Безіменний

Думками Еріка повернулася до величезних зірок, печери й дідуся, який назвався охоронцем виміру, де вона побувала. А ще до дивних розмов, її спогадів та шляху до підказки. Однак їй зовсім не хотілося все це переповідати чаклуну. Жінка тільки зараз усвідомила, що вона вже приховує і не домовляє так само, як і він. Хоча пану Степовому вона ще й бреше майже постійно. Не подобалося їй це відкриття. Вона не була такою до їхньої зустрічі.

- Знаєш? Ти на мене погано впливаєш!

- Що? – чоловік нічого не второпав.

Еріка хотіла все пояснити та всупереч невпевненості все ж розповісти про інший вимір, але тут дещо сталося..., дещо доволі дивне... Вона побачила світлі спалахи навколо чаклуна, ніби його декілька раз сфотографували. Судмедекспертка трохи відійшла та потрусила головою.

- Що сталося, Еріко? Тобі зле? – він схвильовано наблизився.

Жінка знову перевела на нього погляд і загадкові спалахи повторилися.

- Не знаю..., я не знаю, що зі мною. – Вона продовжувала ошелешено дивитися на Безіменного, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

- Слухай, може тобі прилягти краще?

- Так, напевно, краще дійсно прилягти. – Судмедекспертка взяла чаклуна за руку і вони пішли до її кімнати. Дивних спалахів вона більше не бачила, але як тільки лягла на ліжко, зрозуміла, що невимовно втомилася. Еріка навіть не переодяглася, Безіменний щось говорив їй чи запитував, але вона майже за мить заснула.

- Будильник..., будильник дзвонить, – Еріка намагалася намацати рукою мобільний телефон, але чомусь ніяк не могла його знайти. – Ну, де ти? Де? – зрештою жінка розплющила очі, підвелася та сперлася на лікті. Дивну картину вона побачила, як Безіменний з її телефоном в руці намагається покинути кімнату. Але ще найдивніше – це не кімната Еріки, це його кімната.

- Що ти робиш?

- Вибач, в мене не виходить вимкнути будильник на твоєму телефоні, тож я хотів вийти, аби ти могла ще трохи поспати.

- Я не можу спати, мені треба збиратися на роботу, забув? – Еріка насупилася та почала злазити з ліжка. – А чого я у твоїй кімнаті? Та ще й в ліжку, де побувало купу ш... дівчат? – судмедекспертка за мить виправилася, а потім несподівано застигла, холодна хвиля прокотилася по її спині. А раптом подорож до іншого виміру так подіяла на неї, що зітерла пам'ять за цю ніч? А що як вночі після тих пристрасних поцілунків між нею та Безіменним щось ще відбулося? Та ні, вона ж одягнута, в майці та легінсах, тільки піджака нема, однак, не гола, і це тішить.

- То що я тут роблю?

Безіменний видихнув, підійшов до неї та простягнув мобільний, аби жінка нарешті вимкнула будильник.

- Я не пішов одразу, вирішив трохи з тобою побути на всяк випадок. Ти спочатку спала спокійно, а потім розмовляти почала. Говорила про якісь спалахи та спогади, що не віддаси їх. А потім різко перевернулася та ледь не гепнулася з ліжка. Моє – значно більше, тож я переніс тебе сюди.

Судмедекспертка дивилася на нього з підозрою:

- І все? Більше нічого не було?

Куточки вуст чаклуна смикнулися в натяку на усмішку:

- Еріко, ти б запам’ятала, аби щось було.

- Ой, хвалько! – але всередині жінка зітхнула з полегшенням, добре, що нічого «такого» не сталося, бо тоді рум’янець на щоках довго буде її супутником.

На роботу судмедекспертка зібралася доволі швидко. І як Безіменний не вмовляв її продовжити свій нібито «лікарняний», Еріка навіть слухати його не захотіла. Поснідала, взяла клаптик паперу з підказкою та вирушила працювати.

Еріка з нетерпінням чекала, коли з наради повернеться Давид Афанасійович, аби розпитати його про примарне місто. Вона постійно зиркала на годинник на ноутбуці, але час спливав повільно. Судмедекспертка аж підскочила, коли на телефон надійшло повідомлення: «Обід у тому ж ресторані. І давай нарешті перейдемо на «ти». Це було від пана Степового. Виходить, він вже повернувся з відрядження. Еріка коротко відповіла йому, що згодна, а сама замислилася, чи потрібно про їхній черговий обід Безіменному розповідати? Ну, так, вони цілувалися вчора, але вранці навіть не обговорили це. Чого їй звітувати чаклуну? Він би перед нею точно не звітував. От зустрінеться зі слідчим, тоді й розповість все.

