Безіменний

Всі одразу кинулися до неї, проте Іриней підвів свою затемнену руку та жестом заборонив торкатись Аріадни.

- Дивіться у воду. – Він трохи відійшов, щоб інші могли наблизитися до калюжі. Алар зиркав на нього з недовірою, чоловік хвилювався, аби й вони тут поряд не вляглися, бо тоді рятувати буде нікому.

Спочатку калюжа виглядала, як звичайна калюжа. Тиха, спокійна, з ряскою на поверхні. Але поступово вода в ній просто на очах почала ставати прозорішою та чистішою, відтінки в ній змінювались, ніби невидимий художник додавав якихось інакших фарб. Ряска розступилася, а з невеличкими хвильками й темне забарвлення поволі зникло. А потім за декілька секунд у воді з’явилося зображення. І не дна, а зображення з Аріадною, тільки якоюсь... не такою Аріадною. Дівчина в товаристві інших дівчат і хлопців прямувала лісом, тримаючи за спиною громіздкий рюкзак. Вона часто сміялася, розповідала анекдоти та інші кумедні історії. Однак найцікавіше – Аріадна, яка зараз лежала на землі, теж усміхалася.

- Вона в іншому вимірі? В якомусь уявному світі? – кожний нерв Еріки був натягнутим, наче гітарні струни. Жінка розуміла, відбувається щось геть непередбачуване.

- Ні. Аріадна у своєму минулому житті. В житті до переродження. – Алар виглядав не менш напруженим та спантеличеним. Він не знав достеменно, що коїться, і це його бентежило. – Те, що вона там відчуває, відчуватиме і тут, чи не так?

Іриней невимушено кивнув, ніби нічого такого дивного в тому й нема.

Картинка у воді неочікувано змінилася. Тепер всі сиділи коло вогнища, грали на музичних інструментах, співали, читали вірші. Їм так весело було, схоже на студентський похід в ліс. Аріадна виглядала розслабленою, легкою, радісною і навіть трохи наївною. В її очах панував незвичний блиск, живий, зараз він... дещо відрізнявся.

Потім зображення знову змінилося. Здається, Аріадна разом з двома дівчатами пішли подзюркати в кущі. Все б то нічого, але одна з них ненароком підковзнулася і так махнула рукою, що випадково жбурнула свій мобільний телефон кудись в рясну рослинність. Вони тільки глухий звук приземлення почули та перезирнулись між собою. Зателефонувати не вийшло, бо мережі не було зовсім. Що ж, розділилися і почали шукати. Аріадна увімкнула ліхтарик на своєму мобільному та уважно обдивлялась кущі папороті, які їй аж до стегон діставали. Десь на кропиву натрапила і залаялася так, що Еріка, Алар та Олекса одночасно здригнулись, а Іриней весело засміявся. Схоже, що ця гострослівна «особливість» в ній не змінилася і дотепер. Та несподівано поряд пролунав якийсь дивний шурхіт, наче щось від дерева до дерева перескочило. Жінка вмить випросталась і посвітила туди ліхтарем, декілька гілок рухалися в повітрі, ніби на них до цього хтось сидів.

- Мабуть, пташка. – І знову взялася оглядати черговий кущ, але шурхіт наполегливо повторився. Аріадна різко направила туди промінь світла, самі кущі, що росли попереду, теж рухалися. – Хто там? – вона стояла на місці та уважно розглядала темряву. – Дівчата, у вас все добре?

- Так, а що?

- Ні. Нічого. Напевно якась тваринка. Продовжуємо шукати. – Аріадна насторожено посвітила по сторонах і неспішно нахилилася до куща. Проте далі вона почула вже не шурхіт..., а тихе гарчання, від якого волосся просто дибки встало! Жінка вмить випросталась. Її дихання збилося. Вона світила навкруги, придивляючись до найменшого руху. Гарчання лоскотало слух, викликаючи на тілі хвилю мурах, воно лунало... десь зовсім поряд. Зовсім! Аріадна швидко кинулася з кущів, хоча важко було з них вибиратись, бо надто вже високі.

- Дівчата! Тут дикий звір! Тікаймо! Хутко! – вона перечепилася через гілля, яке не побачила, та впала на землю. Здається, їй стало боляче, бо Аріадна, яка лежала зараз біля калюжі, скривилася. Еріка помітила, що Олекса зблід, ніби вже знаючи, що відбудеться далі.

