Безіменний

Щодо одного тіла Еріка зрозуміла одразу, воно ожило у неї на очах, потім тікало поряд і, зрештою, назвало себе чаклуном. А от інше за словами слідчого – то було тіло з тавром, тому жінка збагнула, що правильно розклала припущення в себе в голові. Еріка знову відіграла подив:

– І кому знадобилися трупи?

– Комусь таки знадобилися. Записи з камер спостереження там, де їх саме викрадають, зіпсовані, але тіл ніде нема. Скажіть, ви чогось особливого чи незвичного не виявили під час розтинів?

– Ні. В обох проникаючі колото-різані рани грудної клітини, смерть настала через гостру крововтрату, нічого такого, за що їх потрібно було б викрадати.

– Стосовно одного з трупів ви ще не встигли скласти висновок, я правильно розумію?

– Так. – Жінка вперлася пронизливим поглядом у слідчого, – я тільки почала, але надто втомилася вночі, тож вирішила продовжити сьогодні, – невже

вони вже порпалися у її комп’ютері, паскудники!

– Гаразд. А ви саме додому вирушили?

Еріці хотілося закусити губу, нескінченна брехня нервувала її. Але іншого виходу поки не було, вона не знала, з ким або з чим зіштовхнулася, а тому краще продовжувати гнути свою лінію.

– Так, звісно.

Слідчий занурив погляд їй в очі. Між ними нависла тиша. Еріці вже почало здаватися, що він її у чомусь підозрює. Чоловік уважно вдивлявся, але, зрештою, видихнув, дістав з кишені візитівку і простягнув їй:

– Якщо щось згадаєте чи дізнаєтеся, одразу зателефонуйте за цим номером. Буду вам вельми вдячний.

Еріка кивнула і поклала візитівку до гаманця. Наче гора з плечей. Їй аж дихати легше стало.

– До речі, сьогодні у вас незапланований вихідний, самі розумієте, треба

все тут ретельно оглянути.

– Я можу допомогти.

Слідчий знову з уважністю зиркнув на неї, а потім ледь помітно усміхнувся:

– З радістю прийняв би вашу допомогу, але в інтересах слідства запрошено експертів з області.

Еріці не сподобалось те, що вона почула, та хіба вибір є?

– Гаразд. Мені можна навідатись до свого кабінету і взяти особисті речі?

– О, так, щодо особистого кабінету…, забув вам сказати. Ваш кабінет перевернули догори дриґом. Напевно шукали щось цінне.

– Що може бути цінного в кабінеті судмедексперта?

– Якщо ви не знаєте відповіді на це запитання, тоді на нього відповісти можуть тільки викрадачі. Ви, будь ласка, будьте обережні, не виходьте на вулицю о пізній порі. І взагалі, обирайте краще людні місця.

– Почекайте, ви маєте на увазі, що мені загрожує небезпека?

– Ні. Просто краще – як краще. Тепер Еріка точно не сумнівалася у власних висновках. І вони були не надто приємними.

– Але б я все одно хотіла забрати деякі свої речі.

– Гаразд. Кабінет вже оглянули, тож можете взяти те, що вам потрібно. Заодно скажете, чи не зникло щось.

Пощастило! Слідчому зателефонували і, поки він пішов розмовляти телефоном на інший поверх, Еріка миттю кинулася до сховища, де зберігалися речі померлих. Вона швидко знайшла ті, що належали чоловіку з тавром, пофотографувала їх на мобільний телефон, замінила хустку, яка була серед його речей, бо здогадувалась, що в ній раніше зберігалося, а також дописала ручкою декілька цифр на зворотному боці картки для проїзду у транспорті загального користування. На ній вже були написані цифри у хаотичному порядку, судмедекспертка хотіла заплутати всіх, аби оригінальне зображення залишилось тільки в неї в телефоні. Еріка ще ніколи в житті так не поспішала.

