Безіменний

Вартова мала рацію. Алар помітно тремтів, він мав досить хворобливий вигляд, був блідим і вологим від поту та від крові, яка продовжувала текти з його рани. Чоловік дивився на Еріку, очі в нього потьмяніли, а в таємничу блакить наче впорснули бруд.

Вона нічого не могла промовити і навіть поворухнутися. Суперечливі почуття заполонили кожну її клітинку. Еріка вже давно переконала себе, що Алар нічого насправді до неї ніколи не відчував та жив ідеєю повернути свою колишню. А тут він прямісінько у всіх на очах її вбив...

- Гей! Я повторюю запитання, чого він не зцілився, як я? – Аріадна розгніваним поглядом вперлася в чоловіка-химеру.

- Бо ти переродилась і стала вартовою, а лише тоді оговталася. Він, – Іриней махнув головою в бік Алара, – на відміну від тебе був не у своєму минулому житті.

- Хробака тобі в рота! А де ж він тоді був?!

- Всередині самого себе. Там, де жила його таємниця. Все, що сталося з ним там, ваш Алар сам з собою зробив, бо то був його власний світ.

- Мені від цього не легше! В нього кров не зупиняється! – руки Аріадни вже теж вимастилися кров’ю чоловіка, бо вона допомагала тиснути на його рану.

- Ну, кому як не тобі відомо, які небезпечні поранення завдають кинджали вартових. Потрібен час. В примарному місті наша головна відьма може зцілити твого товариша, але чи доживе він до цієї миті?

- Рана не дуже глибока..., – Алар тихо прохрипів і одразу ж закашлявся. Аріадна швидко дістала з рюкзака пляшку з водою та допомогла йому відпити.

- Я брав з собою аптечку, зараз спробую обробити рану й накласти асептичну пов’язку, – Олекса також схопив свій рюкзак. Іриней уважно, хоч і дещо скептично спостерігав за кожним його рухом.

- Брате, оте все, що в тебе в руках, не загоїть поранення від кинджала вартового, – а потім перевів погляд на Еріку, яку, наче заціпило, – скажу так: чим швидше впорається зі своєю таємницею вона, тим швидше ви опинитеся в примарному місці та зустрінетесь з головною відьмою.

- Еріко! Ну, чого ти стоїш? Мерщій вирушай..., куди тобі там треба! – від крику Аріадни судмедекспертка смикнулася та нарешті оговталась. Вона кивнула, зиркнула на Алара, який не відводив від неї погляду, і розвернулася до води.

- Прошу. – Фіолетове око Іринея загадково спалахнуло, – за тобою спостерігати буде найцікавіше. – Чоловік-химера усміхнувся, а тоді махнув своєю затемненою рукою.

Еріка ще ближче підійшла до калюжі та опустила туди погляд. Невідомість лякала, але набагато більше лякала думка, що вони можуть не встигнути врятувати Безіменного. Ні, вона не витримає, якщо втратить і його. Це навіть уявляти нестерпно, її саму одразу, ніби кинджалом проштрикували. Однак довго перебирати моторошні сценарії не довелося, сприйняття реальності швидко змінилось, наче новий неочікуваний перехід між вимірами відбувся. Спочатку з’явилося досить дивне відчуття рівноваги. Зважаючи на обставини, рівновагу Еріка точно б зараз не мала відчувати, проте відчувала. Потім тремтіння поступово зникло, а по тілу почала розтікатися легкість. Вода в калюжі переливалася різними відтінками блакитного, що якось особливо вабило та не дозволяло відвести від неї погляд. Навколишні звуки стихли. А далі – ніби миттєве падіння, судмедекспертка лише кліпнути встигла, як одразу ж опинилася в незнайомій кімнаті. Однак не у простій кімнаті, стіни, стеля, вікна, стіл, стільці, шафа, камін, посуд, фіранки – все навколо було у маленьких папірцях, що наче приклеїлися до кожного предмету, який тут знаходився. Папірці мали різні форми й розміри та нагадували шматочки стародавнього пергаменту. Еріка полюбляла записники зі схожими аркушами, вона б залюбки й чорнилами в них писала, як це робили колись, аби лишень зручно було.

