Навія 2

​Розділ п'ятнадцятий:

​В кімнаті таш-хану я лежав у гарячій воді, яку мені наносили водоноси, і думав про те, що робити далі. Селім сказав, що Арт подарували вождю орків, якщо він не збрехав, то доведеться їхати на південь. Якщо не збрехав... Чомусь занадто швидко вони мене вирішили спровадити: і коней пообіцяв дати, і все, що потрібно в дорогу... Є над чим замислитися. Не віриться мені, що хочуть вони допомогти звільнити Арт. А от у те, що зуб мають на орків, повірю.

— Творимире, ти навіть не уявляєш, скільки ми сьогодні бачили красивих і дивних речей! — Любава влетіла в кімнату і, не звертаючи уваги на те, що я голий лежу в ванній, зависла надо мною.

Бузок з'явився трохи пізніше.

— Творимире, за тобою стежать, там внизу двоє в цивільному говорили про тебе. Вони в цивільному, але під халатами кольчуга і зброя. Скоріш за все, це люди хана, тому, я думаю, тобі краще зникнути, загубитися десь у бідних кварталах, можливо, змінити зовнішність.

І тоді я йому розповів про зустріч із Селімом.

— То що тепер? Їдемо до Драхмару?

— Так. Тепер наш шлях веде на південь, але цієї ночі ви вдвох повинні обшукати підземелля фортеці. Можливо, що мені збрехали і вона десь у казематах.

— Навряд. Але ми будемо шукати її до самого ранку. Якщо знайдемо, то дамо знати. Якщо вирушиш у дорогу, то ми відчуємо, коли шабля і стилет почнуть віддалятися, і нас потягне до них.

— Бузок, а що це за звичай із червоною стрічкою на шаблі?

— Це знак шани. Тебе залишили при зброї, але якби ти порвав стрічку і витягнув шаблю з піхов — смерть.

— Красиво, але жорстоко.

— Саме так. Ну то ти відпочивай, а ми полетіли, роботи багато.

Ніч пролетіла непомітно, засиналося важко, в голові роїлися думки про Арт, про богів і про те, що чекає на мене там, на півдні.

Ярило ще спало десь там далеко за горизонтом на сході, а в мої двері хтось постукав. Я накинув штани і відчинив двері.

— Доброго ранку, сотнику.

— Доброго здоров'я, Селім-ага.

Він зайшов до кімнати без запрошення і сів на стілець.

— Час збиратися. Надворі чекають мої люди, при них троє коней, харчі в дорогу, трохи грошей.

— Гроші?

— Гроші ніколи зайвими не бувають. Ти поки вдягайся, а ми поговоримо.

Я швиденько вдягався, а він розповідав мені про дорогу до Драхмару. Слухав уважно і, якщо виникали питання, запитував.

— Ну ось і все, здається, що я тобі мав розповісти. Ще якісь питання у тебе є?

Я замислився. Якщо Арт у орків, то я постараюся її викупити або викрасти. А от із завданням богів мені доведеться, мабуть, все-таки вийти на контакт із гномами.

— Шановний Селім-ага, розкажіть мені про гномів.

Його брови від здивування полізли вгору.

— Тебе цікавлять ці загадкові жителі гірських підземель?

— Так.

— Я не питатиму, навіщо тобі ця інформація, але послухай мене уважно. Мені сто сімдесят літ.

Ні разу за своє життя я не бачив на власні очі живого гнома.

Розумієш?

— Але ж, чекайте. У мене є інформація, що гноми скуповують рабів, котрі не підійшли ні оркам, ні на галери.

— Так, їх ведуть у гори, але купують їх не гноми, а ті, хто служить їм. Я вже більше ста років очолюю службу безпеки при ханах. За ці роки мої люди зібрали дуже багато цікавих історій про гномів, і коли ми їх перевірили, то виявилося, що жодна з них не була правдою.

— Тобто з ваших слів виходить, що ніяких гномів не існує?

Він підвівся.

— Тобі час їхати. Але я проведу тебе за місто, і ми ще встигнемо трохи погомоніти.

Я взяв дві сумки, а він підняв ще дві і здивовано поглянув на мене.

— Здається, що я дарма наказав покласти в сумки гаман срібла, шановний сотник виявився людиною не бідною. Але що зроблено, то зроблено.

Ми спустилися в двір. Люди Селіма прилаштували сумки до коней, і ми виїхали на вулицю. Ярило тільки думало, чи варто підніматися, а ми вже не поспішаючи їхали темними вулицями Карасараю.

— Старі легенди говорять, що гноми існують. Проте останні літ чотириста їх ніхто не бачив. Невільників у Драхмарі купують раби гномів.

— Тобто раби купують нових рабів?

— Саме так.

— Ви пробували з ними розмовляти? Що вони розповідають?

— Пробували і не раз. Безрезультатно.

— Ви не зуміли розв'язати їм язика?

— Не в тім річ. Ми зуміли розв'язати язик тим, кого захопили. Вони відразу помирали, як тільки починали відповідати на питання, що нас цікавили.

— Чому?

— Нашийники. В них вставлено плетиво, проти якого навіть я безсилий.

— Це тому, що магія інша, чи тому, що плетиво ставив маг, сильніший за вас?

— І те, і інше.

— Срібло вам також привозять раби?

Він зупинився.

— Звідки ти знаєш про срібло? — запитав насторожено.

— Як думаєте, хто привозив князеві срібло зі степу?

Він посміхнувся.

— І листи?

— І листи також.

— Що в них? Читав?

— Читати чуже листування не в моїх звичках.

Він посміхнувся.

— Мені доводилося читати. Служба, — він розвів руками.