В неї аж руки тремтіли, вона боялася, що не встигне і слідчий спіймає її на

гарячому. Тоді Еріка вже точно не відкараскається. Проте вона таки встигнула. Жінка вилетіла, мов куля з бюро. Забула навіть повідомити пану Івану, чи не зникло щось в кабінеті, де дійсно, наче буревій погосподарював. В голові, ніби цеглинки, складалися думки одна до одної, ще трохи і вона з них побудує будинок істини.

Еріка хіба не бігла, вона повернула за ріг і неочікувано хтось схопив її за руку, розвернув та силоміць притягнув до себе спиною. Завдяки знайомій куртці, вона зрозуміла, хто це був. Еріка хотіла вилаяти чаклуна на всі заставки, але він затулив їй рота долонею:

– Ой, як негарно, брати чуже без дозволу!

Жінка смикнулася, але він обхопив її іншою рукою за стан і майже знерухомив. Та Еріка не розгубилася, вона щосили вкусила чаклуна за долоню, яка затуляла їй рота. Той скрикнув і відпустив. Проте ненадовго. Не встигла вона і двох кроків зробити, як знову опинилася у його міцних обіймах.

– Куди зібралася? – кінчики пальців чаклуна запалали червоним, він наблизив руку до голови жінки, щоб вона добре її бачила, – або ти мовчки йдеш до автівки, або зараз же лишишся своєї пам’яті.

Еріка не знала, на що він спроможний. А залишитися без пам’яті їй зовсім не хотілося, тож довелося погодитися.

– Покидьок! – вона вирвалася, бо чаклун послабив хватку, осмикнула свою сорочку і пішла до автівки, що стояла неподалік.

Чоловік сів за кермо і замкнув всі дверцята на замок. А потім махнув рукою і пасок безпеки сам притиснув Еріку до сидіння.

– Куди ти мене везеш?

– На пагорб.

– Знову?! Чого ми вдруге туди їдемо?

– Бо то особливе магічне місце. Там неможливо когось виявити чи відстежити.

Еріка ще хотіла купу всього запитати, але він її так несамовито дратував, вона навіть не дивилася в його бік, чолом вже майже аж до бокового скла притиснулася.

Прибули на пагорб вони швидко. Еріка продовжувала гніватися. Їй кортіло ще раз зробити цьому чаклунові розтин до того ж прямо тут в автівці! Хоча зараз і не скажеш, що він ще вчора був трупом, особливо за блиском яскравих блакитних очей.

Чоловік простягнув до неї руку:

– Ключ. Швидко.

– Що він відмикає?

Чаклун втомлено перевів на неї погляд:

– Ти ще питання ставити мені будеш?

– А ти на що сподівався? Мені через тебе загрожує небезпека. В моєму кабінеті такий гармидер, що й уявити важко. До нас запросили, бачте, експертів

з області, а слідчий взагалі сказав мені з’являтися лише в людних місцях. Тож так, я ставитиму тобі запитання, трясця!

Чаклун поглинав її поглядом. Він трохи примружився, помітно, що розмірковував про щось і точно сумнівався. Але далі знову став суворим і

повторив з натиском:

– Ключ!

– Я що, повинна носити його скрізь за собою?

– Ти хочеш, аби я перевірив?

– Я хочу, аби ти мені розповів правду.

– Яку правду?

– Яку? А ось, яку. Я гадаю, що ті люди, які вбили наших охоронців, якразі шукають цей ключ. А викрав його ТИ у чоловіка з тавром «fatum», якого доставили до нас за день до твоєї епічної появи. Хоч я не зовсім впевнена, що то тавро, до речі. Чоловік мав якесь відношення до «Кола долі», тому його тіло викрали. Не знаю, що це їм дасть і чому вони не прибрали до рук речі вбитого, але це всього лише справа часу. То що таки цей ключ відмикає?

Чаклун став ще серйознішим і навіть трохи задумливим, Еріка його здивувала. Вона вправно влучила у ціль, хоч чоловік і не очікував, що жінка про щось здогадається.

– Багато знатимеш – геть не спатимеш. Ключ.

