Навія 2

​Розділ десятий:

​— Чому ти не вбив їх усіх за раз, ти ж міг? — Богдан зняв із себе вимащену в його крові сорочку. — Бач, сорочку зіпсували через тебе. Тепер не відпрати, доведеться на ганчір’я пустити.

​Він почав ритися в сумках, шукаючи запасну сорочку.

​— Я хотів залишити в живих хоча б одного, щоб випитати в нього про долю Арт. От і не вбивав усіх.

​— Про Арт?

​— Так.

​— А звідки ти взяв, що вони щось можуть знати про Арт?

​— Богдане, ти що, з дуба впав? Їхній головний назвався сином мурзи Ельдара. Це ж він повіз Арт до хана. Не віриш? Тоді заглянь до його сумок, он, здається, він лежить, бачиш — піхви шаблі срібними бляшками поцяцьковані.

​Голий до пояса Богдан підійшов до мумії коня Айдараі почав розв’язувати шнурок.

​— Дві сумки срібних монет, Богдане. Як думаєш, за що хан йому відсипав таких грошей? Може, вони з ханом коханці? Чи як, по-твоєму?

​Богдан підвівся, здивовано дивлячись на мене.

​— Тоді чому ти не залишив нікого живим? Ти ж збирався.

​— Я хотів розпитати того пораненого, що тобі бік розпоров, але не встиг, бо мусив рятувати тебе. А поки рятував, то за ним прийшла Морена.

​— Вибач, друже, підвів я тебе. А чому ти спочатку не випитав у нього, а потім уже мною міг би...

​— І поки я розпитував би його, то вона прийшла б за тобою... Він тобі вістря в печінку встромив.

​— Але ж Арт...

​— Богдане, ти єдиний, хто пішов за мною. Єдиний, хто не побоявся. Єдиний, хто повірив...

​— Творимире... — він підійшов і обняв мене за плечі, і ми стояли так, мабуть, із хвилину. Мовчки.

​Врешті сумки з грошима Богдан прив’язав до наших заводних коней. Понишпорив по сумках у решти воїнів. Знайшов шматок бринзи і, не випускаючи її з рук, став перевіряти ті сумки, що ще не встиг перевірити. Звернув увагу, що спочатку він дуже акуратно, стараючись не торкатися мумій коней і людей, немов боявся їх, розв’язував зав’язки на сумках. Та згодом страх десь подівся, і він сміливо перевертав їх, допомагаючи іноді чоботом, щоб витягти наверх ту сумку, що була притиснута тілом до землі. Так ми стали багатшими ще на кілька десятків монет, що Богдан познаходив у кого в сумках, у кого в поясах.

​— Богдане, може, годі? Ми тут уже скільки часу, може, хтось по дорозі буде їхати, побачить нас біля них...

​— І що? Хто подумає, що два козаки могли отаке накоїти, ми ж не маги, — підмигнув мені він. — А якщо ми не заберемо трофеї, то це хтось інший зробить за нас.

​— Ну, про те, що на нас не подумають, то це до пори, поки мурза не поїде цим шляхом. А як він поїде, то відразу зрозуміє, чиїх це рук справа.

​— Творимире. От немає мурзі чим зайнятися, як по базарах бранців продавати. Він свою частину відбере від ясиру і поїде в свої землі, а сюдою поїдуть ті, хто стане займатися продажем невільників.

​— То кажеш, мурза не поїде?

​— Атож. Він у степу відбере найкращих бранців та бранок та й піде на захід у свої землі. А ти думав, чому син його з Карасараю назад у степ їхав з такими грошима? Додому повертався.

​Врешті ми знову сіли в сідла і поїхали на південь кам’яною дорогою. Весь той час, що ми збирали трофеї, Бузок і Любава відлітали подалі, піднімалися ввись і пробували танцювати. Потім спускалися і з сумним виглядом на обличчі робили кілька кіл, перевіряючи місцевість, і знову пробували закружляти в танці. І, мабуть, знову невдало.

​— Творимире, — Бузок підлетів до мене і став летіти поруч.

​— Що?

​— У нас нічого не виходить, — із сумом констатував він.

​— Що ж поробиш. Можливо, хтось із вас недостатньо сильно кохає, або бреше, що кохає, а сам хоче лише близькості. Таке буває.

​— Творимире, — посміхнувся він, — душі не вміють брехати. Ми кохаємо по-справжньому... і хочемо єднання.

​— Ну, вибач, але чим я тобі допоможу?

​— А може, вона пожартувала?

​Я поглянув на нього.

​— Вибач, я не подумав, — сказав він і полетів уперед до своєї коханої.

​Їхали мовчки, я весь час розглядав трави, що росли на узбіччях дороги. Богдан дрімав у сідлі — справжній козак, я так не вмію.