— Розумію.

— З богами у вас таке ж?

— У князя так, а далі ще тримаються.

— Вміють вони... Кого купують, кого шантажують, але під контроль поступово беруть усіх.

— Вони це?

Він ткнув пальцем у напрямку землі.

— У них скрізь є вуха.

Я пригадав слова Арт про те, що в кожному анклаві є агенти Великого лісу. Схоже, всі шпигують за всіма.

— Ну ось ми і приїхали. Якщо лишишся живим, заходь у гості, буду радий поспілкуватися з розумним чоловіком.

— Дякую, Селім-ага.

— Щасти тобі, козаче, і нехай боги тобі допомагають.

За містом мене наздогнали Бузок і Любава.

— Як? Є результат?

— Немає її там.

— Ну тоді вперед.

Степ помалу переходив у напівпустелю. Ні, тут не було звичних піщаних дюн, з якими у мене асоціювалися пустелі, бачені в тому житті по телевізору. Місцями трава зникала, і поверхня була встелена камінням, між яким іноді зяяли руді плями червоного або жовтого суглинку, що порепався під палючим промінням Ярила. Не було тут того п'янкого запаху різнотрав'я, в якому тонув степ, а лиш пил, що ліз у ніздрі та очі, та марево, що стояло над землею майже від самого ранку. На горизонті з'явилася темна смуга — гори, а в тій темній смузі прогалина, немов якийсь велетень ударив своєю сокирою і вирвав шматок каменю. Ото і є прохід, що приведе мене в землі Оркостану, а далі в Драхмар. Здається, що гори он вони, майже поруч, але Селім мене попереджав, що доберуся до них я лише надвечір. А Ярило пече, мов сказилося, за такої спеки довго гнати коней не будеш. Доводиться іноді переходити на неспішний крок.

— Творимире, а ми коли повертатися будемо, то заїдемо ще раз до Карасараю? — запитала Любава, яка відстала від Бузка, що летів попереду, і наблизилася до мене.

— Потрібно питати не коли, а якщо.

— Добре, якщо...

— Якщо залишуся живим, то заїдемо.

— Тобто як це — якщо залишишся живим?

— Хто знає, що на мене там чекає...

— То це, якщо з тобою щось станеться, зброю твою може хтось забрати і носити її?

— Це право переможця.

— А голову мою знову можуть викинути в бур'яни, а плаття забрати?

— Виходить, що так...

— І я знову буду літати перед усіма і світити голою дупою?

— Не перед усіма, а лише перед Бузком і богами. Інші тебе не бачать.

— Але ж ти бачиш!

— Ну я то я, другого такого немає.

— Що ж робити?

— Ну, якщо ти так переживаєш, щоб не лишитися голою знов, я можу поховати твою голову з платтям сьогодні ввечері, і ти назавжди лишишся в платті.

— Що? Тут поховати? Ні, не хочу. Я ж мріяла, що ти мене в рідну землю завезеш або поховаєш поруч із Бузком.

— Ну що ж ти за варивода така? Земля — вона одна що тут, що там.

— Ні, ні, ні. Тільки не тут.

Отак розмовляючи, ми і доїхали до гір. У передгір'ї природа стала трохи іншою: з'явилися великі камені, які, немов гриби, виросли з кам'янистого ґрунту, в їхній тіні рослини були не такі миршаві, а вищі, і подекуди навіть не всі вигоріли під промінням Ярила. А вже під самими горами з'явилися кущі і невеличкі, хворобливого вигляду деревця.

Я стриножив коней і відпустив щипати вигорілу траву, а сам, назбиравши хмизу, запалив вогнище і почав варити кашу. Бузок із Любавою літали навколо, розглядаючи то скорпіонів між камінням, то полоза, що заховався в тіні куща, очікуючи на свою здобич. Ярило немов провалилося донизу: ледь торкнулося вершини гір, як одразу стрімко стемніло.

— Бузок! — погукав я.

Він прилетів, а слідом за ним і Любава.

— Тут водяться якісь хижаки чи ні?

— Творимире, я в лісі виріс і навіть не уявляв, що земля може бути такою, як тут.

— Тобто не знаєш. Ну, то тоді поглядайте вночі за кіньми, щоб бува ніхто на них не напав.

— Не хвилюйся. Відпочивай, ми повартуємо.

Повечеряв і ліг спати, а потім посеред ніч прийшов холод. Про все мені розповів Селім, а от про те, що тут біля гір може бути такий собачий холод ночами, і не сказав. Довелося розпалити багаття; щоб задарма не палити дрова, мусив нагріти свій сніданок. Снідав, поглядаючи на зорі в небі, і тут до мене підлетів Бузок.

— У нас гості.

Я припинив їсти кашу.

— Далеко? Хто? Скільки їх?

— Дивлячись на те, з якою швидкістю вони рухаються, то, думаю, ти встигнеш закінчити сніданок, спорядити коней і неспішно поїхати своєю дорогою. З гори донизу швидко не побіжиш.

— Їх багато?

— Ні. Троє.

— І хто це до нас хоче завітати в гості?

— Я близько не підлітав, але точно бачив, що це стара орчанка і з нею двоє молодих орків.

— Ну, раз час у мене ще є, то полети до них і послухай, про що вони говорять. Тікати я не буду, сподіваюся, що вони мені не суперники.

Він полетів, а я продовжив їсти кашу.

Повернувся він швидко, і я вперше в житті побачив здивованого привида.

— Творимире, вона мене може бачити.

— ?

— Вона веліла передати тобі, щоб ти не тікав, їй конче потрібно з тобою поговорити. Вона не бажає тобі зла.