Аріадна в зображенні підвелася, але й кроку зробити не встигла, бо щось велике і темне проскочило повз неї, знову турляючи її на траву. Вона закричала, до того ж там і тут одночасно. Всі здригнулись. У Еріки серце вкотре скотилося до п’ят, проте Іриней поглядом вказав на воду. Там зображення ще раз трансформувалося, Аріадна тепер сиділа у своєму наметі, її сусідка спала, а дівчина, примружуючись, закотила светр. На шкірі навіть в напівтемряві добре виднілися п’ять кровавих подряпин...

- О, ні..., її подряпав перевертень?!

- Так, Еріко. – Олекса вперше за весь час виглядав настільки шокованим.

- Почекайте, але якщо її подряпали там, то це значить, що рани з’явилися і тут?!

Іриней суворо зиркнув на неї:

- Дивись, будь ласка, у воду.

Судмедекспертка поглянула на схвильованого Безіменного, який навіть не рухався від збентеження, та неохоче опустила погляд.

Але в наступному зображенні з дівчиною було вже все добре. Вона знову усміхалася та жартувала зі своїми друзями, а коли ніхто не бачив, обробляла отримані подряпини. Проте... так тривало недовго. Вони ніяк не хотіли загоюватись та час від часу кровоточили. Шкіра навколо подряпин зробилася аж синьою і ця синява поступово розтікалась далі. А потім в Аріадни з’явилася слабкість, чоло було постійно вологим від поту, руки дещо тремтіли, під очима намалювалися темні кола. Всі інші переконались, що з нею щось коїться, коли вона не змогла підняти свій рюкзак.

- Трясця! Та ти вся палаєш! – одна з її подруг доторкнулася до щік дівчини й випросталась, вони зупинилися коло широкого розлогого дуба, аби перепочити. – Тобі треба негайно до лікарні.

- Ні. Все гаразд, я вип’ю ліки й мені стане краще.

І так дійсно сталося. На ранок Аріадна почувалась добре. Навіть жартувати почала. Але... за декілька кілометрів її знудило. Реальна Аріадна лише смикнулася кілька раз, важко дихаючи та тримаючись за живіт. Вона теж стала блідою і вологою від поту.

У зображенні дівчина йти більше не могла. Вона лежала у наметі, її вуста потріскалися, жар не минав. В неї почалися галюцинації, вона когось бачила, кричала, що не хоче бігти лісом, шепотіла щось нерозбірливе. Добре, що вони знаходилися близько до поселення, їй викликали допомогу та вже незабаром Аріадна лежала в лікарні, тільки без свідомості.

Руки в Олекси стискались, кожний м’яз напружився, дихання стало глибоким, він не відводив погляду від дівчини ні на мить. Еріка усвідомлювала, що йому не просто неприємно через те, що хтось з перевертнів так паскудно вчинив, Олекса точно передчував щось, що й промовити складно...

Аріадна в зображенні не приходила до тями. Лікарі розводили руками, жахаючись від аналізів її крові. Темно-сині, навіть брудні доріжки від подряпин поширювалися тілом далі. Висока температура насилу збивалася. Аріадна схудла та стала схожою на мумію. До того ж і тут, і там. Було невимовно шкода її рідню, вони так боролися, якоїсь миті навіть вирішили перевезти доньку до іншої клініки. Але напередодні цього переїзду, вночі, коли панувала цілковита тиша, Аріадна несподівано підскочила та чимдуж закричала. Цей моторошний крик пролунав і в реальності, в Еріки побігли сльози, вони всі знову хотіли кинутись до вартової, однак, Іриней суворо заборонив наближатися.

Крик Аріадни розійшовся відлунням. В зображенні вона намагалась віддихатися та відпочити від нього, але коли підвела голову, з її рота потекла темна, майже чорна кров. А тоді очі Аріадни закотилися і вона впала без тями. Цієї ж миті до палати заскочили черговий лікар з медсестрою. Вони одразу ж покликали інших, робили все можливе, але, зрештою, констатували... смерть.

- Я не розумію! – Еріка не витримала, дивлячись, як з рота вартової витікає кровава цівка. – Олексо! Чому вона не перетворилася? Чому не стала однією з вас?!

Чоловік виглядав спустошеним. Його очі, як і очі Алара, були вологими від сліз.

- На жаль, не всі перетворюються. Нехай це магія, але все ж у перевертнів в крові специфічна отрута. І вона не всім підходить. Організм деяких людей не приймає та відштовхує її. А тоді тільки швидка смерть..., – Олекса хутко витер солону краплю, що покотилася по його щоці. Взагалі, з них всіх лише Іриней виглядав спокійним. Яка безсердечна химера!

