Безіменний

До цього Еріка лише у фільмах бачила, як перетворюються на перевертнів. І всім тим відео завжди не вистачало якоїсь природності, тому жінка частенько критикувала сцени перетворення. Але одна справа бачити то на екрані ноутбука, телевізора чи в кінотеатрі, але зовсім інша – споглядати все в реальності на відстані декількох метрів.

Це було схожим на сон, здавалось, що час уповільнився, хоча насправді – геть не так. Очі Олекси дещо звузилися і бурштиново-гарячий колір, до якого присутні звикали весь шлях, а особливо Аріадна, зробився темнішим і яскравішим. Зараз на зміну прекрасному небесному відтінку, який Еріка нещодавно порівнювала з аквамарином, прийшло справжнє полум’я – сильне, потужне, панівне. Щоки чоловіка стали трохи запалими, щелепа витягнулася вперед просто за лічені секунди, а потім під світлом зорів блиснули білі, гострі, міцні ікла... Але на цьому перетворення не зупинилось. Обличчя Олекси вкрилося рудою шерстю, вуха загострилися, а ікла виросли ще дужче. Він здер з себе сорочку, завів назад голову і загарчав так, що виття, яке вони до цього чули, то лише квіточки. А далі перевертень простягнув свою руку і з розмаху вгородився всією пащею прямо в неї... Звук, як ікла пробили плоть, почули всі. Еріка припинила відчувати тверду поверхню під ногами, її взагалі заціпило. Серце стукало так, що вона за ним не встигала вдихати повітря. Судмедекспертка й не кліпала зовсім, немов забувши, як це треба робити. У неї все заніміло від холоду чи від приголомшення, вона й сама вже до пуття не розуміла.

З руки Олекси полилася багряна в’язка кров і цієї ж миті він одним різким рухом вдруге завів голову назад. Вже людську голову. Це знову був чоловік. По його вустах, як і руці, також текла кров. Олекса глибоко дихав, але блиск в очах трохи вгамувався та повернусь до бурштиново-гарячого. Здавалося, що краплі крові падали не на землю, а на розпечене вугілля, бо від них внизу все шипіло й тріщало. Олекса дістав з кишені штанів серветку та витер рот, а тоді нарешті повернувся до інших і хрипким голосом промовив:

- Вибачте. Але так треба було, – чоловік примружився, – а з нею що? – очі молодого Рудого дивилися кудись на землю. Еріка з Безіменним одразу розвернулися та побачили, що Аріадна лежить без свідомості на траві. Через потрясіння від перетворення Олекси вони навіть не побачили, як вартова знепритомніла.

Всі миттю кинулися до Аріадни. Алар підбіг першим, присів та обережно підвів її голову:

- Аріадно! Аріадно, ти мене чуєш? Аріадно, отямся. – Чоловік легенько плескав зблідлу вартову по щоках.

- Вона зомліла? – Олекса підійшов і став біля Еріки, яка також присіла коло Аріадни, він трохи нахилився, від чого його рука майже напроти очей судмедекспертки зупинилась. Її брови за мить злетіли, адже сліди від укусів – ледь помітні! Тільки-но з них витікала кров, до того ж чимало крові, а тепер на шкірі були всього лише невеличкі ранки, що вже майже й зажили.

- Я досить швидко зцілююся. – Олекса помітив, яким шаленим поглядом на його руку дивилася Еріка. Вона кивнула йому у відповідь і напружено глитнула, перевтілення Олекси й досі стояло в неї перед очима. Жінка випадково мазнула по торсу перевертня, напевно, то було нервове, бо їй захотілось усміхнутися від своїх дивних думок. Тіло в Олекси – неймовірно гарне, як не лякатиме своїми перетвореннями, комусь з дівчат невимовно пощастить.

Несподівано Аріадна закашляла та нарешті розплющилася.

- Якого голого Йосипа...? – але потім вона помітила молодого Рудого та хіба не підскочила над рукою Алара. Вартова була налякана. І це бачили всі.

