Навія 2

​Розділ вісімнадцятий

​До горловини між хребтами, що була воротами до Оркостану, було недалеко. Вже через три години швидкої їзди коні внесли мене у неширокий прохід між скелями. І, проїхавши метрів триста, я побачив високу, метрів тридцяти, кам'яну стіну і внизу браму. Це була дерев'яна брама, оббита навхрест смугами заліза. Біля брами стояли орки в бойових обладунках і чекали, коли я наближуся до них. Один з них підняв руку, і я зупинив коней.

— Миру тобі, — привітався він.

— І вам миру, — я схилив голову.

— З якою метою їдете до Оркостану?

— Людолови захопили в полон мого товариша і дружину. Якщо зумію домовитися, то хочу викупити їх.

Воїн посміхнувся і поглянув на мене з повагою.

— А ти сміливий. Сподіваєшся провести їх через увесь степ, якщо викупиш?

— Сподіваюся.

— Ну що ж, з тебе три драхми за в'їзд до Оркостану.

— Я перепрошую, у мене лише срібло Великого ханства. Скільки це буде коштувати їхньою монетою?

— Один куруш, — промовив він, посміхаючись.

— Ого! Чому так дорого?

— Звикай. Це Оркостан, жити тут дорого, а життя рабів не варте нічого, тому поспішай.

Я заплатив потрібну суму, і воїни відчинили браму.

— Ласкаво просимо до Оркостану, — сказав старший з них і додав навздогін: — Удачі тобі, хоробрий воїне.

​Відразу за воротами стояли дві катапульти, а позаду них акуратними пірамідками було складено каміння. В одній піраміді каміння було розміром з кулак дорослого чоловіка. В другій — розміром з голову, а в третій — каміння розміром із чималий підсвинок. Відразу пригадав земну історію про триста спартанців. Впевнений, що тут і меншими силами можна утримувати ворога, якщо якісь безумці наважаться штурмувати цей прохід.

​Далі вздовж дороги стояло кілька казарм і складів. На якійсь відстані від них ішли чи то кузні, чи то плавильні — не знаю, але сморід диму і металу тут відчувався дуже сильно. Потім йшли цехи з обробки шкір, і їхній сморід в'їдався не лише в ніздрі, а й в одяг. Я підігнав коней, щоб проїхати швидше. Далі прохід почав розширюватися, але будівлі стояли щільно: з одних відчувався запах свіжої випічки, від інших несло ароматами копченого м'яса і риби. І тут я вперше в житті побачив легенду. Це був аквадук. На високих колонах, де з цегли, а де й з дикого каміння, штучний канал ніс воду до промислової зони. Цивілізація. Дійсно, до басейну з водою підходили і молоді орчанки, і люди з нашийниками на шиї — явно раби, але виглядали вони не змученими неволею, а були бадьорі й веселі. Єдине, що впадало в око, — що всі раби були одягнені в тоги, щось схоже на римські класичні із застібкою-фібулою на плечі, і колір у того одягу був сірий. У вільних громадян тоги мали більш веселі кольори — хтось був у зеленій, хтось у блакитній, хтось у червоній.

​А далі прохід розширився і полого став спускатися до моря. Моря я не бачив, але його запах відчувався навіть тут. В долині, що розкинулася внизу переді мною, стояв справжній мегаполіс. На краю цього міста не було кварталу бідняків, а відразу на широкій вулиці стояли двоповерхові кам'яні будівлі, і чим ближче до центру міста, тим красивіші будівлі стояли обабіч дороги. По вулиці ходили люди в сірому одязі, орки, степовики, що привезли в місто свої товари, і навіть... гобліни? Місцеві називають їх гобли, і тут я вперше їх побачив: невисокі, приблизно метр двадцять, вухаті (вуха мов лопухи), з великими очима і довгим носом, вони були одягнені лише в пов'язки, що прикривали низ живота і стегна. У більшості з них тканина була сірого кольору, але бачив я кількох, що були одягнені в тканину зеленого кольору, і при них була зброя — невисокі списи з довгим лезом, мабуть, з лікоть дорослої людини, і на поясі обов'язково ніж, схожий за формою леза на кукрі. Ці йшли вулицею гордо, задираючи носи, і на шиї в них були низки намиста з мушель або зубів якихось звірів. А ще я вперше побачив тут невільника зі шкірою, чорною мов антрацит. Цікаво, він місцевий? Чи, можливо, десь там за морем існує ще одна аномальна зона і він виходець з Африки?

​Люду, в тому числі й нелюду, на вулицях ближче до центру стало так багато, що довелося злізти з коней і вести їх за собою.

— Бузок, ви приглядайте там позаду за сумками на конях, щоб ніхто не вкрав.

— Та не хвилюйся, Творимире, ми наглядаємо.

Ага, наглядають вони — он як головами крутять, розглядаючи то будинки, то фонтани, то перехожих.

На черговому перехресті зупинився. Ну і куди далі?

— Що шукаєш, земляче? — почувся жіночий голос за спиною.

Повернувся. Переді мною стояла гарненька молодичка років тридцяти з товстою русою косою і веселими сірими очима.

— А де тут базар, де невільників продають?

— Ходімо покажу, мене хазяйка на базар послала зелені й м'яса купити, то там недалеко і невільничі ряди. Тебе як звати?

— Творимиром.

— А я Орися. Ти б коней залишив на платній стайні, незручно з ними по місту.

— А сумки?

— То там же і шафки для речей є. Заплатиш по одній драхмі за кожного коня і ще одну за оренду шафки, дадуть тобі медальйон та й іди собі куди завгодно.

— А не вкрадуть?

Вона так дзвінко розсміялася, що я навіть зупинився.

