Безіменний

Вперше в житті Еріка почувалася такою розгубленою. З одного боку їй було цікаво, вона відкрила для себе світ магії зовсім неочікувано і жінці хотілося якомога більше дізнатися про нього. Але з іншого боку – необхідність переїхати до геть незнайомої їй людини, навіть не людини, а чаклуна якогось, якому вона не довіряє, ось ця необхідність і лякала її. Відколи Еріка переїхала від батьків до орендованої квартири, вона жила сама. І судмедекспертка обожнювала свою самотність, в неї ніколи не виникало бажання з кимось ділити свій простір. А тут ось так одразу!

Але постає питання її безпеки. Еріка не дурна, вона чудово усвідомлювала, що ті люди, які вбили охоронців і викрали труп, знайдуть її. Вони з легкістю можуть припустити, що їй відомо щось про ключ. Зрештою, вона проводила розтин, могла ще й багато чого незвичного виявити.

– До речі, хтось підробив записи з камер спостереження. На них я пішла додому раніше справжнього часу. – Еріка вже забрала речі й тепер вони прямували до житла чаклуна.

– Он як? В тебе є припущення, хто це міг зробити?

– Ну, точно хтось з магією. Я сумніваюся, що записи так вправно і швидко можна змонтувати людськими силами. Хоча кому воно потрібно…?

– Цікаво.

– Так, вельми цікаво.

– Ти можеш взяти відпустку?

– Можу. Але чи не виглядатиме це підозріло для слідства?

– Вони мають стовідсоткові докази твоєї непричетності. Та й в чому тебе підозрювати? В тому, що ти могла викрасти трупи?

– Ану ж вони вирішать, що я організаторка?

Чаклун поглянув на неї, як на наївну дівчинку:

– Повір, Еріко, їм чудово відомо, хто за тим стоїть. Вони ж не вчора народилися.

– Так, а щодо ключа…

Несподівано чоловік так близько поклав свою руку до руки Еріки, що вона й говорити припинила.

– Послухай, я тобі все розповім, але згодом і поволі. Ми вже майже приїхали. Про справи потім.

Вони зупинилися біля багатоповерхівки. Чоловік взяв її валізу з речами та поставив автівку на сигналізацію. Вони піднялися ліфтом на п’ятнадцятий поверх і увійшли до його квартири. Величезної квартири! Еріка озирнулася: затишно, сучасно, стильно, в спокійних кольорах і, здається, є все, про що можна тільки мріяти.

– Ти тут сам мешкаєш?

– А схоже, що в мене хтось постійний може бути?

– Навіщо тобі самому стільки місця?

– В мене клаустрофобія.

– А серйозно?

– А серйозно мені подобається, коли багато простору. Чому б ні? Ти проходь, не соромся. Почувайся як вдома, але не забувай, що гостюєш.

Еріка з довгого та просторого коридору увійшла до вітальні. І тут у жінки серце просто затріпотіло, адже за вікном вона побачила справжні луки з високою зеленою травою, довгою річкою та густим розкішним лісом позаду неї. Там яскраво світило сонце, хоч в місті сьогодні вдень досить похмуро.

– Стоп! – в Еріки не вкладалося в голові побачене. – Як таке можливо? Ми ж в місті, звідки річка й ліс? Це що? Знову магія якась?

- А, так. Я мешкаю у двох просторах одночасно. Спочатку переміщення трохи відчуватиметься, але ти швидко звикнеш.

– У двох просторах одночасно? – Еріка повторила, ошелешено дивлячись на чаклуна.

– Ага. – Він здається ледь стримувався, щоб не розсміятися.

– Ти не проти, якщо я…, – жінка вказала рукою на терасу, до якої можна було вийти з вітальні.

– Звісно. Прошу.

Еріка зробила декілька невпевнених кроків і якоїсь миті несподівано відчула, наче вона стрибнула з висоти, а потім стрімко злетіла. Схоже на стрибок з парашутом, коли спочатку чимдуж летиш вниз, а як розкривається парашут, різко злітаєш. Відчуття таке, ніби душа відокремлюється від тіла. Воно секундне, але пробирає до кісточок. Як до нього можна звикнути? Добре, що хоч не закричала. Проте жінка не зупинилася і продовжила йти до тераси, промовляючи про себе лайливі слова. Вона дійсно, наче зовсім в іншому місці опинилася, тут і співи пташок було чутно, і дзюрчання води, навіть, як бджоли гудуть над різнобарвними квітками. А повітря…, свіже, чисте, з пахощами різнотрав’я. У Еріки здатність розмовляти просто зникла кудись. Та їй і не хотілося. Вона раділа, немов дитина, вдивляючись у далечінь. Їй кортіло вискочити й стрімголов помчати луками та полями. Річ у тому, що жінка все життя мріяла мешкати десь серед природи. Або хоча б дачу там мати. Вона уявляла, як вмощуватиметься на ковдрі біля якогось дерева і годинами читатиме книжки. Еріка навіть декілька раз підстрибнула, тримаючись за поручні, але потім побачила, як уважно чаклун спостерігає за нею, і знову стала серйозною. Жінка повернулася до нього, добряче підскочивши там, де відчувся стрімкий зліт. Цікаво, і де цей невидимий кордон?

– Гарно тут в тебе. Не знала, що можна мешкати одночасно у двох просторах.

– А так можу тільки я. – Він продовжував пильно вдивлятися в неї, а в самого в очах вогники так і бігають. Ще й оцей загадковий вираз обличчя, хтозна, що там в тій чаклунській голові. – Гаразд, ходімо покажу твою кімнату.