Але судмедекспертка його ніби не чула:

– А ще я гадаю, що тебе переслідували. Проте ти навмисно дозволив себе вбити, аби тебе обшукали й не знайшли ключ, який ти сховав в куртці, а куртку в автівці, а її якимсь магічним чином перемістив якомога ближче до нашого бюро. Ти знав, як мене звуть, бо з’ясував, хто проводив розтин власника ключа. І ти знав, чим саме тебе вб’ють та до кого, зрештою, прийдеш.

– Як ти здогадалася, кому належав ключ? Через мітку? – Еріка вразила чоловіка своїми висновками, його погляд вже анічогісінько не приховував.

– Вона зосередила мою увагу, але ні. Я багато прочитала про стародавні ключі, поки про твій інфу шукала. Їх просто так не тримали, зазвичай для них виготовляли футляри, шкатулки, обгортки або ж носили в хустках. В речах вбитого з міткою була хустка, якій на вигляд не один десяток років. Тож я зрозуміла, що ключ він тримав в ній. Я все правильно сказала?

Чаклун помовчав декілька секунд, а потім спокійно відповів:

– Майже.

– Майже?

– Я не крав ключ у земного провідника, він, помираючи, сам віддав мені його, аби я зберіг.

– Земного провідника? Я так і знала, що він не просто людина. А чому довірив ключ саме тобі? Ви знайомі?

– Ти мене знову починаєш дратувати! Так, знайомі. Були. Тепер все зрозуміло? Віддавай вже ключ, бо зараз сам знайду і заберу!

Еріка не знала, чи може він якось той ключ відчувати, а експериментувати з роздратованим чаклуном, який може зітерти пам’ять, не дуже хотілося.

– Відвернися.

– Що?

– Відвернися, аби я змогла дістати ключ.

Чоловік пошепки вилаявся і відвернув голову.

– І чому жінки завжди все ховають в декольте?

Ключ неочікувано впав йому на ноги.

– Збоченець! Він у мене не в декольте був, а в потаємній кишені!

Чаклун терпляче видихнув і сховав ключ в руці. Але Еріка не зупинялась:

– Що він відмикає?

– Ти вгамуєшся взагалі колись?

– Ні! Знову виженеш з автівки? Тоді перед тим, як вигнати, дозволь вручити тобі ще й подаруночок. – Еріка дістала з сумки хустку і жбурнула її чаклуну.

– Що це? – подібна витівка його геть спантеличила.

– Хустка, де зберігався ключ. Забрала її зі сховища речей померлих, точніше підмінила на нову. В переліку значиться, що у вбитого при собі була хустка, але яка саме – не вказано. Ті люди рано чи пізно дістануться до речей вбитого, раз і сам труп викрали. Впевнена, їм потрібні докази, що у твого земного провідника був справжній ключ. Але нова звичайна хустка спростовує це, бо хто ж так просто зберігатиме подібну столітню цінність. Відповідно не факт, що й тобі він справжнього ключа передав. До того ж я не знаю про всі можливі магічні здібності цих речей. Може завдяки хустці, в якій зберігався ключ, можна відстежити й сам ключ. А тоді ти опинишся в значно більшій дупі. – Еріка закінчила та по-діловому склала руки, задоволена тим, що їй вдалося ще дужче здивувати чаклуна. Він мовчав. Але від його погляду мурахи побігли по шкірі. Чоловік дивився на неї якось інакше. Не як на дивачку, жертву чи викрадачку, чи просто дратівливу особу. Ні. Глибина і повага – ось, що було в його очах. Ще й з домішкою жвавого інтересу.

Чаклун нічого не відповів. Він просто повернув ключ у замку запалювання і поворухнув кермом.

– Куди ми знову їдемо?

– Спочатку до тебе.

– Перепрошую?

– Візьмеш необхідні речі.

– Навіщо?

– Переїдеш до мене. Принаймні, поки ми зі всім не розберемося. В мене ти будеш у безпеці.

Дівчина ледь не задихнулася від такої новини.

– А мене запитати ти не хочеш?!

– Ні. Відтепер ми в одному човні, Еріко. Тож, якщо хочеш, аби я тобі довіряв, – чоловік повернув голову і грайливо усміхнувся, – вітаю з тимчасовим переїздом.