризі, поки сама ходити не почнеш. Одяг – на стільці. І не дражни мене, Еріко, повір, я не Руді, панькатися з тобою довго не буду. – Жінка розвернулася та пішла, а Еріка не знала, що їй тепер робити. Сил підводитись не було взагалі та й не хотілося, тут у водичці тепло і добре, але відьма точно не жартувала про кригу, це якось одразу відчулося, ризикувати не варіант. Тим паче судмедекспертка мала задум, вона не просто так до неї попросилася, а щоб його втілити, треба таки вставати.

Жінка потяглася до кухля та обхопила його обома руками, а потім почала пити духмяний смачний вміст невеликими ковтками. Спочатку доволі дивні відчуття виникли, ніби маленькі іскри промайнули декілька раз тілом, а далі ставало легше й легше, свідомість наповнювалась ясністю, очі розплющилися дужче і дійсно, наче поступово додавалося сил.

Коли Еріка все допила, почувалася набагато краще, не просто краще, жінка почувалася живою, вперше за останній тиждень. Тримаючись за ночви, меблі та інші предмети, вона таки змогла підвестися, витертися та одягнутися. Білизна була її, а от інше – широкі теплі штани, льняна сорочка, синя куфайка, теплі чоботи та хустка з червоним орнаментом, відьма залишила для неї зі своїх запасів. Судмедекспертці це нагадало вихідні в селі, там вони з родиною майже так і ходили, особливо, коли прохолодно. Зараз на вулиці мало б бути тепло, але Еріка тільки з гарячої води, тож одягнула на себе все.

Жінка вийшла на вулицю, сонячне світло одразу змусило її примружитись. Вона ступала зовсім потихеньку, ніби тільки нещодавно навчилася ходити. Лісова свіжість бадьорила та підбурювала вдихнути глибше.

Відьма розвішувала постільну білизну на мотузок, що простягався між деревами. Поряд в казані, як і попереднього разу, парувало якесь зілля, про що, власне, й згадала судмедекспертка, коли Давид Афанасійович приніс їй бульйон. Пара, яка підіймалася з бульйону, асоціювалася з парою від зілля. Вона помітила, що коло казана на столику лежали овочі та зелень для супу. Еріка підійшла до дерев’яного таза, в якому знаходилася вогка білизна, і тихо промовила:

- Я вам допоможу, – вона взяла простирадло, струснула його та перекинула через мотузок. Виходило трохи незграбно, бо кволість ще поки остаточно не покинула тіло.

Відьма уважно дивилася на Еріку, її очі так і переливалися кольорами – від м’ятного до горіхового, ніби два дорогоцінних камінці.

- Ну, допоможи. Але попереджаю одразу, його дух я не викликатиму, можеш навіть не сподіватися.

Ці слова пройшли судмедекспертку наскрізь, вона не очкувала, що жіночка за мить все побачить, Еріка ледь простирадло не впустила додолу.

- Чому? – запитала ще тихіше, її ледь-ледь було чутно.

- Бо я – лісова відьма, а не екстрасенс. – Вона видихнула, помотала головою та продовжила вже спокійніше, – послухай, дитинко, я дійсно знала, що ти до мене прийдеш та з яких причин. Тому й сказала придивитися до твого покійного друга, поки була така можливість. Проте втручатися у долі людей права я ніякого не маю. Так, я справді можу поставити тебе на ноги та допомогти підлікувати душу, і підлікую, але я не медіум, викликати духів з того світу – не моя справа. Розумію, чесно розумію, як тобі важко, бачу, що виниш себе, хоч і даремно, однак, ти маєш змиритися з цією жахливою втратою. Ти маєш жити далі.

Добре, що Еріка трималася за мотузок, інакше вона б, напевно, зараз впала. Біль знову пронизав тіло, слова відьми, мов гострі списи, встромлялися в плоть. Спазм скував горлянку, всередині все перетворилося на кригу, дихати було надзвичайно важко. Сльози за мить защипали в очах, а ноги почали тремтіти.

Лісова відьма повільно наблизилась, обережно взяла жінку за підборіддя, підвела голову та змусила поглянути на себе:

- Кричи.

- Що? – Еріка розгубилася, розуміючи, що може втрати зараз свідомість.

- Кричи. Легше стане.

- Я не кричатиму. – Сльози вже чимдуж стікали по її щоках.