​Бузок і Любава летіли попереду, тримаючись за руки. Іноді вони розліталися в різні боки, оглядали степ навколо і знову летіли вперед, щоб взятися за руки. Отаке воно може бути, наше життя. Він жив собі у лісі й ніколи не думав і не мріяв, що лише після смерті зустріне ту, кого зможе покохати щиро, всім серцем, а може, у їхньому випадку правильніше казати — всією душею... Вона... Вона також. Заміж вийшла і швидко овдовіла, навіть і не напилася як слід того п’яного меду кохання. Потім був Січеслав. Що то було — кохання? Чи, може, то була спроба якось вижити разом зі старою свекрухою в цьому суворому світі. А потім та жахлива ніч, коли людолови рвали її молоде красиве тіло, а потім ще живу викинули в бур’яни помирати. І лише після смерті зустріла того, для кого розпустився бутон її квітки кохання. І коли Бузок сказав мені, що душі не можуть брехати, я чомусь йому повірив відразу. Адже душі, вони майже прозорі, й ніде там сховатися брехні, і коханню ніде сховатися, воно, якщо є, то його видно.

​Прокинувся Богдан і почав мугикати собі під ніс якусь пісню.

​— Богдане, а як думаєш, чому так? Ми ось уже майже цілий день їдемо цією дорогою, а нікого не зустріли.

​Він поглянув на Ярило, яке все ще висіло високо над головою.

​— Дорога ця веде до гір. Там гноми. Вони поза політикою і ні з ким не водять дружбу.

​— Дивно. А як же тоді вони купують собі невільників?

​— А я звідки знаю? Я розповів тобі те, що чув тоді в шинку.

​Ближче до вечора ми в’їхали до Карасараю. На краю столиці нас зустріли майстерні. Спочатку це були кухні, у повітрі відчувався дим і запах металу. Далі йшли майстерні, що займалися шкірами, сморід стояв такий, що ми вдарили п’ятами в боки коней, щоб швидше проїхати цей квартал. Потім почався великий квартал, де в глиняних невеликих будиночках із плоскими дахами жили найбідніші. Дивно мені було їхати вулицею, на якій будиночки стояли щільно, стіна до стіни, і жодного вікна не дивилося на вулицю. А потім почалися квартали, де живуть люди з більшим статком. Будинки тут були вже вищі, і біля кожного з них тепер був хоч і невеличкий, але двір, огороджений високим муром із ракушняка. А далі на невеличкій площі стояв великий таш-хан — у перекладі на нашу мову це була корчма чи гостинний двір, де можна зупинитися на ніч, а також поїсти. Хоча дослівно Богдан переклав мені цю назву як «великий кам’яний будинок». Мур був заввишки метри три, з вапняку, біля входу у відчинену браму стояли два охоронці з товстими палицями в руках і довгими ножами за поясом. Ми злізли з коней на вулиці й увійшли в двір. При вході охоронці нам вклонилися, і один із них повів нас до стайні, що знаходилася в лівому крилі другої двоповерхової будівлі. Там нас зустріли два молодих хлопці, які показали, куди завести наших коней. Ми зняли наші сумки — ох і важкі! Довелося дати одну монету, щоб нам допомогли занести наші речі до кімнати, яку ми хотіли орендувати. На другому поверсі нас зустріли інші, розпитали, які кімнати нас цікавлять — ми вирішили, що кімната буде одна на двох із двома ліжками. В зал для відвідувачів не пішли, замовили вечерю в номер і води, щоб помитися з дороги. Невдовзі принесли діжку, і два носії води стали носити в неї гарячу воду. Я поліз у бочку першим. Як же добре після такої важкої дороги по спекотному степу ось так розслабитися в гарячій воді. Довго не сидів у бочці, бо Богданові довелося б митися в холодній воді. Поки він відкисав у діжці, принесли вечерю.

​— Богдане, а от мені цікаво, чому, коли ми вперше зустрілися, ти носив оселедця на голові, а в степу перестав голити голову і носиш тепер таке довге волосся?

​— Тю, то це ж всім відомо. Оселедець вдома носив, щоб усі бачили, що козак, тобто вільний чоловік. А в степу, щоб голену голову мухи та ґедзі не гризли, волосся носити став.

​— А шапку вдягти, щоб не гризли?

​— Шапка — то як захист в бою, який-не-який, а захист. Або ж коли вуха мерзнуть, — посміхнувся він, розриваючи пальцями якусь запечену пташку.

​— От ти ж без шапки їхав.

​— Так жарко ж.

​— Ти, Творимире, скажи мені, як до хана збираєшся підійти, щоб підозри не викликати?

​— Я всю дорогу думав про це і поки що вирішив, що до хана в палац не піду.

​— Як не підеш? Там же у нього твоя дружина?