Безіменний

Еріка сховала руки до кишень свого робочого халату та спустилася на перший поверх, однак, пана Степового там не виявилось.

- Куди це він подівся? Заходив же наче? – жінка запитувала сама себе, зиркаючи в бік виходу. Вона трохи постояла, нервово дриґаючи ногою, а потім пішла до коридору, що знаходився праворуч від вхідних дверей, до нього було найближче, тож звернути він міг тільки туди. Проте й там чоловіка не виявилось. Судмедекспертка дістала мобільний телефон і роздратовано стала шукати номер слідчого, але потім зупинилася:

- Трясця, що я роблю..., – жінка помотала головою та хотіла повернутися до свого кабінету, але з дверей, коло яких вона стояла, несподівано вийшов пан Степовий і вони ледь не зіштовхнулися.

- Еріко? Вітаю, радий тебе бачити! – на вустах чоловіка засяяла яскрава усмішка. – Я..., я хотів..., – але вона швидко зникла, коли він розгледів її обличчя. Натомість в очах слідчого спалахнуло занепокоєння. – Щось сталося?

- Вітаю, Іване. Що, маю поганий вигляд сьогодні?

- Та ні, просто...

- Я взагалі-то сказала тобі, що зателефоную, коли висновок за результатами експертизи крові з каменя буде готовий. Може ти чогось не зрозумів, але я ще не телефонувала, тільки збиралася. Ти там думки, випадково, не навчився читати? Знаєш, в мене купа справ, тож приділяти увагу, коли тобі заманеться...

- Еріко...

- ...я не можу. Тому будь ласкавий..., коли я кажу, що повідомлю, це означає, що...

- Еріко! Почуй мене, будь ласка. – Вигляд чоловік зараз мав такий же суворий, як і в перший день їхнього знайомства. Він не підвищував голос, але в його словах відчувалася твердість, тому судмедекспертка все ж припинила невдоволено торочити зі швидкістю світла. – Я сюди приїхав не до тебе, якщо ти через це так переймаєшся.

- В сенсі? Що ти маєш на увазі?

Чоловік підняв у повітря теку з матеріалами експертизи, до того ж – не її експертизи:

- Що я – слідчий і не вся моя робота пов’язана з тобою.

Цієї миті Еріку, ніби штовхнули. Вона відчула себе цілковитою дурепою. Чого жінка на нього накинулася? За що? За зраду Безіменного? За мовчання Давида Афанасійовича? А пан Степовий тут до чого? Вона знітилася. З довірою, здається, тепер будуть великі проблеми. Їй стало страшенно соромно.

- Вибач, будь ласка. – Еріка опустила головою у свою долоню та погладила чоло. ¬– Я не виспалася сьогодні, тому просто, наче навіжена. Пробач. – Жінка обережно доторкнулася до його плеча, але коли він поглянув на її руку, одразу забрала.

- Річ тільки у недосипі, чи ще у чомусь? – Іван уважно дивився їй в очі. Не як слідчий, чоловік хвилювався за неї, хоч зовні поки що залишався суворим.

Напевно, ще день тому, Еріка б щось вигадала, як завжди. Якусь чергову відмовку або жарт, але після вчорашнього брехати їй зовсім не хотілося. Вона невпевнено помотала головою, ховаючи сльози, що вже знову обпікали очі.

- Так, це нікуди не годиться. Ходімо. – Чоловік схопив Еріку за руку та повів за собою.

- Куди? Стій! Я ж на роботі! – судмедекспертка загальмувала, зупиняючи й слідчого.

- Я теж. І мені негайно потрібна консультація професіоналки.

- Іване, ні...

Чоловік дістав телефон та одразу комусь зателефонував:

- Давиде Афанасійовичу? Вітаю, Степовий.

- Що ти...? – але він навіть слухати її не захотів, відійшов на декілька кроків і цілком серйозно попросив відрядити з ним Еріку на кілька годин для надання консультації в одній важливій справі. А за мить розвернувся і невимушено промовив:

- Ти готова чи тобі треба зазирнути до кабінету?

- Звісно, треба зазирнути! Дай, хоч висновок твій заберу.

Очі Івана грайливо примружились:

- То він таки готовий?

- Звичайно. Я ж обіцяла.

Чоловік усміхнувся і сказав, що чекатиме на неї надворі. А за десять хвилин вони вже сиділи в його автівці.

- То де ми їдемо?

- В одне досить цікаве місце.

- А конкретніше? Ти ж про консультацію збрехав?

- Чого це раптом? Ні, мені справді потрібна твоя допомога. На самоті цим займатися ніяк не можна, дуже небезпечно.

- Чим «цим»? Консультуванням?

Степовий виїхав на головну дорогу і хитро усміхнувся. А невдовзі вони прибули до... парку. Так, до місцевого парку. Еріка вийшла з автівки та глибоко вдихнула свіжість:

- І чим же таким тут небезпечно на самоті займатися? На велосипеді кататись?