— Відразу видно, що ти у нас вперше. Немає злодіїв у цьому місті, запам'ятай.

— Ось так прямо зовсім-зовсім немає? — запитав.

— Закон один для всіх: чи ти гість Оркостану, чи носиш сіру тогу, чи навіть білу — вкрав, і одна дорога на площу Правди.

— А там що?

— А там голову на колоду і сокира ката на шию. Злодіям навіть не дозволяють на арені помирати з шаблею в руках — забагато честі.

— А ти давно тут?

— Та мабуть уже літ п'ятнадцять, а що?

— Якщо гроші залишаться, то, може, спробую тебе викупити з неволі.

— Тю на тебе, земляче! І навіщо мені таке щастя — викупить він.

— Не зрозумів. Ти що, не хочеш на батьківщину повернутися?

— Повернутися, говориш? — в її голосі проступили сердиті нотки. — А що на мене там чекає? Зранку до ночі на ниві працювати? А зимою кожному шматкові хліба радіти. Мені двадцять сім, потрібна я кому? Якщо і візьме мене хто, то хіба який удівець — тобто чужих дітей рости і своїх кожного літа роди, поки не загнешся...

— А тут?

— А тут... Зими не буває, їм все те, що і хазяї мої їдять, по місту ходжу вільно, ніхто не б'є, не ображає, а кохання захочу — то тільки бровою поведу, і мій буде: чи хто з тих, що сіру туніку носять, чи купець який заїжджий.

— Он воно як. Вибач, я з цього боку і не подумав про таке.

​Ми дійшли до двору, що був огороджений високим парканом.

— Заводь сюди коней. Це гостинний двір, якщо хочеш, то і кімнату можеш орендувати.

Цей двір був зроблений так само, як і таш-хан в Карасараї, от тільки все тут було виконано і оздоблено набагато красивіше. Домовився за коней, потім служки допомогли занести мої сумки до кімнати, і коли вони пішли, то Орися пригорнулася до мене.

— То що, земляче, може, зробимо це швиденько?

— Орисю, я тільки-но з дороги...

— Ну, то тоді ввечері я до тебе прийду. Не хвилюйся, дорого не візьму.

Я дивився на неї — отак-то, перший раз у цьому світі довелося зустріти повію. За спиною в Орисі в повітрі стояла Любава і дивилася на неї поглядом, що не обіцяв нічого хорошого для ласої до кохання і грошей землячки. На ліжку розлігся Бузок і посміхався, спостерігаючи за цим дійством.

— Що ти так на мене дивишся? Не мила я тобі?

Мила чи ні — то вже інше питання, але людина, яка добре знається на місцевості в цьому місті, мені потрібна, отже, доведеться посміхатися.

— Мила ти мені, Орисю, — заспокоїв я її, пригорнувши до себе і мацаючи однією рукою за сідниці, — але втомився я з дороги, та й поспішаю.

— А що так?

— Переживаю, щоб товариша мого не продали, бо де тоді його відшукати? А що як на галери — то тоді в морі його і конем не наздоженеш, пропаде козак.

— Ну то ходімо швидше, а я ввечері постараюся до тебе прийти.

​Ми йшли вулицею далі, ближче до моря, і тут будинки були ще більші, огороджені високими мурами, і у деяких на фасадах я бачив невеликі статуї та барельєфи.

— Ти туди не сильно позирай, тут знать живе, ті, що в білих тогах ходять, з ними краще дистанцію тримати.

— А де ж у вас тут капище?

— Так немає в Оркостані капищ.

— Тобто немає? А як же богів славити? Чи й богів уже немає в Оркостані?

— І як язик повертається таке говорити — богів немає... На базарі ідолів продають. Там цілий ряд цим торгує. Ідоли різні: від невеликих, з долоню розміром ,такі зазвичай ті, хто в похід йде чи в плавання, купують, до таких, що з тебе ростом. Там є і дерев'яні, і кам'яні, навіть зі срібла є. От кожен собі і купує того ідола, що йому до душі, щоб вдома наодинці з богами спілкуватися. А капища... Навіщо ж вони. Спілкування з Богом — то справа індивідуальна, і не потрібно це робити напоказ перед чужими очима. Та й ідолів там продають не тільки наших богів, у гоблів свої боги, інші. А ще буває, з-за моря привозять рабів зі шкірою, темною мов ніч, то і для них уже почали різьбярі робити ідолів для богів дикунських.

​Так ми і дійшли до базару. Ні, це був не базар, це було ціле невеличке містечко. Я пригадав, як у тому житті довелося побувати кілька разів на сьомому кілометрі в Одесі, — навіть там не було такого порядку, як тут. Окремо йшли ряди з тим чи іншим товаром. Якщо взуття — то цілий ряд взуття, якщо зелень — то тільки зелень і цілий ряд.

— Ось так прямо підеш, то в кінці і будуть ряди з невільниками.

— Дякую тобі, Орисю.

— Що мені твоє дякую, краще б кілька драхм дав, — заявила вона з посмішкою, заглядаючи мені в очі.

— Немає в мене драхм, — вона почула це, і обличчя скривилося в смішну гримасу, — а от ханські монети є.

Я взяв не рахуючи з гаманця монет і висипав в її долоню.

Вона, посміхаючись, зсипала їх не рахуючи до свого капшука.

— До зустрічі, козаче. Якщо сьогодні не прийду, то ти не сумуй, коли вийде, тоді й відшукаю тебе.

Вона пішла до ряду, з якого неслися аромати кропу, петрушки, анісу і ще якихось трав, а я пішов ближче до моря, туди, де продають невільників, туди де закінчується Дорога сліз.