Безіменний

Невідомий голос розходився відлунням ще декілька секунд. Еріці стало моторошно, особливо, коли вона почула про сни. Але зупинятися ніякого сенсу нема. Раз жінка вже прийшла у цей вимір, то мусить отримати якусь підказку. Вона знову почала потроху просуватися далі, від полум’яних хвиль вже відчувалося тепло. Печера ставала ширшою та світлішою, лід змінював щільний сніг, тож її стіни поблискували різними кольорами, а зі стелі, ніби бурульки, звисали сталактити.

Судмедекспертка обійшла величезну мармурову фігуру та нарешті потрапила до просторого залу, посеред якого у повітрі висів крижаний круглий стіл. З нього йшла пара, а по центру горів вогонь.

- Проходь, не бійся. Певно, ти змерзла? – глухий голос знову звідкись промовив. Еріка здригнулася та почала уважно все навкруги роздивлятися, але хто й звідки говорить, так і не зрозуміла. Жінка неспішно підійшла до столу з вогнем та простягнула руки, тепло приємними дотиками розійшлося тілом.

- Твоя витримка вражає. – Несподівано з темряви вийшов дідусь з довгим білосніжним волоссям, такими ж вусами та бородою. Він був низеньким, у блакитному плащі, що звисав до самісінької підлоги, та цікавим намистом на грудях, зробленим, як з крижинок. Ніби звичайний собі дідусь, але очі..., очі сині та прозорі, наче зі скла, а на чолі дивний знак, схожий на мітку.

Його голос зараз вже лунав не так гучно, хоча відлуння ще йшло. Дідусь наблизився до столу і коло нього з’явилося два стільці, що також висіли в повітрі. На один він сів сам, а на інший – запропонував жестом присісти Еріці. Вона спочатку дивилася на дідуся, як зачарована, відчуваючи цілковиту розгубленість. Але швидко оговталася та обережно присіла на левітучий стілець.

- Еріка..., Еріка зі снів. – Дідусь з уважністю вивчав її. У судмедекспертки мурахи ковзали по шкірі від його скляних очей. – Довго ти стояла. У нашому вимірі люди не можуть стільки вистояти, як вдалося тобі.

Вона розуміла, про що він. Еріка відчувала слабкість, запаморочення, іноді чула шум, від якого ледь не втрачала рівновагу. Настрій змінювався від бажання істерично реготати до потреби несамовито плакати. Але все це судмедекспертка терпіла, адже в неї є одна спроба і вона не може знехтувати нею.

- Чому ви говорите, що я зі снів? – Еріка ледь впізнала свій голос, хрипкий і тихий, наче вона сюди три доби йшла.

- Бо ти снилася мені. Але не дивуйся, майбутнє приходить до нас у снах. Наш вимір – один з найвіддаленіших і потрапити до нього можна лише...

- ... лише шляхом смерті. – Судмедекспертка закінчила за нього. Вона згадала, як Безіменний стримано та холоднокровно проштрикнув її кинджалом. Як він міг...? Отак легко..., навіть не попередивши... Згадка про це болісно стиснула все всередині.

- О, той, про кого ти зараз думаєш, мусив так зробити. Інакше сюди ніяк не дістатися людині. Точніше, твоїй душі. Дивись, ти – прозора. – Сині очі дідуся запалали. Еріка здригнулася і поглянула на себе. О, ні! Вона дійсно..., вона дійсно була прозорою! Крізь неї видно стілець, підлогу, стіни – все, геть все! Чому вона раніше цього не помічала?! Чому?! Судмедекспертка мало не закричала, але дідусь махнув рукою і її паніка миттю припинилася, наче він здатний контролювати ще й емоції.

- Не треба себе боятися. Це ж все одно ти.

- Хто ви? Що я маю тут робити? – Еріці хотілося вже якомога скоріше повернутися додому.

- Я – охоронець цього виміру. І ти нічого не мусиш робити.

- Але мені потрібна підказка...

Цього разу вже дідусь перебив її:

- Підказка потрібна не тобі. А йому, тому, хто оселився у твоїх думках.

Судмедекспертка замовкла. Здавалося, що будь-яка розмова – геть безглузда, адже цьому охоронцю й так все відомо. Але жінка вирішила не поступатися:

- Нам. Підказка потрібна нам обом. – За таких обставин важко було залишатися наполегливою, але Еріка старалася, як могла. І без підказки вона нікуди не піде.

- Гаразд. Підказка – так підказка.

Жінка аж випросталась. Вона зовсім не очікувала, що дідусь одразу погодиться.