- Аріадно, вгамуйся, вже все закінчилося. – Еріка намагалась заспокоїти її, але та не зводила очей з Олекси, дихання у неї помітно пришвидшилося.

- Гей, ти що, крові боїшся? – чоловік усміхнувся, проте Аріадна дужче зблідла та миттю підвелася. А коли Алар спробував їй допомогти, розгнівано відштовхнула.

- Попереджати треба, коли перетворюватись збираєшся! – вартова мало не отрутою плювалась, однак до Олекси не наближалася.

- Вибачте, але таку ціну має сплатити той, хто володіє прадавньою магією. Вона в моїй крові, як я і говорив, моя магія – вроджена, в моїй сутності перевертня, тож я і повинен був поділитися нею.

- А раніше сказати ніяк не міг?! – Аріадна аж тремтіла від злості. Або, можливо, від чогось іншого.

- Якби я вам раніше сказав, ти б перша втекла. А тут часові пастки навколо, знаєш, скільки ми тебе потім би шукали? Крім того, я весь і не перетворювався, мені треба було всього лише прогризти свою руку...

- Який жах! А щоб тебе хрущі з’їли!

- Аріадно, досить. – До неї знову підійшла Еріка і торкнулася її плеча, – зараз не час з’ясовувати стосунки, є речі важливіші. Олексо, що далі? – жінка повернулася до Рудого, навіть не давши вартовій щось відповісти.

- А далі треба чекати. На жаль, я не знаю, коли перехід відчиниться.

- Краще б він відчинився якомога швидше..., – Алар напружено дивився кудись вбік. Всі одразу простежили за його поглядом і побачили щось доволі дивне: неподалік в повітрі повільно рухалася напівпрозора стіна, вона була, ніби з води, та трансформувала простір, якого торкалася. Таке враження, наче лісом подорожувала велетенська мильна бульбашка. Загадкова субстанція просувалася тихо й безшумно, і пропри те, що була прозорою, за нею зовсім нічого не виднілося. Відчуття з’являлись теж досить незрозумілі, ніби вона намагалася загіпнозувати на відстані, немов разом з трансформаціями могла стирати й думки. А потім ця бульбашка несподівано зупинилась, перетікаючи маленькими хвильками всередині. Здавалося, що вона побачила мандрівників і тепер з цікавістю спостерігала вже за ними, ще завзятіше впливаючи на їхню свідомість.

- Це те, що я думаю?

- Так, Аларе. – Олекса дещо пригнічено зітхнув. – Це часова пастка. Тепер ви всі її відчуваєте і бачите. Але найгірше, що вона помітила нас.

- І? Які наші дії? Тільки не кажи, що ти знову перетворюватимешся на хижака! – в Аріадни шалено стукотіло серце і з кожним словом вона переходила на крик.

- Тихіше, солоденька. Я не хижак і нікого не їм, якщо тебе це так хвилює. До речі, зараз краще не робити різких рухів і тим паче не кричати.

- А що ж зараз тоді краще, як ти такий розумний?! – вартова розсерджено шепотіла, раз кричати заборонили.

- Я ж кажу, стій і не рухайся.

- Олексо, а звідки тут ці часові пастки? І раптом ми потрапимо до котроїсь, хто нас визволятиме? – судмедекспертка починала нервувати через те, що вони можуть так і не дійти до примарного міста, що зовсім не відповідало її задуму.

Перевертень обережно знизав плечима:

- Міста тут такі. Зазвичай часові пастки з’являються там, де є переходи чи портали. В примарному місті та навколо нього магія невідома, але потужна, пастки здатні живитися нею. Про них я мало знаю, та якщо нас таки туди затягне, тоді вже батько прийде на допомогу й визволить. Але на це потрібен час.

- І чому тепер твої пращури мовчать, цікаво?! – Аріадна ніяк не могла вгамуватися. Через те, що тут зовсім не діяли жодні її сили, вона почувалася безпорадною. Ще й знепритомніла з якогось незрозумілого дива!

