Навія 2

​Розділ тринадцятий:

​— Богдане, — вирішив я розбудити козака ще до світанку.

— Чого тобі? — буркнув він спросоння.

— Слухай мене уважно.

Він сів у ліжку.

— Довго тобі в дорогу збиратися?

— В яку дорогу?

— Потрібно людей наших попередити про війну.

— Тобто тебе кинути тут одного?

— Богдане, ти зрозумій, що ні король, ні люди не знають про плани Левка. Ти тільки уяви, якщо весь степ підніметься і на нас посуне. Ти уявляєш, скільки люду в неволю потрапить? А якщо це станеться неочікувано і король не встигне зібрати військо в один кулак, то князівства по одному не вистоять проти такої сили.

— А якщо мені не повірять? Хто я такий?

— Ти, Богдане, по дорозі людей попереджуй, нехай у лісі місця готують, де б від ворога сховатися можна було на якийсь час. І про богів людям говори, щоб молитву несли богам, а не срібло, тоді, може, й вони допоможуть людям.

— І що, отак взяти і лишити тебе у чужій стороні? Ти ж мені мов брат, Творимире.

Я встав і підійшов до нього.

— Так потрібно, Богдане, сам подумай. Як в очі людям потім глянеш, якщо не поїдеш?

Вмовляти довелося недовго. Грошей не шкодував і не рахував, просто відсипав щедро — і все. Вже за дві години він поїхав.

— Любаво, ти лишаєшся в кімнаті. Дивись за моїми речами. Ви тепер можете спілкуватися на відстані, не забувай про це, якщо щось не так — відразу дай знати.

Ми вийшли з кімнати, і я замовив сніданок на першому поверсі. В залі людей було мало, прислухався до їхніх розмов, але нічого путного не почув.

Потім пішов на базар і купив того персня, що запримітив учора, — подарунок для Арт. А далі Бузок полетів до фортеці, а я став тинятися крамницями, очікуючи, які він принесе новини. Після відвідин чергової крамниці вийшов на вулицю і побачив, як повз проїхав десяток козаків у бік фортеці. За описом, що давав мені Бузок, один із них і був послом від Левка. Проїхали. Здається, ніхто не звернув уваги на мене, от і добре. Пройшов до наступної крамниці, і тут з'явився Бузок.

— Творимире, нас пограбували.

— Тобто?

— Любава сказала, що у вікно заліз злодій і забрав твої сумки.

— Чекай. Як він міг залізти у маленьке вікно на другому поверсі й винести з кімнати важкі сумки?

— А я знаю?..

Я вже вийшов з крамниці й швидко пішов у бік таш-хану, Бузок летів поруч.

— Скажи їй, нехай рухається за ним і розповідає, куди нам йти.

Бузок на мить ніби завис і тут же наздогнав мене.

— Вона каже, що їх четверо і вони рухаються в бік околиці.

Ну правильно, де ж іще злодюгам влаштовувати своє кубло, не в елітних же районах міста. Ми вже пройшли наш таш-хаун і рухалися все далі від центру.

— Вони зайшли в двір.

— Веди.

Вузенькі вулички з глухими, без вікон, стінами петляли, деякі закінчувалися глухим кутом, але Бузок вів упевнено, ніби знав цю місцевість. Поодинокі перехожі дивилися підозріло і притискалися спиною до стін, даючи мені дорогу.

— Ось у ці двері, — сказав він, — вони полізли під землю.

— Нехай іде за ними.

Я вже хотів грюкати кулаком у двері, але Бузок зупинив мене.

— Стукай ось так: тук, тук-тук, тук, тук.

Я простукав так, як він показав, і за дверима почулися кроки. Двері відчинилися рівно настільки, щоб у них просунулася голова якогось бородатого діда. Я вхопив його за бороду, а до шиї приставив ножа.

— Тихо. Не кричи. Розумієш мене?

Він мовчки кивнув головою, і ми увійшли в саклю чи, можливо, хатину — біс його знає, як вони називають своє помешкання. Бузок метнувся в сусідню кімнату.

— Він один.

Я повернув його спиною до себе і полоснув ножем. Тіло почало осідати, а я відштовхнув його до стіни.

— Де вхід у підземелля?

— Он там у кутку, під отими лантухами.

Я відкинув лантухи з якимось лахміттям убік — круглий щит із дерева, обмазаний глиною. Так, ось стирчить вузол мотузки, потягнув — і щит пішов угору. Дерев'яна драбина вела вниз, а там — пітьма.

— Бузок, поглянь, тут є десь смолоскип?

Він метнувся в сусідню кімнату і швидко повернувся.

— Немає.

Доведеться йти без смолоскипа.

— Що там Любава?

— Хід вивів до міської каналізації.

— Ого! Тут і таке є?