Спальня для Еріки була досить просторою, у світлих пастельних тонах, з панорамними вікнами з виходом на місцевий парк, що теж сподобалось гості, а також великим ліжком, шафою на всю стіну, і власним санвузлом.

– Підійде?

– Кімната? Так, вона чудова. Дякую, мені подобається.

– Угу. – І знову загадково дивиться в очі. Між ними нависла тиша і для Еріки ця тиша була якоюсь незручною. Вона не знала, що ще запитати, тож, коли очі впали на ліжко, одразу й бовкнула, що на думку спало:

– Велике ліжко як для однієї людини. Чи у всіх, хто у тебе зупиняється, також клаустрофобія?

Чаклун всміхнувся:

– В мене рідко, коли хто зупиняється. І то, переважно в моїй спальні. Я подумав, можливо, ти також не захочеш постійно спати одна.

Що це ще за натяки такі? Але Еріка вміла на подібне відповідати:

– А, тобто ти дозволяєш до тебе чоловіків водити?

Погляд у чаклуна миттєво змінився:

– А навіщо когось водити, якщо тут вже є чоловік.

Це він отак нахабно на себе натякає? І, ніби в підтвердження думок Еріки, чаклун зробив до неї крок. Вона миттю відступила, вже починаючи сумніватися, що зможе тут лишитися. Та несподівано чоловік розсміявся:

– Жартую я! Ой, бачила б ти свій вираз обличчя. Не ображайся, але якби я хотів тебе до ліжка затягти, не пропонував би жити зі мною.

– Гм..., теж не ображайся, але якби ти хотів мене до ліжка затягти, на тебе б чекало ганебне фіаско, бо ти геть не в моєму смаку. – Еріка у відповідь посміхнулася мило, але награно, на що чоловік одразу припинив шкіритися.

– Гаразд. Ти тоді тут влаштовуйся, а я вечерю приготую. За годину чекаю тебе на терасі.

– Що? Мені не почулося? Вечерю приготуєш?

Чаклун пустив очі під лоба:

– Так, Еріко, уяви собі, чоловіки теж вміють готувати.

– Чоловіки – так. Але ти не зовсім чоловік, – та, побачивши, як в нього блиснуло в очах, миттєво виправилася, – я маю на увазі, що ти знаєшся з магією, може ти все начаклуєш.

Той видихнув:

– Ні, не все. Люблю я це діло. Процес приготування їжі мене заспокоює. На всі твої питання відповів?

– Та звісно, що ні. Але я поставлю їх за вечерею.

– Тобі ніхто не казав, що в тебе препаскудний характер?

– Ні, навпаки всім подобається. – Еріці навіть кумедно було від того, як вони кусають один одного.

– Я б це виправив та часу нема. – Він знову провів по жінці чіпким поглядом.

– Ти там щось про вечерю казав?

Чаклун багатозначно мугикнув і нарешті пішов.

Залишившись наодинці, Еріка спочатку розклала свої речі, а потім всілася на ліжко та озирнулася. Їй не вірилося, що тепер вона мешкатиме з геть незнайомою їй людиною. Ба, знову ж, не людиною, а чаклуном. І що тепер на неї далі чекає?

– Так все, в душ.

Після того, як жінка прийняла душ та привела себе до ладу, вона ніяк не могла вирішити, як їй одягатися: як вона вдома зазвичай ходить, чи більш ошатно?

– А! Ну його! Довга темна футболка до колін підійде. – І вологе волосся вирішила не сушити, не до ресторану ж вони йдуть. Взула свої улюблені пухнасті капці й вийшла до тераси. Миттєві відчуття падіння, а потім злету трохи з ніг її не збили, але вона вчасно схопилася за стілець.

– Що? Бадьорить? – з кухні вийшов чаклун, в руках він тримав величезне блюдо, від якого йшов просто неймовірний аромат. – Сподіваюся, ти рибу їси? – Він поставив блюдо на стіл, що був вже засервірований на двох.

– Так, їм. Пахне смачно.

– А то! Форель під моїм власним таємним соусом. На гарнір овочі, запечені на грилі. Прошу до столу. – Чоловік галантно відсунув стілець.

– Красно дякую. А ти не кухар часом?

– Ні, це надто нудно.

Еріка звернула увагу, що на чаклунові світла сорочка, застебнута всього на один ґудзик, і темні джинси, трохи звужені донизу. Ну, те, що в нього гарне тіло, вона бачила ще, коли розтин проводила: і плечі широкі, і кубики пресу є, весь міцний та рельєфний, ще й вилиці на обличчі виразні, а це одразу захоплює погляд.

Чоловік розклав вечерю по тарілках і налив біле вино в келихи. Еріка спочатку хотіла відмовитися, бо алкоголь не дуже полюбляла, та, зрештою, просто подякувала, сьогодні їй і самій кортіло розслабитися. Жінка повернула голову та поглянула на нічний краєвид, як же тут гарно: місяць з зірками віддзеркалювався у спокійній річці, цвіркуни разом зі скреготухами співали своїх пісень, а свіже повітря п’янить більше, ніж може сп’янити вино.

– Тобі пасує вогке волосся.

– Що? – Еріка повернулася і побачила, що чаклун знову уважно дивиться на неї. В жінки мурахи побігли від його погляду. – А, дякую. – Вона почувалася ніяково. – Слухай, я постійно забуваю запитати, як тебе хоч звуть?

Чоловік усміхнувся, відпив вина і поставив келих назад на стіл:

– Ніяк. В мене немає імені. Я – Безіменний.