Жінка озирнулася, в «паперовій» кімнаті Еріка знаходилась одна. Вона випростала руку та обережно потягла за папірець, той з легкістю піддався. Коли судмедекспертка його перевернула, на зворотному боці було написане лише одне єдине слово: «Скажи». До того ж чорнилами написане, ніби то вона його і написала. Еріка смикнула за інший паперовий клаптик, на ньому також – просте коротеньке «скажи». І на третьому, і на четвертому – на всіх тільки це слово.

- Що я маю сказати? Що? – Еріка наполегливо розмірковувала, намагаючись зрозуміти сенс цих папірців, і що воно за місце таке. Судмедекспертка озирнулася, вікно також було все в папірцях, але принаймні хоч одразу ясно, що то вікно. А от де двері знаходилися і чи були вони тут взагалі – викликало сумніви. Вирішила з вікна й розпочати, аби хоч збагнути, де вона опинилась. Еріка підійшла до нього і почала наполегливо зривати папірці з загадковим посланням в одне слово та кидати їх на підлогу. Минуло не так багато часу, чи то вона просто з таким поспіхом працювала руками, але до скла жінка дісталася досить швидко. Проте за ним Еріка побачила... землю, справжню землю, наче кімната під нею і знаходилась. Тілом одразу промайнув мороз, а в голові почали зароджуватися бурхливі припущення. Тиша, що навколо панувала, аж тиснула, викликала збентеження і тільки заважала розсудливо мислити. Еріка підходила до стін і уважніше придивлялася, аби збагнути, чи є тут все ж двері, чи може історія значно цікавіша й виходу з цієї кімнати взагалі немає? Якщо зривати папірці звідусіль, витратиться набагато більше часу, ніж пішло на вікно, а що як кисень закінчиться? Раптом Еріка й справді під землею?

- Так, вгамуйся і шукай. – Жінка намагалася заспокоїти сама себе, бо ще паніки їй не вистачало. Замкнутого простору вона ніколи не боялася, але хтозна, що це за реальність і що може почати відбуватися далі.

Несподівано Еріка злапала на стіні щось схоже не поглиблення, досить широке поглиблення, як повірити в кращий сценарій, то цілком можна сподіватися, що двері тут і знаходяться. Еріка знову почала зривати папірці, а підступний голосочок всередині лиш частіше та наполегливіше повторювати, що за дверима, як і за вікном, також земля. «І що тоді робитимеш, розумнице, га?». «А може ця «паперова» кімната – взагалі твоїх рук справа?».

Судмедекспертці стало моторошно від своїх думок, їй вже справді якоїсь миті здалося, що вона просто збожеволіла і цього всього навколо немає, це її власні вигадки, ігри свідомості. Навіть двері, які жінка все ж побачила під папірцями, не принесли чомусь бажаної втіхи. Звільнивши їх настільки, аби можна було вийти, Еріка схопилася за ручку та чимдуж смикнула, проте вони не відчинились. Вона спробувала вдруге, однак, нічого не вдалося.

- Е, ні! Я – не божевільна! І не для того я шукала вас, аби тепер тут залишитись, – схопилася міцніше та зі всієї сили потягла спочатку на себе, а потім штовхнула в інший бік. Еріка відмовлялася вірити, що за ними теж земля. Ні, чуття підказувало, двері не ховали б, якщо вийти нікуди не можна було. І жінка таки мала рацію. Двері піддалися й відчинилися, однак лише тому, що їх на себе теж хтось потягнув. А за декілька секунд до кімнати увійшов Іван Степовий...

У Еріки дихання пірнуло, немов у невидиме провалля, її тіло цілком огорнув холод, вона не відчувала своїх ніг і рук. Стукіт серця був настільки гучним, що здавалося, ніби цей стукіт лунав на всю кімнату, а папірці від нього аж здригалися. Її вуста тремтіли, Еріка намагалась хоч щось промовити, але замість того по щоках покотилися гарячі сльози.

Слідчий виглядав точнісінько так, як і в день свого вбивства. Навіть одяг той самий. Він зачинив за собою двері, зробив декілька кроків назустріч судмедекспертці та усміхнувся:

- Який я радий тебе бачити. – Чоловік простягнув руку й ніжно витер з її щік сльози. – Ну, чого ти? Так сильно хотіла зустрітись, просила лісову відьму викликати мою душу, сподівалася, що вдасться скористатись особливою магією примарного міста, аби зі мною знайти зв’язок, а тепер, коли я з’явився перед тобою, просто мовчиш?