- Наші пращури – це духи та охоронці мого роду, я не відповідаю за їх появу в світі людей. Але якщо зараз тиша, то..., – Олекса не договорив, бо велетенська бульбашка неочікувано полетіла далі, а звідусіль почав вилазити туман. Не такий туман, як повсякчас. Він був сірим, проте з чорними плямами, що постійно змінювали форми. Загадкова паморока не підіймалась високо, а ковзала та обпліталася навколо ніг. Перевертень зробив декілька кроків вперед і зупинився. А потім махнув рукою, гукаючи цим жестом всіх інших.

Просувались вони повільно, бо що там внизу, ніхто не бачив. Енергія відчувалася вже зовсім інакша – тиха, ніби вона збоку за ними спостерігала. Чим далі мандрівники крокували, тим густіший та вищий ставав туман. Звуків ніяких не лунало, чулися тільки їхні дихання. Але навкруги точно вже був не ліс, це розуміли абсолютно всі. Туман іноді показував якісь силуети чи обриси, проте що саме то було – дерева або ж будівлі, сказати складно.

Якоїсь миті кроки почали супроводжуватися хлюпанням, здавалось, що тепер вони прямували по напівзатопленій траві, бо поверхня – м’яка і під час кроків трохи просідала. Непросто було второпати, скільки часу мандрівники так пройшли, але туман став розсіюватися, і вони нарешті побачили, де саме йдуть.

У Еріки мороз шкірою промайнув, Аріадна напружено зиркала навколо, а чоловіки насторожено придивлялися. Вони мандрували напівзатопленим кладовищем...

Навкруги знаходилися старі могили, їх навіть прадавніми, напевно, назвати можна. Деякі з них були кам’яними, деякі – дерев’яними, переважна більшість мала надгробки, а окремі – навіть і скульптури. Від давності літери постиралися, крім того, вони написані невідомою мовою, тож так просто їх би не вдалося прочитати. Могили були наполовину затопленими та вкриті різноманітною рослинністю, що плелася по них прямо з води, яка мала зеленкуватий колір. Подекуди у воді щось рухалось, на поверхню підіймалися бульбашки чи навпаки якась живність пірнала в глибину та провокувала невеличкі хвильки. Навколо росло купа ряски, від найменшого руху вона гойдалася, через що всі одразу спрямовували туди нашорошені погляди. Туман тут взагалі дивно себе поводив, він, мов на хмаринки поділився, якісь з них парували над водою, інші – висіли на надгробках. Але, принаймні, вже хоч стежка виднілася, якою прямували гості, і то добре. Вона знаходилась на височині, в порівнянні з самим кладовищем, тож води на ній було небагато, йти можна.

- Це воно, Олекса? Це примарне місто? – Еріка говорила тихо, бо здавалося, що будь-якої миті звідкись може вийти мрець чи якась інша потойбічна істота. Мурахи насправді не просто бігали по тілу, вони гопцяли гопака, зовсім не втомлюючись.

- Підозрюю, що вхід до нього.

- Кладовище – це вхід? Ти впевнений?

- Ні, Аріадно, тут я вже ні в чому не впевнений.

- Гляньте, там хтось стоїть..., – Алар зупинився та кивком вказав на якогось чоловіка в мішкуватій сірій опанчі. Він був напівпрозорим, тримався за могилу, але його обличчя залишилось схованим в тіні, не розгледіти примару ніяк. Та хоч очей чоловіка ніхто й не бачив, всі відчували його погляд на собі.

- Гадаю, нам краще піти. – Плечі в Олекси миттєво випростались.

- Цілком погоджуюсь з тобою. – Дивно, звичайно, почути таке від колишнього вартового, бо з перевертнем він спільну мову також не знаходив, щоб хоч елементарно не суперечити, однак в цій подорожі Алар встановив інші пріоритети, ворогувати зараз зовсім не час і він це розумів.