- О, ні, ти кричатимеш. Ще і як. Це ж ти не хочеш брати відповідальність за майбутнє, виниш себе у тому, до чого не маєш ніякого відношення. А знаєш чому? Знаєш?

Еріка мотала головою, намагаючись відійти від відьми, але наче до землі приросла, зовсім не могла й кроку вбік зробити.

- Адже так простіше. Нічого не робити – завжди простіше. Сказати тобі, чому я все ж не вірила у вашу пару з Іваном Степовим? Чому тепер вважаю, що Алар – дійсно твоя доля?

Судмедекспертка шалено тремтіла, біль був такий, що словами не змалювати. Знову боліли думки й тіло. Вона вже ледь не благала відьму припинити. Але та навіть і не думала мовчати:

- Бо твій слідчий, коли втратив брата, не втратив себе. Він продовжував боротися, в нього була світла мета і чоловік робив все, аби її досягти. А ти – така ж, як і твій Безіменний, ви обоє – слабкі, тільки те й робите, що звинувачуєте та марнуєте життя. Скиглите й нарікаєте, той вирішив в чужі долі носа запхати, а ти – повільно вбити себе! Слабачка!

- Я не слабачка!!! – Еріка закричала так, що з дерева пурхнули пташки. Відлуння пішло лісом далі, а жінка ледь не задихалася, ніби десять кілометрів пробігла.

Відьма нарешті її відпустила і схвально кивнула:

- От, добре. Емоції пробудили, сили повернули, тепер будемо душевний осередок підліковувати та мізки вправляти. Але це вже завтра. Зараз час варити суп. – Розвернулася та й пішла собі до столу, поки жінка збирала до купи думки та залишки сил.

Еріці безсумнівно стало легше, хоч ті слова, що говорила відьма, били в саме серце. Вона мовчки приєдналась до приготування супу, перебираючи все, що сталося, в себе в голові.

- Чому ви не розповіли правду про Безіменного? Ви знали, якого болю він мені завдасть, однак, змовчали. Чому?

- Дитинко, я щиро співчувала тобі, як і тепер співчуваю. Так, я знала, що він бреше, але вірила, що саме ти й здатна змінити щось та вилікувати нарешті його невгамовну душу, – відьма поглянула їй в очі, – я взагалі-то й досі так вважаю.

Еріка мимоволі здригнулася:

- А до чого тут лікування душі? Він просто шалено кохає іншу і готовий заради неї на все.

Лісова відьма поклала шматочок морквинки до рота та махнула рукою, смачно хрумаючи:

- Ой, Алар сам ні в чому не впевнений, а ти ж не можеш знати краще за нього, чи не так?

Жінка знизала плечима, якщо відверто, вона не зовсім розуміла відьму. Куди та хилить? Але їй хотілося запитати про інше. Про те, заради чого вона, власне, зараз тут. Перед цим запитанням Еріка вкусила себе за вуста, не знаючи, як правильно підступитися. А потім зібралась і промовила все на одному подиху:

- Чому ви заперечуєте проти того, аби викликати душу Івана? Я всього лише попрошу в нього вибачення. Я дійсно винна у його..., – Еріці важко було це вимовити, вона стиснула руки в кулаки та ледь змогла продовжити, – я винна у його смерті..., – жінці самій не вірилося, що це тільки-но проговорив її рот, напевно, в кухлі було якесь досить сильне зілля, бо ще годину тому вона й підвестися не могла, а тепер навіть промовляє такі важкі для неї слова...

Жіночка зітхнула:

- Послухай, я справді не та відьма, яка викликає душі померлих.

- Але ж тоді з каменем, саме ви показали, хто в ньому ув’язнені!

- Ні, показалися вони тобі самі, а я лише стала провідницею. Якби дух Івана Степового хотів чи міг до тебе прийти, ти б вже знала про це або принаймні відчувала. Еріко, – відьма поклала свою руку на долоню судмедекспертки, – є речі, які ми змінити здатні й тоді нам дають таку можливість, а є речі – незмінні. Так діє доля, змирися з цим. І не звинувачуй себе. Та до цього ми повернемося завтра. Обіцяю.

Вперше в житті Еріка ночувала у відьомській хатці в глибині лісу. Після смачного супу сил в неї прибуло. Коли відьма змусила її кричати, здалося, що з тим криком жінка виплеснула і біль. Він ще, звісно, відчувався, особливо від провини й через те, що її задум з душею Івана не вдався, але, принаймні, можна було вільно дихати.