- Майже. Ходімо. – Чоловік загадково підморгнув та пішов, а Еріка попленталась слідом за ним. Він привів її до лавки, яка стояла посеред галявини в оточенні високих дерев. А сам ненадовго зник, попросивши перед цим на нього зачекати декілька хвилин. Жінка зрозуміла, що відбувається, тільки, коли пан Степовий повернувся з двома вафельними конусами морозива, один простягнув їй, а іншим став смакувати сам, присівши поряд.

- Я дякую тобі, звісно, але не знаю, чи є в мене зараз настрій для морозива..., – судмедекспертка відчувала всередині величезний важкий камінь, їй здавалося, що позбудеться вона його нескоро. Можливо, коли залишиться наодинці в себе вдома, в м’якому кріслі, сам на сам зі своїми думками.

- Для морозива завжди є настрій. Скуштуй, такого ніде більше нема.

Жінка не любила злизувати морозиво, тож вона відкусила кілька невеличких шматочків, в роті одразу ж стало прохолодно.

- Умм..., бананове?

- Ага, моє улюблене. – Слідчий дивився кудись вперед, Еріка простежила за його поглядом і сама повернулася. Прямо перед ними простягалася алея, прикрашена різноманітними скульптурами та кованими й дерев’яними лавками, дерева обабіч дороги аж трохи сплелися вгорі між собою, утворюючи справжній зелений тунель. Алеєю неспішно прогулювалися люди. Але найбільше привертала увагу – її нескінченність. Алея була такою довгою, що складалося враження, наче вона дійсно не мала кінця, і люди, поступово віддаляючись, перетворювалися на крихітні фігурки, які невдовзі зникали. А потім з’являлися нові й знову віддалялися, знову зникали, такий собі своєрідний колообіг, за яким... хотілося спостерігати. Просто сидіти, їсти морозиво і спостерігати...

Еріка спіймала себе на думці, що камінь всередині трохи полегшав. Зовсім трохи, але вона це відчула і мимоволі поглянула на пана Степового.

- Я приходив сюди щодня, коли брата не стало. – Іван за мить змінився на обличчі, зараз він виглядав серйозним та дещо задумливим, продовжуючи невпинно дивитися вперед та ласувати своїм банановим морозивом. Його очі зробилися скляними, судмедекспертці одразу згадався Крижаний сон, тільки крига в них була зовсім різною.

Еріці від слів слідчого стало прохолодно, набагато прохолодніше, ніж від морозива. Зараз її біль зменшився, зробився майже непомітним, а злість – зовсім пішла.

- Мені здавалося, що це кінець, більше немає мене і мого життя. Згодом почало здаватися, що я проживаю один і той самий жахливий день, що він ніколи не скінчиться. Якось я був тут неподалік по роботі, заклопотаний та весь у своїх важких думках, до мене несподівано підійшла маленька дівчинка і простягнула точнісінько таке ж морозиво. А потім промовила своїм дитячим дзвінким голосочком, що я дуже сумний та зажурений, і що саме морозиво вилікує мене й підійме настрій. Вона пригостила і побігла, весело підстрибуючи, цією алеєю. А я сів на лавку та під морозиво довго спостерігав за перехожими. І знаєш, що я побачив? Взагалі, знаєш, що я тут завжди бачу?

- Що? – Еріка запитала зовсім тихо, уважно вдивляючись в зосереджене обличчя слідчого.

- Життя. – Чоловік нарешті розвернувся до неї. – Я бачу життя, яке триває. Бачу, як все поступово рухається: сонце, тіні, люди. Вони кудись ідуть, кудись поспішають, про щось міркують і заради чогось діють. Втілюють свої мрії, здійснюють свої бажання. Просто прогулюються, ні про що не замислюючись. Але вони живуть, живуть далі. І все живе далі. Тому і я вирішив жити. Щоб, можливо, одного разу сидіти тут з небайдужою мені людиною, їсти морозиво, і говорити про нього – про життя. – На вустах Івана знову засяяла його проста щира усмішка. І хоч в Еріки на очі навернулися сльози, але дихати стало набагато легше, ніби і її вилікував банановий десерт. Вона теж легенько усміхнулася, а після невеличкої паузи запитала:

- А чого їсти морозиво на самоті небезпечно?

- О, бо як не зупиниш мене – я втопчу чотири конуси, а завтра перестану розмовляти.

Жінка не втрималась і розсміялася. Вона, виявляється, ще здатна сміятися, ось так, від душі. Еріка дивилась в темні та глибокі очі пана Степового, а в думках саме лише питання: чому? Ну чому вона не зустріла його раніше? Тоді б все могло скластися зовсім інакше і в її серці було б місце для слідчого. Але як би там відьма не радила придивлятися, з думок поки не йшов один несправжній, брехливий чаклун...

- Точно! Відьма! – судмедекспертка ледь не підстрибнула, одразу полізла до сумочки та дістала свій висновок.

- Еріко, ти коли говориш про такі речі, мені лячно стає. Ми знову маємо вирушити до лісу, так?

