Навія 2

​Розділ шістнадцятий

​Вони спускалися повільно, і коли до мене лишалося пройти якихось кроків сто, на якусь мить зупинилися.

Я вперше в житті бачив орків. Два воїни, що супроводжували стару, мали вигляд грізних бійців. Росту в них було близько двох метрів, можливо, трохи більше. Але вони були такі широкоплечі і мали такі розвинені м'язи, що будь-який культурист у моєму минулому житті мав би вигляд тендітної балерини , поруч з ними.. У їхніх руках відчувалася така міць, що відразу ставало зрозуміло — це тіло створене для битви. Пам'ятаю очі урукхая, що гнався за мною, — там була лише лють. Ці ж два воїни дивилися на мене з цікавістю і настороженістю. Шкіра у них була золотаво-коричнева, а ікла з рота стирчали набагато товстіші, ніж у того урукхая. Жінка ступила кілька кроків уперед і зупинила їх помахом долоні. Вони лишилися стояти, а вона пішла вперед. І хоч воїни лишилися, я бачив за їхніми позами, що в будь-яку мить вони готові зірватися вперед, щоб боронити стару, якщо виникне загроза.

​Лише тепер я звернув увагу на неї. Вона була дуже стара. Обличчя вкрите глибокими зморшками. Очі... Мабуть, колись вони були блакитними, а нині стали майже сірими і якимись... немов водянистими. У неї в руках вища за неї палиця, на яку вона спирається, пальці, що тримають палицю, — їх п'ять. На кінці кожного пальця нігті до кінця трохи загострені. Це природна форма така чи мода? Пригадав манікюр у своєї дочки і поглянув на воїнів: природна форма, у них такі ж нігті. Не дивлячись на ікла, що стирчать із рота старої, лице у неї, мабуть, можна назвати симпатичним. Вона була майже мого зросту, можливо, вищою на кілька сантиметрів. Зупинилася за кілька кроків від мене і стала мене розглядати.

— Миру тобі, — промовила негучно і вклонилася.

Це у них так вітаються? Що ж.

— Миру вам, — вклонився також.

— Можеш називати мене Міра, я прийшла за тобою.

— Я не зрозумів, чому я повинен йти з тобою.

Вона посміхнулася.

— З тобою хочуть поговорити.

— Якщо хтось хоче зі мною поговорити, то чому він не прийде і не поговорить, — сказав я, а сам подумав, що лишати тут коней із сумками і самому дертися в гори... не діждетеся.

— Це недалеко, — промовила Міра, — он за тим кряжем вона чекає на тебе.

Серце забилося швидше — вона? Арт вдалося втекти? Я поглянув на стару і вже поривався йти за нею, але потім поглянув на коней і на сумки з грошима, що лежали біля майже згаслого багаття. Ярило з'явилося неочікувано і освітило верхівку тієї гори, куди мене хотіла повести стара.

Може, це знак? Мені потрібно йти, Арт чекає на мене...

— Не хвилюйся за свої речі, і за коней не хвилюйся, мої онуки наглянуть за ними, поки ти будеш з нею розмовляти.

— Веди, — сказав я.

​Вона повернулася до воїнів, що чекали, і махнула до них рукою. Вони підійшли до нас і мовчки вклонилися мені, я так само мовчки відповів.

— Ходімо, — сказала і додала: — Охоронцям своїм скажи, нехай лишаться тут.

Взагалі-то не входило в мої плани залишати їх обох. Думав, що Любава лишиться наглядати за речами й охоронцями, а Бузок полетить зі мною, щоб на випадок чого мати зв'язок. Я зупинився.

— Чому став? — запитала стара.

— Я думав, що один із них піде зі мною.

— Йому там не сподобається.

Я насторожився. Що там може бути такого, що може не сподобатися привиду? А може, це якась секта? Може, Арт там зараз лежить зв'язана на якомусь жертовному камені, який поглине її кров і душу? От тоді привиду дійсно там може не сподобатися, бо хтозна, може, той камінь і всі душі, що поблизу, поглинає...

— Бузок, ти лишаєшся з Любавою, якщо щось не так...

— Зрозумів.

​І ми пішли з нею вгору. Вона йшла попереду, показуючи дорогу. В кількох місцях довелося їй допомогти вибратися на важкодоступні ділянки скелі. Йшли мовчки, берегли дихання. Десь на висоті метрів п'ятсот зробили привал. Сорочка була мокрою від поту, ми сіли на камені, і вона протягнула мені бурдюк. Я відкоркував його і понюхав — трав'яний настій, що мав такий приємний запах, і вже коли доносив бурдюк до рота, сказав собі: «Стоп». А чи не опоїти вона мене хоче? Хтозна, що там за трави у тому відварі, може, там якісь опіати чи алкалоїди, від яких я звалюся в безпам'ятство через кілька хвилин. Понюхав ще раз, приємно пахне, але закоркував бурдюк і віддав назад старій. Вона посміхнулася, похитала головою, відкоркувала і зробила кілька ковтків. Знову простягнула мені бурдюк, і цього разу моя параноя здалася. Я випив кілька ковтків і відчув, як моя спрага зникла, а на язиці залишився приємний гіркуватий присмак.