- Далі дивіться. Коли випробування закінчиться, ваша подруга отямиться.

- А це ще не кінець?! – Алар злісно гаркнув на чоловіка-химеру, але той лише усміхнувся:

- Чи тобі не знати, колишній вартовий, що це ще не все.

Алар хотів перепитати, що він має на увазі, але в зображенні навколо Аріадни поступово з’являлися блакитні вогники, вони рухались навкруги неї, немов живі. А тоді дівчина злетіла в повітря, розкинувши руки. З кожним колом вогників вона дещо змінювалася: волосся почало виблискувати силою, блідота та схудлість зникли, шкіра знову стала такою ж гарною, як і була раніше, а вбивчі темно-сині доріжки за мить розчинилися. Несподівано крізь Аріадну пройшов блакитний потужний промінь світла, який зробив її прозорою та невагомою. Зображення різко змінилося, тепер у воді всі побачили щось схоже на кам’яний стіл з якимись невідомими символами. Жінка роз’явилася на ньому. А потім розплющила очі й зустріла перед собою обличчя Алара...

Еріка поглянула на нього, і запитати навіть не встигла, він сам одразу пояснив:

- Так після переродження до «Кола долі» приходять вартові.

- То вона стала вартовою після смерті? Ти теж помирав? – Еріці не вірилося, що все насправді ось так. Вона уявляла собі кадри з фільму «Дивергент», де кандидатів у вартові готують, тренують, перевіряють, а процес переродження, про який вона зовсім нещодавно почула, це взагалі якесь незвичайне дійство. А, виявляється, вартові приходять через смерть?

- Ні, я не помирав до переродження. Напевно тому й пам’ятаю все, а вона – ні. Аріадна не пам’ятає минулого життя, бо воно в неї припинилося. Вона не пам’ятає свою рідню, адже вони оплакали її та відпустили.

Зображення у воді зникло і цієї ж миті Аріадна підхопилася. Вона дихала так глибоко, що аж закашлювалась. Її долоні тремтіли, а сльози чимдуж котилися по щоках і шиї. Еріка зиркнула на Іринея та за його поглядом зрозуміла, що до вартової нарешті можна наближатись. Жінка за одну секунду опинилася поряд, обійняла Аріадну та притиснула її до себе. Алар теж присів поруч і взяв свою колишню напарницю за руку. Лише Олекса стояв на місці, майже не рухаючись, і напружено ковтав слину.

- Я..., я бачила своє минуле життя. – Аріадна несамовито тремтіла, голосно ридаючи. Еріка плакала разом з нею, не припиняючи гладити її по спині. – Я не змогла перетворитися... Ось, чому я їх так ненавиджу... Ось, чому не довіряю та боюсь..., – вартова поглянула на Олексу, в нього все стиснулося від цього погляду.

- Аріадно, пробач. Якби ж я знав..., пробач, будь ласка..., – хлопець не міг дібрати потрібних слів, всі здавалися йому надто незначними, аби висловити все, що він відчував та хотів сказати.

Еріка обхопила обличчя жінки, змушуючи дивитися на себе:

- Люба моя, послухай. Те що з тобою сталося – це жахливо. Якесь чудовисько навмисно хотіло тебе перетворити й занапастило твоє життя. Але! Не всі такі, розумієш? В глибині душі ти знаєш, що Давид Афанасійович і Олекса – неймовірно добрі, а рід Рудих – це рід захисників. Вони ніколи, чуєш? Ніколи не заподіють тобі шкоди. Не віриш їм, то повір мені. Ти ж мені довіряєш?

Аріадна знову поглянула на Олексу, потім на Еріку і декілька раз кивнула.

- Ми просто мусимо довіряти один одному і триматися разом. – Судмедекспертка витерла її сльози та знову пригорнула до себе. Алар не випускав долоню Аріадни зі своїх рук. І вартова почала потроху заспокоюватися.

- Зате я побачила себе і своїх батьків. Вони в мене такі чудові й милі. – Аріадна усміхнулась. – А ще я і в тому житті була крутою.

Еріка тихенько засміялася, але відповісти їй не дозволили...

- Я, звісно, невимовно тішуся вашому єднанню, проте довіку сидіти тут з вами не збираюся. Колишній вартовий, Алар, чи як там тебе? Ти – наступний. Підходь та дивись у воду. – Іриней провів над нею рукою і трохи відійшов.