Судмедекспертка прислухалася, навіть в хату чутні лісові нічні звуки, особливо цікавий шурхіт, але відьма пояснила, що то їжаки «ходять». Еріка спочатку не повірила, що жіночка теж піде спати, але, коли почула хропіння, повіки також почали важчати та, як не кортіло ще послухати їжаків, сон таки огорнув її у свої обійми.

Однак, якщо зі сном відьми Еріка не вгадала, то про ранній підйом – влучила в ціль. Сонечко ще не зійшло, а її вже покликали надвір. Та жінка не пошкодувала, вони разом з відьмою пішли на пагорб зустрічати світанок, звідти половина лісу, як на долоні. Судмедекспертці не вистачало подібної краси, вона вже й забула, як це – радіти навколишньому світу.

Несподівано відьма поклала коло неї її мобільний телефон.

- Мені..., мені треба комусь зателефонувати? – Еріка за мить осунулася, вона не хотіла ні з ким розмовляти. Зовсім.

- Тобі повідомлення надійшло, прочитай його.

Серце в жінки з кожною хвилиною стукотіло швидше. Вона розуміла, відьма все одно змусить її прочитати те повідомлення, яким би воно не було, тож опиратися марно. Еріка напружено глитнула і взяла до рук телефон. Після загибелі Івана вона користувалася ним, аби лише написати батькам, щоб не хвилювати їх. Для них жінка все ще знаходилася на підвищенні кваліфікації в іншому місті, легенда Безіменного поки працювала, тож Еріка просто посилалася на велику зайнятість, тому, мовляв, і розмовляти ніколи. А на інші дзвінки чи повідомлення – вона не реагувала.

Судмедекспертка побачила, що невідомий номер їй декілька раз телефонував, від нього й повідомлення малося, але тільки-но вона його відкрила і прочитала, як знайомий біль знову повернувся... Повідомлення надіслав Заріцький, він писав, що попереджав слідчого не пхати носа, куди не треба, і щоб Еріка поквапилася та привела чаклуна, бо й на нього чекатиме подібна доля. Жінка впустила телефон на траву, в неї почало паморочитися в голові, повітря не вистачало, кортіло встати й помчати геть, але сил знову не було.

- Дихай, дивись на мене і дихай разом зі мною. – Відьма схопила Еріку за руку та змусила поглянути на себе. Судмедекспертка довго опиралася, але якоїсь миті здалася, іншого вибору їй не залишили, вона намагалась підлаштуватися під дихання лісової відьми, спочатку нічого не виходило, але згодом – вдалося, запаморочення минулося, а біль пішов.

- Невже ти не бачиш, що не винна у смерті пана Степового? Про що він тобі повідомив напередодні загибелі?

- Я не...

- ...про що він тобі повідомив?

Еріка почала перебирати в голові спогади, знову відчуваючи, як німіють кінцівки.

- Я не дозволяла відводити від мене погляд! Продовжуй дихати зі мною і пригадуй! – відьма смикала жінку за руку, її енергетика, ніби огортала, тут захочеш втекти – і дзуськи! – Що він тобі повідомив?

- Що тіло Дарини Турчинової намагалися викрасти, але він попередив колег і..., і у Заріцького нічого не вийшло..., – Еріка опустила голову. Думки носилися, немов буревій.

Відьма нарешті відпустила її:

- Правильно, дитинко. Пана Степового вбили через те, що він вкотре завадив задумам вашого спільного ворога. Я вже говорила тобі, чоловік в тій боротьбі був досить давно і знав, чим ризикує. Втратив пильність і..., на жаль, сталося те, що сталося. Але ти тут ні до чого. Тож припини займатися руйнацією та самоїдством і роби вже щось, бо ваша боротьба ще не закінчилася. І тільки ти вирішуєш, хто ти в ній – переможниця чи жертва.

Еріку пройняло від слів відьми. Як пройматиме майже щодня впродовж цілого тижня. Щоранку вони приходили на пагорб і про щось розмовляли, спочатку говорила переважно відьма, а потім змусила й судмедекспертку. Еріка переповідала свої почуття та емоції до тих пір, поки біль зовсім не пішов. І коли він припинив повертатися – лісова відьма відпустила її додому.