- Заплутала я тебе зовсім. Ні. Але зараз розповім певні речі, які, можливо, ти не одразу зрозумієш, проте, маєш про них знати. – Судмедекспертка зібралася з думками. Так, вона спочатку хотіла геть все розказати чоловіку, але емоції трохи вщухли, злість та роздратованість минули, а мізки увімкнули здатність аналізувати. Чи має право Еріка розповідати про таємниці, які їй не належать? Навряд. Пояснити сенс боротьби та попередити про можливі небезпеки – звісно важливо, але обговорювати все, про що вона за останні декілька тижнів дізналася, напевно, не є гарною ідеєю. А особливо що стосується того..., того брехуна і своїх пригод завдяки йому. Тож Еріка видихнула та розповіла правду про камінь, його сенс, як реліквії, наділеної магічними властивостями, а також ув’язнених там душах. Переповіла все, що дізналася про пані Дарину й взагалі про те, що саме планує Заріцький та навіщо викрадає трупи. Торкнулася теми «Кола долі», хоча пану Степовому й так про нього дещо відомо, однак, тепер вже володітиме інформацією не на рівні легенд. Найбільше слідчого вразило, коли жінка говорила про душі, що в камені, в нього очі злізли на чоло і ще хвилину звідти не злазили. Часом не зрозуміло було, вірить він взагалі у розповідь Еріки, чи ні? Брови чоловіка насуплювалися, застигали, а потім миттєво розпрямлялися, судмедекспертка в такі моменти робила паузи, бо не могла второпати, він дослухає, або зараз же підведеться та піде? Однак Іван вислухав все до останнього слова та інтонаційної крапки вкінці. Вигляд він мав трохи спантеличений:

- Тож камінь зараз у...?

- ...у надійних руках. Там звільнять душі, а потім повернуть його мені, ну, а я вже відповідно – тобі. – Еріка вирішила таки не розповідати, де саме знаходиться камінь. Їй не хотілося думати, що слідчий може виявитися підлим зрадником, але краще – як краще.

- Гаразд. – Чоловік трохи невпевнено кивнув. – Ти вибач, просто мені поки що дивно звикати до всього цього...ууу, ¬– Іван кумедно порухав одночасно всіма пальцями, зображаючи магію, чим викликав у жінки усмішку.

- Розумію. На це потрібен час. Але головне, що задуми Заріцького стосовно каменя не здійсняться. От маленька, але перемога.

- Це так. – Слідчий дивився їй в очі, а в самого вони аж палали. Та потім він ненадовго відвів погляд, – а ти не хочеш розповісти, чому така засмучена? Чому не виспалась? Через що заплакана? Може я зможу чимось зарадити?

Ну от. Навіщо він про це згадав? Еріка тільки хоч трохи заспокоїлась. Вона опустила голову:

- Мені б не хотілося зараз говорити про те.

- Це твій суворий колега тебе так засмутив?

Судмедекспертка аж смикнулася, ніби її струмом вдарило, і одразу збентежено поглянула на пана Степового. Як він...?

Слідчий глибоко зітхнув:

- Я вмію розрізняти суворих колег і... чоловіків, які ревнують, Еріко. Він скривдив тебе?

Жінка хапала ротом повітря, приголомшена до кісточок. Вона й уявити не могла, що слідчий отак швидко про все здогадався. Їй було страшенно ніяково, Еріка розуміла, що подобається йому, тому почувалася, наче зрадниця якась.

- Іване, цього чоловіка більше немає в моєму житті, тож я не хочу про нього згадувати. Так, він обійшовся зі мною не дуже добре, але нехай воно залишається на його совісті. Як ти сам тільки-но говорив – життя триває далі. Тож нумо краще обговорювати щось приємне?

Пан Степовий застиг. Але потім на його вустах засяяла приємна заспокійлива усмішка й Еріка вкотре переконалася, що професія слідчого зовсім не пасує цій добрій теплій людині. Людині – ковдрі, в нього хочеться загорнутися.

Вони проговорили ще годину, а потім судмедекспертка повернулася на роботу. Їй нанесли купу речей на експертизу, хоч це не зовсім її профіль. Але Давид Афанасійович поїхав на виклик, а вони на зміні сьогодні вдвох, тож довелося працювати.

Додому Еріка поверталася вже пізнього вечора. Втомилася й думки різні з голови не йшли. Тому не одразу помітила чорну автівку з затонованим склом, яка повільно за нею прямувала. Вона досить довго стежила, але потім, коли судмедекспертка зібралася переходити дорогу, обігнала та перегородила їй шлях. Еріка різко зупинилася, не розуміючи, що відбувається. Аж ось скло на дверцятах опустилося і з вікна пролунав солодкувато-підступний голос:

- Вітаю, пані Еріко. Не відмовте у задоволенні та складіть мені товариство? Гадаю, настав час нам поговорити.

Жінку, наче крижаною водою облили. Вона якийсь час зовсім не рухалася, не вірячи своїм очам. Але потім глитнула та стійко відповіла:

- Вітаю..., пане Заріцький.