- О, ви ще поцілуйтеся! Фу, зараз виблюю...

- Аріадно, цить! – Еріка смикнула вартову за руку, за що отримала вбивчий погляд.

Вони потихеньку пішли далі, відчуваючи як чорні очі примарного чоловіка уважно стежили за кожним їхнім кроком.

- Цікаво, то його могила? – Аріадна намагалася роздивитись хоча б якісь написи, проте їй це так і не вдалося.

- Не знаю, мене воно якось не дуже цікавить. О, лишенько! – Еріка не на жарт здригнулася. З іншого боку на кам’яній плиті сиділи двоє дітей, які наче з повітря з’явились. Вони були неабиякими блідими, в довгих і дивних сорочках, але найстрашніше – діти, на відміну від попереднього моторошного незнайомця, мали червоні очі, як у справжніх упиряк, що ледь не на відстані вгороджувалися в тіло. Волосся вже не тільки на голові дибки встало, а й на всій шкірі також.

- Спокійно, йдемо далі та не звертаємо уваги. – Олекса продовжував повільно ступати попереду, помітно, що він давно напоготові, бо всі м’язи в нього напружилися.

- Цей перевертень мене до сказу доведе. – Аріадна шепотіла судмедекспертці свої обурливі слова. – Нас тут пронизують кровожерливими поглядами чи то упирята, чи то потерчата, а він говорить, щоб ми спокійними були.

- А що ти пропонуєш? Свідомість одразу втрачати?

Вартова аж вдихнула різко:

- Ах ти ж су...

- Ось і ворота. – Олекса перебив Аріадну та зупинивсь. Туман попереду розійшовся і перед їхніми очима дійсно виросли ковані ворота. – Це, напевно, і є вхід до примарного міста.

Аріадна пирхнула та махнула головою в бік кладовища:

- А це тоді що, передпокої?

Неочікувано звідусіль пролунав хриплий низький сміх. Він за мить пройшов крізь кожного, залишаючи по собі лячне тремтіння. Нерви залоскотали з новою силою, ноги б з радістю тікали, але поки мандрівники залишались на своїх місцях.

- Я щось відчуваю..., – молодий Рудий знову почав дивно нахиляти голову, – щось зовсім незвичне. – Його очі вкотре спалахували червоним.

- Та тут все зовсім незвичне, якщо ти не помітив. – Аріадна дістала кинджал, схожий на той, що був у Алара, та приготувалася. Побратим зробив те ж саме. Наближалась якась небезпека і про це не треба було додатково сповіщати, всі й так вже збагнули.

- Ні, ви не зрозуміли, це щось..., щось...

- Не «щось», а «хтось», брате. – Несподівано назустріч вийшов чоловік. Якщо, звісно, його можна було назвати чоловіком... У Еріки дихання пірнуло під землю, Аріадну заціпило, Алар міцніше стиснув свій кинджал, а Олекса не зводив суворого напруженого погляду. Перед ними стояло створіння, половина якого була людською, а от інша половина – належала невідомій істоті. Та половина тіла, наче тінь, чорна і без чіткого силуету, вона постійно змінювалася, а також, здається, не мала твердої оболонки. Складалося враження, що половиною тіла цього створіння заволоділа сама чорна діра.

- Так-так, нові гості. – Воно чи він усміхнувся, принаймні, його людська частина. Одне око мало фіолетовий колір та уважно пронизувало мандрівників. Він був одягненим у сорочку вільного крою і темні штани з якоїсь незрозумілої тканини, його сорочка майже не приховувала людської половини тіла та чимало татуювань на ньому. Це були зображення якихось знаків чи то символів, але точно чогось пов’язаного з магією.

- Не може бути..., – Олекса дихав напружено, – я знаю, я знаю, хто ти...

Створіння підвело голову та усміхнулося значно ширшою усмішкою, з його рота теж стирчали ікла, тільки менші, ніж у перевертня.