- Еріко, люба, як я радий тебе бачити!

Жінка знову смикнулася, бо так глибоко поринула у свої думки, що не почула, як Давид Афанасійович увійшов. Вона усміхнулася та привіталась з чоловіком, спіймавши себе на думці, що без нього тут буде вже зовсім не так.

- Що там цікавого було на нараді?

- Ой, обласні «знавці» знову хотіли нас з верби грушами нагодувати. Довелося пів години слухати їхні безглузді версії. А так..., – на мить Давид Афанасійович зупинив на Еріці погляд та трохи примружився, – о, не хвилюйся, коли я таки піду на пенсію, попереджу тебе заздалегідь. Тобі й так вистачає сюрпризів. – Він дивився на неї з розумінням, ніби вже знає, про що Еріка хоче з ним поговорити.

Судмедекспертка видихнула і кивнула головою. – Це точно. Особливо таких. – І простягнула Давиду Афанасійовичу папір з підказкою. Коли чоловік побачив малюнок, вираз його обличчя став досить напруженим.

- Що скажете? – Еріка тепер хвилювалася ще більше.

- Що ти або надто відчайдушна, або несповна розуму, якщо хочеш вирушити туди.

- Невже все так погано? – в неї дрижаки по всій шкірі побігли. Ото так запитала!

- Еріко, це примарне місто, перше примарне місто, і коли воно з’явилося, ніхто достеменно не знає. А це означає, що нікому не відомо, яка там магія і взагалі, що там.

- Але ж якщо мені в іншому вимірі дали таку підказку, значить, ми можемо знайти це примарне місто? Сенс було б її давати, якщо до нього ніяк не потрапити?

Давид Афанасійович зітхнув:

- Потрапити туди можна, якщо піти з тим, хто володіє прадавньою магією. Випереджаючи твоє запитання, так, я і мій син та й будь-хто з роду Рудих може вирушити до примарного міста, як провідник. Але річ в іншому, я не знаю нікого, хто б з нього повернувся, розумієш? Я не заперечую, що такі сміливці є, однак з ними я не знайомий. А тому розповісти вам про шлях додому – не зможу.

- Така собі перспектива. – Еріка засмутилася, вона сподівалася, що Давид Афанасійович допоможе. Він то наче й допоміг, але не настільки, як уявляла собі судмедекспертка. Жінка хотіла розпитати, як знайти те місто, але спалахи знову повернулися, тільки тепер вони з’являлися навколо чоловіка і були блакитного кольору.

- Еріко, що з тобою?

Вона заплющилася. Та що ж це таке? Зачекала декілька секунд, а коли розплющила очі, спалахів більше не було.

Давид Афанасійович наблизився до неї й ласкаво перепитав:

- Що таке, люба?

- Не знаю. Я бачу дивні речі і..., і ніяк не можу їх збагнути. – Еріка нервувала, вона гадала, що то все від вчорашньої подорожі, але тепер вже не знала, як це розуміти.

- Наслідки. Пам’ятаєш? Я попереджав, що повернешся з іншого виміру ти інакшою.

- Так. – Еріка кивнула. – Я бачу дивні спалахи світла. Бачила навколо Безіменного і ось тільки-но – навколо вас. Вони мають різні кольори, з’являються несподівано й хаотично, а потім просто зникають. Що це може означати?

Давид Афанасійович виглядав доволі схвильованим:

- Якби ж я знав, люба, але цю загадку повинна розгадати саме ти. Я бачу в тобі магію, але знову ж – це цілком може бути наслідком переміщень між вимірами.

- Так, розумію, відвар і все таке. Аби тільки воно минулося, бо ці спалахи мене лякають.

Чоловік погладив плече Еріки:

- Хочеш мого смачного заспокійливого чаю?

Жінка кивнула і подякувала. Вона довго мовчала, а коли вже ласувала запашним чаєм, знову повернулася до тих самих баранів:

- Давиде Афанасійовичу, ви допоможете потрапити до примарного міста? Зрозумійте, я не можу відступити, а особливо, коли вже стільки пройшла. – Вона дивилася на чоловіка з усією надією, що в неї була. Еріка дійсно не могла повернути, це зовсім не про неї. Нехай, про шлях назад вони якось потім вже подумають, для початку треба те місто знайти.