​Ми посиділи так ще хвилин п'ять, і знову вона повела мене догори. Коли до вершини лишалося метрів сто п'ятдесят, ми повернули ліворуч, і я побачив, що в скелі колись давно хтось витесав стежку. Ми пройшли до скелі, що нависала над глибокою прірвою, і лише тут я побачив прохід, що ввів усередину гори. Лаз був широким, мабуть, дорослий орк пройде, широко розправивши плечі. Поглянув магічним поглядом — нічого примітного, лише став краще бачити в темряві проходу. Пройшли вже, мабуть, більше ста кроків, кілька разів прохід повертав то вліво, то вправо. І тут знову прокинулася моя параноя: а чи не до гномів веде мене стара? Поглянув на неї магічним поглядом — є в неї нашийник? Ні. Лише кілька низок намиста було на шиї у Міри, звичайне намисто, а от ніж, що у неї на поясі, світився білим. Що це? Новий вид магії?

​За черговим поворотом я побачив світло в кінці тунелю. Не таке, як було тоді після моєї смерті в тому житті, це було звичайне денне світло, проміння Ярила зазирало в прохід. Ми вийшли з іншого боку гори, і тут знову була витесана в камінні стежка, що під похилим кутом спускалася нижче. Я поглянув униз і побачив, що нижче від того місця, де ми знаходимося, є широкий майданчик над безоднею. На майданчику видно сліди кострища, а над ним на залізній тринозі висить казан. Коли ми спустилися, то я побачив, що камінь, який нависав над частиною майданчика, ховав від нас вхід до наступного тунелю. Вхід знаходився в глибині майданчика під навислою скелею і був таким низьким, що навіть мені довелося б низько схилитися в поясі, щоб зайти всередину.

Стара зупинилася і поглянула на мене.

— Йди, — вона показала рукою на вхід, — вона чекає на тебе.

​Я зробив кілька кроків вперед і озирнувся. Міра сиділа на овечій шкурі, що була постелена на камінь, і накладала на кострище хмиз. Вона не йде зі мною? Ну що ж. Я зігнувся в поясі і зробив крок у прохід. Увімкнув магічний зір — нічого, лише десь там у глибині гори щось ледь світиться в кінці проходу. Серце забилося швидше, а в голові лише думка: що там? Невже справді там на мене чекає Арт? Ще кілька десятків кроків, і світло там у глибині стало ще яскравішим. Зупинився і поглянув звичайним зором — дивно, світло не зникло. Можна подумати, що там світять люмінесцентні лампи, цікаво. Я відчував усім тілом, що там далі магія, там просто все дихає нею, при чому відчувається щось знайоме, дуже знайоме. Нарешті я покинув тунель і, знову схилившись, щоб пройти в низький прохід, зайшов до великої печери. Це навіть назвати печерою язик не повертається, це велика зала, і в дальньому кінці її стояла статуя жінки. Тіло статуї світилося, і саме це світло освітлювало приміщення.

​Поглянув на стіни і побачив, що на них і на стелі картини. Написані вони були майстерно, і всіх їх об'єднувало одне — на них була вона, Морена. На одних вона вела за руку по полю бою душу загиблого в бою орка, на іншій вона тримала за руку душу людини, а тіло померлого лежало в ліжку, на третьому — тіло дитини лісу зі стрілою в грудях, а його душа тримає її за руку і посміхається. Я роздивлявся картини і все ближче підходив до статуї. Зблизька світло її чомусь не так різало очі і стало приємним, немов теплим. Я глянув на неї, і серце немов навіжене почало битися швидко-швидко. Ця статуя була точною її копією. Що це? Білий мармур? Чи, може, якийсь інший камінь? Він світиться зсередини, і здається, що це стоїть жива людина. От лише волосся і очі у неї були не темними, а такими ж світлими, як і вся статуя. По обидва боки від статуї було намальовано тисячі душ, що дивилися на неї, і в поглядах їхніх була... любов? А може, я помиляюся і так виглядає обожнювання?

​Я зупинився за крок до статуї і поглянув у її обличчя.

Неймовірна робота.

Воно немов живе.

Здається, ще мить — і вона посміхнеться мені, як посміхалася завжди при зустрічі зі мною.

Я схилив голову і почав свою молитву.

— Мамо Морено, слався.

І відчув, як на моє плече лягла чиясь тепла долоня.

Підвів голову.

Вона стояла на тому ж місці, де до цього стояла статуя, але тепер волосся її було чорним, а в її втомлених очах було тепло.

— Скільки разів просила тебе не називати мене мамою.