Навія 2

​Розділ двадцять п'ятий:

​— Тобто як це ти підеш без мене? — Бузок літав кімнатою вперед-назад і ніяк не міг заспокоїтися.

— Ти думаєш, гноми дозволять рабові носити зброю?

— Не дозволять, але ти можеш прив'язати мене до якогось іншого предмета.

— До якого? Наприклад?

— Ну, наприклад, до дешевого перстенька.

— Ти впевнений, що хтось там, під землею, не захоче забрати у раба перстень, навіть дешевий? Не тому, що сподобався, а для того, щоб принизити мене. Ти тільки уяви: відберуть і викинуть в одну з шахт. І ти сотні, а може, й тисячі літ будеш там один. А тут — красиве місто, Любава, Богдан...

— Любава може зливатися зі мною в одне ціле, тому нам не потрібно два предмети, достатньо одного. Творимире, ну ти ж розумний, придумай що-небудь.

— «Придумай що-небудь», легко сказати, — думав я про себе. Звичайно, там, під землею, такі розвідники мені б дуже знадобилися, але до чого їх прив'язати? Залізний зуб! Це було б ідеально, але, на жаль, місцева стоматологія ще не доросла до такого, і металеву коронку мені ніхто не поставить. Сережку у вухо? А хто гарантує, що ту сережку у раба не вирвуть із м'ясом? Амулет? Ґудзик? Це все не те... Потрібно щось таке, що ніхто не побачить і не відбере... Блін, що ж придумати? Що? Стоп! Є! Я пригадав, що в минулому моєму житті останнє десятиліття було модним у молоді носити всякі пірсинги. Носили їх де завгодно: і на носі, і на губах, і на сосках, і на пупку... І навіть там, внизу... А що як? Сподіваюся, що туди мені ніхто не полізе заглядати... Але як на це відреагує Бузок? А Любава? Спробую... мабуть.

​Дістав із гаманця найменшу срібну монету. Срібло. Це добре, кажуть, що воно вбиває мікроби... чи інфекцію? А ще колись читав, що воно як прикраса не всім підходить і у декого буває алергія на срібло. Будемо сподіватися, що у мене немає.

​Спустився на вулицю і пішов у бік околиці міста, адже саме там, як я пам'ятаю, працювали кузні та майстерні з металообробки. Тоді свій шлях я проїхав на коні, і здавалося, що це недалеко. А от пішки довелося йти хвилин сорок.

​У двох кузнях мені відмовили, аргументуючи тим, що не займаються таким, але в третій мені зробили з монети тонкий срібний дріт і взяли за роботу цілих три монети.

​Прилаштовував до свого тіла цей шматок срібла недовго. Кров зупинив, загоїв, усе було нормально, от тільки незвично. Повернувся Бузок, котрий десь вештався з Любавою.

— Що з тобою, Творимире?

— Все нормально.

— Та де ж нормально? Ти ходити став якось не так.

​І тоді я розповів йому про свій задум.

Він скривився і гірко усміхнувся.

— Що не так, Бузку? Я ледь мізки собі не поламав, усе думав, де сховати предмет прив'язки, й іншого нічого не придумав.

— Та ні. Я нічого. Просто якось не так я собі це уявляв.

— То що? Ти згоден?

— А куди діватися? Прив'язуй.

— Ну то ти теє, ну, торкнися того срібла, чи що...

— Вже. Торкнувся.

​Я подав енергію — і все. Все?

— Ну що, Бузку, вийшло?

— Так, я відчуваю його... Ну, той шматок срібла, — сказав він якось сумно, і тут з'явилася Любава.

— Я не зрозуміла, а чому це я почала відчувати ще одну прив'язку? Щось таке незрозуміле, маленьке...

— Ну чому ж відразу маленьке, — почав було я, а вона наблизилася до мене.

— Я подивлюся.

— Любаво, перестань, там просто маленьке кільце зі срібла... Бузку, та поясни ти їй.

— Ну і чого ти так зніяковів, Творимире, наче я там щось нове побачу? Я ж просто хотіла побачити кільце і нічого більше.

​Я хотів відповісти, але цієї миті зайшов до кімнати Богдан.

— Ну що, взяв?

— Купив усе, що ти замовив.

— Тепер поголи мене, щоб ні вусів, ні оселедця не було.

— Творимире, а це навіщо?

— Я раб, ти — господар, який не дозволяє мені носити вуса й оселедець.

— Зрозумів.

— Тепер слухай далі. Спочатку я хотів, щоб ти мені трохи пику побив або по спині нагайкою пройшовся...

— Та ти здурів! Щоб я на тебе руку підняв?

— Але подумав: з моєю регенерацією загоїться занадто швидко і може викликати підозру. Тому передумав. І ось тепер найголовніше. Мене можуть захотіти купити і моряки, і навіть як бійця — відмовляй. Легенда така: ти підловив мене, коли я злігся з твоєю дружиною, тому хочеш продати саме гномам, щоб я більше світу білого не побачив. Одним словом, удаєш із себе розгніваного господаря, можеш мені навіть кілька тумаків при них всипати.

— Ой, Творимире, знав би ти, як ти мені душу краєш цим своїм рішенням. Може б, і я з тобою?