- За твій сміливий вчинок прийти сюди, за твою витримку та мужню розмову зі мною, я вже маю для тебе винагороду. Але, що ти можеш дати за підказку, га? – його скляні сині очі знову спалахнули, викликаючи в Еріки чергову порцію тремтіння.

- А що треба? – ну, мужня розмова – так мужня. Задкувати судмедекспертка не збиралася.

- Майбутнє до нас приходить у снах, але сили надають спогади з минулого. Я бачив твої, вони емоційні. А емоції – то завжди джерело. Поділись зі мною своїм джерелом і я дам тобі підказку, яку потрібно.

Еріка насторожилася:

- Оце і все? Всього лише спогад?

Несподівано охоронець розсміявся:

- Як мало для вас значать спогади. Так, дівчино зі снів, оце і все. Але ти більше не пам’ятатимеш його. Спогад зникне з твоєї пам’яті назавжди.

Судмедекспертка напружилася ще дужче. Якось просто все складається. Просто, але незрозуміло.

- То як? Ти згодна? – щось підступне рухалося в його скляних очах, щось, чому важко довіритися.

- Який спогад ви хочете?

Дідусь порухав пальцями й перед Ерікою на столі з’явився крижаний кухоль. В ньому знаходилася якась рідина, що парувала.

- Випий і ти зрозумієш, який спогад я бажаю.

Не хотілося їй нічого пити в іншому вимірі, а тим паче, що вона геть не довіряє цьому охоронцю. Але хіба вибір був? Еріка взяла до рук холодний кухоль та зробила декілька ковтків загадкової субстанції. На смак, наче теплий м’ятний чай, але не встигла жінка допити, як опинилася в напівтемній кімнаті коло дивану у вітальні чаклуна. Еріка бачила саму себе, вона лежала на дивані, а Безіменний сидів поряд на підлозі. Судмедекспертка зрозуміла, що це спогад з того дня, коли її відгамселив мрець, до якого помістив чужу душу той негідник Заріцький. Чаклун піклувався про неї, не відходив ні на мить, а особливо, коли вона взяла його за руку та попросила побути поряд. Він і був поряд. Всю ніч. Їй тепло стало від цього спогаду, настільки тепло, що навіть вогонь зі столу так не зігрівав. Несподівано вкотре пролунав гучний голос охоронця і Еріка знову опинилася перед ним на стільці:

- Впевнена, що готова позбутися цього спогаду? – блиск його синіх очей пронизував її. – Він важливий для тебе, з нього все почалося.

Судмедекспертка не зовсім зрозуміла, що він має на увазі. Що саме почалося? Але спогад безсумнівно приємний. Шкода його позбавлятися.

- Звісно, я б не хотіла про щось забувати у своєму житті, але я прийшла сюди з певною метою. Тож, якщо ваша ціна за підказку така – я готова.

- Май на увазі, оскільки з нього все почалося, то всього, що далі – не буде.

І тут до Еріки нарешті дійшло. Її дихання миттєво збилося, а впевненість, як вітром здуло.

- Почекайте! Тобто..., тобто мої почуття до Безіменного зародилися саме тоді? І якщо цей спогад зникне, то я перестану взагалі щось відчувати до нього?

Дідусь розвів руками:

- Це ти говориш, не я.

До цього судмедекспертка готова не була. Зізнатися у почуттях до чаклуна самій собі – то одна справа, хоча вона вже давно зізналася, просто відмовлялася це приймати. Але позбутися їх – то вже зовсім інше і геть несправедливе. То ось, чому Еріка повернеться інакшою, бо в неї відберуть її ж почуття!

- Тебе щось не влаштовує? Ти тільки скажи, я миттю допоможу вирушити додому.

Жінка розгубилася. Вона взагалі не знала, що їй тепер робити. Як вчинити? Що обрати? Відмовитися й повернутися ні з чим? А як же «Коло долі»? Як же їхня боротьба? Змарнувати все, що вони до цього зробили одним своїм «ні»? Хіба Безіменний взагалі погляне на неї після такого?

По її очах почали стікати сльози, але вони одразу перетворювалися на крижані цівки та застигали на щоках. Еріка прибирала їх та кидала на підлогу, намагаючись опанувати себе.

Ні. Вона не може вчинити, як слабачка. Почуття – надзвичайно цінні для неї, як і для будь-якої людини, але зараз від її рішення залежать набагато важливіші речі.

Еріка підвела голову та зустрілася поглядом з охоронцем. Дідусь не відводив від неї своїх очей, терпляче чекаючи її слів.