В повітрі знову запанувала напруга. Всі пари очей вперлися в Алара, він кивнув і одразу підвівся. Перед тим, як стати коло самісінької калюжі, ненадовго зупинив свій погляд на Еріці. І тут, напевно, вперше після правди, яка відкрилася про його минуле, він побачив в її очах страх. Страх за нього. А потім розвернувся, нахилив голову до води та вже за мить впав майже поряд з Аріадною. Еріка допомогла їй підвестися і вони хутко зосередились на калюжі. Ті ж хвильки, та ж зміна кольорів і от перед ними якийсь мармуровий зал. З вікон лилося денне світло, Алар стояв спиною і дивився якраз у вікно. Спочатку навколо панувала тиша, а потім почулися кроки – неспішні, впевнені, жіночі... До нього дійсно підійшла висока жінка з довгим, світлим, ідеально прямим волоссям. Одяг на ній був схожий на той, якому віддають перевагу вартові – темний і зручний для різних рухів, в тому числі й битв. За спиною в неї знаходився кинджал, тому те, що вона й справді вартова – не виникло жодних сумнівів.

- Трясця! Настасія! – Аріадна можна сказати виплюнула її ім’я, а не промовила. І в Еріки від цієї новини всередині все неприємно стиснулось.

Жінка зупинилася коло Алара, обійняла його за плечі та поцілувала у щоку. Він одразу розвернувся, усміхаючись їй у відповідь. Еріка мимоволі зиркнула на реального чоловіка, на того, який лежав на землі. Ну, не дивно, що він теж усміхався.

- Ти ж допоможеш мені, так, любий? Я стовідсотково можу розраховувати лише на тебе. – Голос в Настасії був мелодійним і хитрим, ніби вино, що п’ється легко, проте й дурманить швидко.

- Звичайно, кохана. Ти ж знаєш, що я цілком на твоєму боці, однак, мені було б набагато простіше, аби ти розповіла про свій задум.

Жінка усміхнулася, поклавши руку йому на обличчя:

- Всьому свій час. Незабаром ти про все дізнаєшся.

Чоловік кивнув їй, а тоді взяв за долоню, поцілував і вони вже разом кудись попрямували. Тепер Еріка нарешті змогла роздивитися Настасію, хоч як би мерзотно від того себе не почувала. Так, жінка – гарна й витончена, доглянута, з чудовою фігурою, майже ідеальними рисами обличчя і доволі виявленим самолюбством.

- Та вона ж – люте стерво! Ну, як цього можна не бачити? – Аріадна вилаялась та покрутила головою. Однак вона мала рацію, в Настасії відчувалася неабияка підступність.

А далі картинка змінилась. Алар та Настасія знаходилися на місці переходу до примарного міста, проте Аріадни й Лада з ними поряд не було. Зате був хтось інший. Хтось у чорному, наче ніч, плащі з каптуром, що приховував свого власника. Відбувалася бійка. Настасія разом з Аларом намагалися здолати невідомого, який не пускав їх далі, немов обороняючи сам перехід. Невідомий бився вправно й вміло, хоча його зброя не була схожою на зброю вартових. Настасію за декілька хвилин він відкинув бозна-куди, а от з Аларом ніяк не вдавалося впоратись. Вартовий майстерно володів кинджалом, а коли зрозумів, що цього замало, витягнув з-за спини ще один. Боротьба продовжилася, однак, тепер перевага була на боці вартового. Він дійсно вишукано бився. За короткий проміжок часу йому вдалося вибити зброю з рук невідомого та підставити йому до горлянки вістря свого кинджала.

- Вбий його! Вбий, Аларе! – Настасія ледь підвелася та тримаючись за бік, кульгала до нього. В її очах палав справжній гнів.

- Ні. Ми не можемо вбивати того, хто не становить загрози для «Кола долі». – Алар нахилив голову набік. – Хто ти? Зніми свій каптур та покажи обличчя. – Проте невідомий навіть не поворухнувся.

- Та чого ти з ним теревениш?! Сам зніми!

Попри крики Настасії, Алар видихнув і спокійно повторив:

- Зніми каптур, інакше мені самому доведеться це зробити.

Руки в чорних рукавицях неспішно здійнялися в повітря, схопились за краї каптура та нарешті зняли його. Кинджал вартового вмить опинився на землі. Перед ним стояла Еріка...