Еріка не могла відвести від нього очей, відчуваючи, як кров в ній перетворюється на окріп. Вона наважилась простягнути свою тремтячу долоню та доторкнутися до його пальців, аби переконатись, що це не плід її уяви. А коли відчула справжню теплу людську плоть, голосно заридала та кинулася в чоловічі обійми.

- Ну, все. Тихо, тихо. – Пан Степовий гладив її по спині, намагаючись заспокоїти. Еріка ледь на ногах встояла, вона чимдуж притискала його до себе, боячись, що він зараз знову зникне. – Так, годі тобі вже ридати, затопиш нас тут своїми сльозами. – Чоловік взяв її за плечі й відсунув від себе, змушуючи дивитися в обличчя.

- Іване... Я так винна перед тобою... Пробач... Чуєш? Пробач! Я не хотіла, аби все сталося настільки... Мені треба було якось одразу забрати в Аріадни той камінь, тоді б Заріцький... Тоді...

- Не вбив мене? Еріко, називай речі своїми іменами.

Судмедекспертка щосили здригнулася, наче її знову проштрикнули списом. Вона не могла промовити бодай щось стосовно вбивства, Еріка взагалі не розуміла, завдяки яким силам ще тримається на ногах. Перед нею Іван! Іван Степовий! Весь цей час вона плекала надію викликати його дух, аби попросити пробачення, а тепер він стоїть напроти та виглядає цілком живим. Хоча те, з якою дивною посмішкою слідчий говорив про власну смерть, викликало потрясіння.

Чоловік відійшов і наблизився до стола, відірвав папірець, а тоді розвернувся та задумливо покрутив його декілька раз у руці.

- Не це ти маєш мені сказати, зовсім не це.

- Іване! – Еріка хотіла підійти, але схаменулася та зупинилась. – Я знаю, що змінити вже нічого не можна, – вона опустила погляд вниз, – якби ж хтось мав сили повертати час, я б обов’язково спробувала...

- Ну, «Коло долі» має.

Жінка збентежено на нього поглянула. Проте пан Степовий знову посміхнувся:

- Добре, заспокойся. Я знаю, що на подібне ти не підеш. – Він зітхнув і сховав руки в кишені своїх штанів. – Еріко, припини вже нарешті себе звинувачувати, ти чудово знаєш, чому мене вбили. Бо я попередив про викрадення Дарини Турчинової, ти ж все це вже з’ясувала у відьми. Та й неважливо воно зараз. Важливо, – він кивнув головою в бік папірців на столі, – аби ти сказала.

- Що сказала?

- Чоловік неспішно до неї наблизився:

- Що ти до мене мала почуття.

Еріці, ніби відро крижаної води на голову вилили. Її знову заціпило, вона навіть плакати припинила.

- Чому ти так зніяковіла? А хіба це омана? – слідчий повільно обійшов навколо неї та знову зупинився біля стола, – згадай, як ти почувалася поряд зі мною. В тебе завжди палали очі, ти усміхалася, постійно йшла від мене з гарним настроєм. Не так, як з ним, правда? – чоловік за мить став суворим, – зі мною тобі було добре, а він змусив тебе страждати!

Еріка дивилася на пана Степового шаленими очима. Вона розгубилася вкрай. Це він про Безіменного говорить?!

- Я не розумію тебе, Іване.

- Все ти чудово розумієш. – Він дивився пронизливим поглядом, від якого тягло холодом. – Годі прикидатися. Скажи мені. Ти мусиш сказати, Еріко.

В судмедекспертки мурахи тілом промайнули. Вона почала усвідомлювати, що той, хто зараз стоїть перед нею, поводить себе зовсім не так, як Іван Степовий. Та він і виглядав не так, холоду чи подібного колючого погляду жінка ніколи від нього не відчувала, чому ж Еріка тільки тепер це помітила?

- Хто ти?

- Перепрошую?

- Хто ти насправді? Той Іван, якого я знала, так себе не поводив.