— Ні, Богдане, ти тут залишишся. Грошей у тебе багато залишиться, то ти час від часу ходи на базар та поглядай, кого там продають, може, знайомих своїх викупити зумієш. Адже війна там, на півночі, буде серйозна, а попередити ми їх не змогли.

​Поки говорили, він поголив ножем мою голову і вуса. Незвично якось без них, та що поробиш. У тому житті ніколи не носив ні вусів, ні бороди — і нічого, а тут, бач, звик.

​Я перевдягнувся в сірий одяг. Так, що тут говорити — одним словом, одяг для рабів: шви грубі, тканина неприємна на дотик. Може, було б краще, щоб він мені купив замість свитки і штанів сіру тогу. Але з іншого боку, якось незвично мені ходити в такому одязі. Це ж майже як жіночу сукню вдягнути на себе: низ зовсім не прикритий нічим і все там, під тканиною, буде теліпатися, брр.

​— Ти б хоч з'їв що-небудь у дорогу, Творимире, — сказав благально Богдан.

— Ні, друже. Віриш? Нічого не лізе, хіба що напитися води — та й у путь.

​Ми йшли вулицею, поруч летіли Бузок із Любавою.

— Ти ж йому сказав, щоб шаблю і стилет беріг? — запитав Бузок.

— Сказав.

— Нагадай ще раз, щоб бува не забув.

​Богдан ішов похмурий, не хотілося йому мене продавати, але іншого виходу я не бачу.

— Ти трохи плечі донизу опусти та згорбся, тебе ж не на оглядини ведуть, а продавати, — сказала Любава.

​А й дійсно, щось я не зметикував, потрібно грати роль раба, а не ходити як звик.

​Ряди, де продавали невільників, знову нас зустріли смородом немитих тіл, сечі і страху. Щойно якраз купили нову партію і вишиковували рабів у колону по двоє.

— Не затягуй, Богдане, йди домовляйся.

​Він пішов шукати старшого з тих, хто купував рабів для гномів, а я залишився стояти в очікуванні. Не звернув уваги, що до мене підійшов орк, він був із тих, хто купує рабів на галери. Богдан уже став домовлятися з якимось чоловіком, коли мене струснули за плече.

— Рота відкрий, — скомандував орк.

— Та пішов ти, — на автоматі сказав я і вдарив його в сонячне сплетіння.

​Він зігнувся і зробив крок назад, а коли розігнувся — в руках його вже була нагайка.

— Ах ти ж, рабе! Та я з тебе зараз шкіру спущу! — і він завдав першого удару. Цілив, гад, по обличчю, і я встиг пригнутися. На його крик кинулися Богдан і потенційний покупець. Вони повисли на руках у орка.

— Ти якого це мого раба шмагати надумав? Це моє майно, а ти його псувати... — горлав Богдан йому в вухо. З іншого боку майбутній покупець тримав однією рукою його за руку, а другою — за нагайку.

— Ти мій товар хочеш попсувати? Та я на тебе в суд!

— Та чого ви на мене напали, він же першим мене вдарив!

— А якого ж ти до нього чіплявся? Він що, в торговому ряду стояв, що ти йому в рот хочеш заглядати? Він на мене чекав.

​Одним словом, спровадили вони його, і почалися торги за мене. Дурний Богдан не хотів скидати ціну — і край, я вже думав, що не куплять мене, але врешті зійшлися в ціні, і мене поставили в колону.

​Думав, що поведуть до того виходу з міста, яким ми в'їхали, тобто в пустелю, а потім у гори. Ні. Повели до берега, і коли місто скінчилося, пішли піщаним пляжем на південь.

​Подував легенький західний вітерець, і невеликі хвилі ліниво лизали піщаний пляж. На воді плавали зграї великих птахів, схожих на чайок, але значно більших. Іноді на піску траплялося каміння, яке колись упало з гори, що була по ліву руку від нас. Йшли ми отак уже майже три години, аж ось з'явилася ледь помітна стежка, що вела на гору. Ми вишикувалися в колону по одному і стали підніматися все вище і вище.

​Бузок із Любавою хотіли зі мною поговорити — нудно ж, — але я їх відіслав наверх, щоб не відволікали: тут під ноги потрібно дивитися, стежка дуже вузька.

​Нарешті майже дісталися вершини і вийшли на невеличкий майданчик. Кілька охоронців пішли вперед, і виявилося, що стежка веде тепер не на вершину, а вздовж великого каменя в кінці майданчика, і за ним уже починалася печера. Мабуть, уже зо два десятки невільників зайшли в печеру, коли раптом колона зупинилася і один молодий хлопець крикнув голосно:

— Прощавайте, браття! Не поминайте лихим словом! — і стрибнув у прірву під стежкою.

​Усі дивилися вниз на тіло, що впало на скелі внизу, а потім охоронці стали підштовхувати в спину, щоб рухалися швидше.

​Ось і моя черга настала входити до печери. Обернувся. Поглянув на Ярило, що світило вже низько над морем. Чи побачимося ще колись?

— Прощавай, Ярило, — сказав тихо і зробив крок у темряву печери.