- А хіба в мене є вибір? – Давид Афанасійович зітхнув, – мова йде про наше майбутнє, про людство і про наші світи. Як я можу відвернутися і не допомогти, коли здатний це зробити?

Еріка від полегшення ледь зі стільця не сповзла. Зараз вона ладна була розцілувати свого наставника.

- Сьогодні ж звернуся до пращурів та охоронців роду Рудих, вони допоможуть з цим питанням.

Судмедекспертка подякувала від душі. В неї ще було стільки запитань: як вони перетворюються на перевертнів? Що їдять? На яких саме тварин перетворюються? Як колись допомогли людям, що їм дозволено більше, ніж іншим перевертням? Але Еріка соромилась все це розпитувати у Давида Афанасійовича. Якось не зовсім ввічливо про таке питати. Тож, радіючи, що здобула його підтримку, взялася за поточну роботу.

А от до обіду час промайнув навпаки швидко. Жінка трохи підфарбувалась та поквапилася до ресторану. Пан Степовий вже чекав на неї за тим самим столиком, що і милого разу. Коли він побачив Еріку, на його обличчі з’явилася знайома тепла усмішка.

- Вітаю вас. Тобто тебе. – Судмедекспертка підійшла до столу і подумки зауважила, що слідчий сьогодні виглядає досить ошатно: на ньому синя ділова сорочка, що неймовірно пасувала до його темних очей, ділові штани та чорні замшеві туфлі теж з синіми шнурками. Як стильно! Зазвичай слідчі так не одягаються.

Чоловік підвівся, також привітався і галантно відсунув стілець, щоб Еріка змогла присісти.

«Який же вихований». – Жінка продовжувала розхвалювати його у своїх думках.

- Я не замовляв, чекав на тебе. – Іван повернувся на своє місце. Здається, він трохи нервував. – Ти сьогодні маєш чудовий вигляд. – Сказав, наче і спокійно, але невпевнено, як для нього.

- Дякую. Навзаєм. Маю підкреслити, що діловий стиль тобі дуже пасує.

Пан Степовий трохи зніяковів:

- Дякую. А взагалі ти не тільки сьогодні маєш чудовий вигляд, ти завжди гарна. – Чоловік на мить замовк, а потім вони з Ерікою разом зареготали. – Вибач, я зовсім забув, як треба компліменти робити.

- Повір, не забув. В тебе чудово виходить.

До їхнього столика підійшла офіціантка і вони зробили замовлення. Судмедекспертка поглянула на вікно:

- Сьогодні за нами ніхто не стежить?

- Ні, сьогодні ми їм не цікаві.

Еріка усміхнулася. Загалом, зі слідчим спілкуватися просто і приємно, ніби вони з ним знайомі досить давно.

- Як твоє відрядження?

- Успішно. Мені зателефонував мій приятель, він теж слідчий тільки у сусідньому місті. У них також була спроба викрадення трупів з моргу, але поліція встигла. Відбулася перестрілка і, на жаль, ніхто з викрадачів не залишився живим. Але під час огляду їхніх речей мій колега знайшов досить дивну річ. – Чоловік дістав зі своєї барсетки щось у поліетиленовому пакеті для доказів і простягнув його Еріці. – Йому відомо про мою особисту зацікавленість у цій справі, то були люди Заріцького, тож сумнівів жодних, хто за цим всім стоїть.

Судмедекспертка взяла до рук пакет, в ньому знаходився червоний камінь розміром з кулак.

- Камінь? Це та сама річ, щодо якої я маю тобі допомогти?

- Так. – Слідчий чомусь напружено видихнув. – Еріко, я знаю, як це зараз все виглядатиме, я в подібні речі ніколи не вірив, аж поки на власні очі дещо не побачив. Придивися до нього уважніше, будь ласка.

Вона зробила, як Іван попросив, почала уважно роздивлятися камінь. Спочатку Еріка нічого такого не бачила, але потім її погляд зловив якийсь рух всередині нього, ніби в камені щось промайнуло. Жінка піднесла його ще ближче до очей і побачила світлі тіні, що в ньому літали. А за мить – навколо каменя з’явилися знайомі спалахи, тільки цього разу вони були червоними та набагато яскравішими.