Чоловік гучно засміявся, а тоді наполегливо підійшов до неї:

- Може тому, що той Іван, якого ти знала, мертвий? – і цієї ж миті на сорочці слідчого почали червоніти чотири кола, а потім з його рота тоненькими цівками потекла кров. У Еріки всередині все стиснулося, вона зробила декілька невпевнених кроків назад, з жахом усвідомлюючи, що чотири багрових кола – то чотири постріли, від яких чоловік і загинув. Іван хижо усміхнувся, він за лічені секунди перетворивсь на блідого мерця, яким судмедекспертка проводила розтин. Пан Степовий хутко схопив її за зап'ясток:

- Скажи мені, Еріко. Скажи, що мала до мене почуття! – він міцно тримав її та зловісно шепотів на вухо.

- Я мала, мала до тебе почуття, але не такі, про які ти хочеш почути. – Запах крові пробрався до носа, змушуючи рецептори відреагувати, в роті одразу відчувся присмак заліза та солі. Однак Еріка навіть не намагалася висмикнути руку, хоч лячно було невимовно.

- Це ти мені на дружбу натякаєш? Та ну! А чого тоді ти все кидала та завжди відповідала на мої дзвінки? Чого приховувала від свого Безіменного наші зустрічі? Чому ніколи не прибирала моїх рук, дозволяючи обіймати й гладити себе? А коли дізналася про його зраду, хіба не обмірковувала можливість побудувати сосунки зі мною? Скажи, Еріко! – він досить сильно смикнув її на себе.

- Я не знаю! Я... я заплуталась..., – судмедекспертка знову почала плакати, усвідомлюючи, що примара пана Степового в чомусь таки мала рацію, адже вона справді певним чином відповідала на його увагу, хоча чоловік, зрештою, зрозумів, що в неї почуття до іншого.

Несподівано кімната стала тремтіти, ніби розпочався землетрус. А потім двері вилетіли й звідти почала сипатися земля. Іван обхопив Еріку за стан, розвернув спиною та чимдуж притиснув до себе.

- То розплутуйся скоріше, бо загинемо обоє тут. Мені не звикати, а от тобі – вперше доведеться все відчути.

Її скував жах. Вона бачила, з якою швидкістю кімнату засипає, паніка почала огортати просто шалено! А потім скло з вікна теж вилетіло, з нього так само посипалася земля. В Еріки волосся стало дибки.

- Гей! – неочікувано Іван розвернув її до себе. Він знову виглядав, як звичайний чоловік, навіть блиск очей повернувся. – Еріко, я не звинувачую тебе в моїй смерті. І ніколи не звинувачував. Ти справді була мені небайдужою, справа зовсім не в роботі чи спільних справах, я бачив та відчував, з яким теплом ти ставилась до мене, тому не поступався увагою. Але тепер тобі час зізнатися. Мені та в першу чергу – собі. Зізнайся та врятуй нас. Скажи... Скажи це, Еріко...!

- Так! – вона щосили закричала, захлинаючись від плачу. Її ноги вже майже до колін були засипані землею. – Напевно..., напевно я щось відчувала, але..., – але договорити їй не дали. Все за мить зникло, а жінка знову опинилася біля калюжі. Вона лежала на траві, все її обличчя було мокрим від сліз, а на зап’ястку, за який тримав привид Івана Степового, чітко виднівся слід від його руки. Еріка продовжувала тремтіти, відчуваючи напругу в м’язах від ридання та страху. Вона озирнулася, всі спантеличено дивились на неї, зовсім нічого не промовляючи.

- А ти в нас, виявляється, викрадачка сердець. – Іриней підсумував першим та усміхнувся. – Вітаю, вхід до примарного міста вільний. – Чоловік-химера відійшов, а Еріка поглянула на Безіменного, вона потроху почала усвідомлювати, що взагалі відбулося. А коли він опустив очі, переконалася, що не помилилась у висновках: Алар своїм випробуванням не просто зізнався у почуттях, він, аби врятувати життя тій Еріці, яка була у його реальності, вбив свою колишню. На секунду – він вбив Настасію заради неї! А Еріка тільки-но фактично підтвердила свої почуття до іншого, де їй навіть не треба було нікого рятувати, окрім себе, бо пан Степовий і так – мертвий. Це там вона вважала його примарою, а тут, зараз, розуміла, що то створена її підсвідомістю реальність. От і виходить, що серце Алара обрало її, а от серце Еріки – ...?