— А ти що, не звернув уваги, що в Карасараї немає такого смороду, як у Малополовецьку?

«От тобі й степ, от тобі й дикуни...» — подумав я.

Спустився вниз метрів на чотири, тунель відходить в обидва боки.

— Куди далі?

— Ліворуч.

Зробив кілька кроків — і вже нічого не видно.

— Бузок, ти що-небудь бачиш?

— Так, Творимире.

— Ну то тоді веди мене і дивися, попереджай, щоб я бува голову собі не розтрощив об що-небудь або ж не впав до якоїсь ями.

Прохід був вузький, і я, впираючись руками в стіни, йшов ним. Але темрява не додавала мені впевненості в тому, що рухаюся правильно.

— Бузок, а ми тут не заблукаємо?

— Ні.

Бляха, чому просто: «Ні»?

Міг би хоч якось морально підтримати, сказав би: «Я знаю, куди веду».

Сусанін.

— Зараз по праву руку буде ще один хід, повертай туди.

Скільки ми вже так йдемо? Тут, у повній темряві, і час, і відстань відчуваються по-іншому. Лоб укрився потом, і мені здається, що йдемо ми вже хвилин сорок, а за відстанню то ми вже мали б бути десь за містом.

— Зараз вийдемо в каналізацію.

Ага, я вже й сам відчуваю це амбре.

— Зараз буде дві сходинки.

О, а це що? На стінах каналізаційного колектора росте мох, який виділяє зеленкувате світло, ну, тепер хоч трохи стало видніше. Де-не-де ростуть гриби, які світяться блакитним кольором, і це все не в магічному зорі, а в звичайному. Поглянув у магічному. От я поц мамин, можна ж було ще відразу в магічному зорі дивитися. Картинка стала відразу чіткою.

— Веди. — Бузок полетів, і я рвонув слідом.

— Бузок, не відволікайся на мене, я тепер бачу в темряві.

Ще трохи пройшли швидко, і Бузок знову зупинився.

— Бузок, що?

— Вони розділилися. Ті, що несуть торби з грошима, пішли далі, а ті, що несли сумки з речами, піднялися нагору.

— Скажи їй, щоб ішла за тими, що з грошима.

Ми рухалися далі й в одному місці повернули у вузький прохід. Пройшли ним кроків п'ятдесят і зупинилися.

— Вони над нами.

— Багато їх?

— В одній кімнаті троє. В інших — двоє і ще троє.

— Піднімайся і спробуй закружляти з Любавою в танці, щоб вітерець у кімнаті пішов. Одним словом, постарайтеся відволікти в той момент, коли я буду вибиратися з лазу.

Він зник, а я, намагаючись не шуміти, поліз драбиною нагору. Став прислухатися. В кімнаті наді мною хтось розмовляв.

— Це що за чортівня? — почув здивований голос і рвонув угору.

Не став розбиратися, хто з них хто, просто потягнув енергію — і все. У маленькій кімнаті на відстані трьох метрів два дорослих чоловіки і один юнак (здається, той, що хотів зрізати мого гаманця на базарі) за три секунди перетворилися на висохлі, мов таранька, мумії й упали на долівку, піднявши невеличку хмарку пилу. Видовище не для слабких нервів, і якби я в тому житті не дивився свого часу продукцію Голлівуду, то, можливо, мене б і вивернуло... А так — просто затримав дихання, щоб не дихати пилом, і оглянув кімнату: сумок у ній не було.

— Любаво, де гроші?

— Там далі їхній головний із тими злодюгами.

Я, не виходячи з кімнати, почав качати енергію, — а не треба було мене злити, суки. Зайшов у наступну кімнату — лежать. Пройшов далі: на широкому низенькому столі мої сумки, відкриті, але все срібло, здається, на місці.

От же ж суки, і як тепер мені його нести назад? Таксі тут ще немає, коня також залишив у таш-хані... На язиці крутилося саме лише матюччя.

— Творимире, тут ще ціла купа грошей у них прихована, — це Бузок уже встиг обнишпорити всі закутки.

Бляха, от ще цього мені не вистачало.

— Багато?

— Здається, що ще одну сумку потрібно шукати.

Я сів на якусь подушку, що лежала на килимі. Так, потрібно подумати, що робити...

В першу чергу потрібно з'ясувати, де я перебуваю. По-друге... Побачимо, що далі.

— Бузок, метнися, поглянь, де ми нині перебуваємо.

Він зник. А я почав обдумувати, як перенести цю купу грошей. Носити частинами? Можна. Так буде легше. Але якщо в банді ще є люди, то хтось рано чи пізно сюди може заявитися і поцупити все, що я не встиг перенести. Доведеться знову шукати й відбирати у них гроші.