- Гаразд. Нехай буде так. Беріть цей спогад, а мені давайте необхідну підказку.

- Впевнена?

- Не запитуйте про те, що і так вам відомо.

Дідусь знову засміявся.

- Так, ти маєш рацію. Але май на увазі, відчуття будуть незвичні.

- Я вже стільки незвичного тут відчула, що навряд ви мене чимось здивуєте.

- Добре. Тоді дивися на моє чоло.

Еріка зрозуміла, що має зосередитися на його таємничому знаку. Хвилювання знову викликало напруження в тілі, але судмедекспертка видихнула та стиснула руки в кулаки. Спочатку знак просто спалахнув, але чим далі Еріка дивилася на нього, тим більше втрачала зв'язок з собою. Їй здавалося, що дідусь своїми руками заліз до її напівпрозорої голови та почав перебирати там спогади, немов листівки. Вони змінювалися. Змінювалися так швидко, що жінка не встигала їх навіть бачити. Тіло поступово огортала порожнеча, знову ставало холодно. Дихання пришвидшилося так, що в Еріки на скронях виступив піт. А потім раз – і все раптово припинилося. Дідусь, як сидів на своєму стільці напроти, так і сидить. Ніби нічого й не відбувалося, лише стукіт серця нагадував, що це не так.

Жінка одразу подумала про Безіменного, його вона пам’ятала, але що відчуває до нього – не розуміла. Наче все сховалося від неї. Просто за одну мить.

Охоронець встав зі свого стільця та підійшов до судмедекспертки. Він знову пильно дивився їй в очі та доволі доброзичливо усміхався. А потім простягнув руку зі згорнутим папером. – Ось ваша підказка. Віддаси її тому, про кого так вперто не хотіла забувати.

- Дякую. – Еріка взяла до рук папір, також вставши зі стільця. Вона ледь не втратила рівновагу, але втрималась.

- Приємно було познайомитися, дівчино зі снів. Використовуй мій дарунок з розумом. – А потім взяв і штовхнув Еріку! В самому прямому сенсі штовхнув! Судмедекспертка стрімко полетіла вниз, але майже одразу впала на щось м’яке і тепле. Дихати було так важко, що вона ледь не задихалася. Місце, де Безіменний проштрикнув її кинджалом, невимовно пекло, проте крові на ній не було. Жінці здалося, що вона почула його голос, але за мить знову опинилася на снігу. Потім в чиїхось обіймах. І знову сніг...

- Еріко! Еріко, ти чуєш мене?! Сконцентруйся. Уявляй нашу вітальню. Уявляй вітальню...

Їй здалося, що вона дійсно побачила вітальню, навіть знайомий візерунок на підлозі, але видіння швидко зникло і на оголеній шкірі вкотре відчувся сніг. Та несподівано жінка згадала про рослину, яку дав їй Олекса. Згадала й одразу відчула її запах. Еріка глибоко вдихнула кислий аромат і нарешті нормально розплющила очі. Вона дійсно лежала на підлозі у вітальні. Майже на підлозі, тільки в обіймах Безіменного. Чаклун міцно тримав її та пригортав до себе, прибираючи з обличчя волосся. Вигляд він мав наляканий.

- Еріко, пробач. Пробач мені, благаю! Але так мало бути. Я не міг тобі сказати, що для переходу мені потрібно..., потрібно...

- Вбити мене? – судмедекспертка тремтіла. Їй було боляче дивитися, а тілом заволоділа слабкість.

- Майже вбити. – Чоловік й сам шалено тремтів. М’язи на його шиї так напружилися, що здавалося, наче він зараз вибухне. – Пробач мені. Пробач, Еріко...

Вона спробувала підвестися, але в неї не вийшло. Проте в обіймах чаклуна було тепло й зручно, тож Еріка так і залишилася в них.

- Полеж ще трохи, зачекай, поки слабкість мене.

Жінка порухала руками, а потім підвела їх. Вже добре, що це вдалося. Еріка одразу згадала про ціну, яку сплатила за підказку, що тримала в долоні. Спогади та почуття... Судмедекспертка зосередилася. Ні, спогад нікуди не подівся, вона чудово пам’ятала той вечір. Але як же? Підказка ж у неї? Охоронець таки нічого не забрав? Еріка стрімко поглянула на Безіменного, в серці одразу ж відгукнулося. Жінка не стрималася, швидко поклала папір з підказкою до кишені піджака, а потім обхопила чоловіка за шию та миттю притягнула до себе.