— Суки, моє плаття! — мене вирвав із роздумів голос Любави, в якому був такий розпач, ніби в неї вкрали щось найцінніше, що в неї було.

Я поглянув на неї і... Вона знову була голою, як тоді в степу.

— Творимире, не сиди, роби щось. Ти що, не бачиш, що у мене вкрали плаття?

Тут повернувся Бузок. Він здивовано поглянув на Любаву.

— Не зрозумів! Ти чому в такому вигляді тут перед Творимиром грудьми трясеш? Варто було відлучитися і...

— Ти здурів? — накинулася на нього Любава. — У мене плаття вкрали, а ти тут ревнощі розводиш!

— До чого тут «плаття вкрали»? Вкрали його ще коли? Зранку і до цього ти була в платті, а тут...

— Бузок, це означає, що її череп викинули з плаття, в яке він був замотаний, і тепер... - пояснив я.

— Я зрозумів. Вибач, Любаво, і ти, Творимире, вибач. То що тепер будемо робити?

— Охороняй гроші, Бузок. А ти веди мене, куди там вони повернули в підземеллі.

Любава полетіла вниз, а я швиденько знову став спускатися драбиною вниз. Ми швидко пробиралися підземеллям, зробили кілька поворотів, і тут Любава полетіла вгору. Знову поліз драбиною. Так, і куди вона поділася? Є там зверху хто чи ні?

— Любаво! — покликав.

Тиша.

Чекав недовго.

— Ти чого тут сидиш на драбині, мов курка на сідалі? Рятуй моє плаття. Там якась курва вже його на себе нап'ялила.

— Ти не нервуй, а розповідай, що там зверху.

— Лаз виходить у якомусь закинутому сараї. В житлі цього двору, де стоїть сарай, живе якась стара. А от у сусідньому дворі якраз і живе наречена того злодюги, що вкрав моє плаття.

— І хто там, крім нареченої, є в хаті?

— Мати її, а злодюга вже кудись пішов.

— Череп твій де?

— Ти маєш на увазі голова?

— Голова.

— Тут у сараї лежить у кутку, викинув, мов непотріб якийсь.

Я підняв ляду, виліз на поверхню. В сараї валялася купа різного мотлоху, вкритого пилом.

— Де?

Вона полетіла в дальній куток і зупинилася.

Довелося переступати через якісь старі кошики і напівзгнилу лавку, щоб дістатися кутка. Витер череп від пилу і заховав у сумку.

— Веди.

Вона полетіла вперед і пройшла крізь стіну, що була муром між дворами. Мур із вапняку був невисоким, метра півтора, і я його перестрибнув. Двері з двору до житла були незамкнені.

— За мною йди, — Любава летіла попереду.

Я увійшов у кімнату. Красива молода дівчина років сімнадцяти стояла вдягнена в плаття, що я подарував Любаві, і злякано дивилася на мене. На дивані сиділа її мати, огрядна жінка років сорока.

— Роздягайся, — наказав я.

— Батир, пожалій! — впала переді мною на коліна мати дівчини. — Не забирай цноту моєї доньки, не ганьби її, хочеш — візьми мене!

Я відштовхнув її ногою.

— Роздягайся.

Дівчина, тремтячи від страху, стягнула через голову плаття. На ній лишилася біла спідня спідниця, і вона почала тремтячими пальцями розв'язувати шнурок, що тримав спідницю на тілі.

Я витягнув череп, загорнув його в плаття, поклав до сумки і пішов із кімнати.

— Це все? — запитала Любава, яка тепер знову була одягнена. — Ти їх не покараєш?

Я переплутав двері й замість того, щоб вийти в двір, вийшов на вулицю.

Мені неймовірно пощастило: вулицею їхав на невеликому візку, якого тягнув сивомордий осел, якийсь старий бородань. Ми домовилися, що він перевезе мої речі до таш-хану за дріб'язкову плату, і я пішов поруч із візком.

— Веди нас до Бузка.

Любава задумалася і, мабуть, відчула, в який бік нам потрібно, й повільно попливла попереду. Їхати довелося недалеко. За той час, що ми з Любавою були відсутні, ніхто сюди не навідався. Я переніс сумки на візок, довелося взяти лантух, який знайшов у бандитській хаті, щоб укласти в нього затрофеєні гроші, і ми поїхали до нашого таш-хану. Точніше, їхав на візку старий, а я йшов поруч. Коли прибули на місце, я переніс усе в кімнату і розрахувався з візником.

— Потрібно переїхати в інше місце, — сказав Бузок, — тут, мабуть, хтось із обслуги співпрацює з грабіжниками.

— Ну то тоді переїдемо до того двору, що біля ханської фортеці, виглядає він пристойніше, ніж цей таш-хан, можливо, там буде шанс, що на наші речі ніхто не стане зазіхати.