Навія 2

​Розділ двадцять другий

​— Ти готовий? — запитав Ратибор. — Скоро твій вихід.

І в цю мить підлетів Бузок.

— Противник твій — новачок. Я літав подивитися. Довготелесий, з довгими руками. І знаєш що? Це не чесний поєдинок. Сім'я Великого вождя наперед вирішила, які бої сьогодні будуть відбуватися, і його тренували цілих три дні для цього бою. А ти майже в останню мить дізнався, на якій зброї доведеться битися.

— Дякую, Бузку. Є в нього якісь секретні прийоми?

— Та ні. Весь розрахунок лише на швидкість і на довжину рук.

— Це добре.

— А навіщо ти обрізав ратище списа? У нього і так була перевага, а тепер...

— Побачиш сам.

— Творимире, досить молитися своїм богам, твій вихід.

​Ратибор вийшов на арену попереду мене, а я за ним. Двері не стали зачиняти, і звідти на арену дивилося добрих півтора десятка облич.

З протилежних дверей вийшов старий воїн — я так розумію, головний над бійцями клану Великого вождя, — а за ним слідом вийшов худий, але високий хлопець зі списом у руках. Ми вийшли на центр арени і вклонилися один одному, а потім разом вклонилися тим, хто сидів і стояв на балконі. Смолоскипи було встановлено по колу, до того ж у кілька рядів. Світла, здається, достатньо, але нерівне мерехтіння вогню створювало навколо нас химерні тіні.

​Воїн побачив, що мій спис коротший, ніж у нього, і посміхнувся — він уже відчував смак першої перемоги в колі.

— Він не буде танцювати, він спробує вбити відразу, — сказав Бузок. — Поглянь на нього.

— Не заважай.

​Я взяв ратище посередині двома руками, і воїн уже ледь не розсміявся вголос — перед ним блазень, який навіть тримати списа не вміє.

Зверху прозвучав низьким басом звук гонгу.

Воїн зробив кілька широких кроків уперед і завдав уколу в те місце, де якусь мить тому стояв я. А я зробив лише крок убік і не став бити.

— Ви хотіли красивий танець? Ось вам, дивіться.

​Воїн відвів спис назад і цього разу спробував зробити подвійний удар, але я знову відступив з лінії атаки і не атакував сам. Зверху почувся гул голосів, і на краю балкона з'явилося ще з десяток облич, що дивилися на нас.

Суперник знову спробував уколоти, я вдарив по кінцю його списа зверху вниз вістрям, а тупим кінцем ратища вдарив по правій руці, що стискала древко. Не смертельно, але відчутно боляче.

— Працюй по ньому! — почув за спиною голос Ратибора.

​Я почав крутити спис двома руками перед собою, і зверху почулося багато здивованих голосів — глядачів стало ще більше. Воїн спробував вколоти, але спис вилетів з його рук, і я знову вдарив тупим кінцем, цього разу в ключицю. Зробив три кроки назад, даючи можливість супернику підняти спис із землі.

Тепер він не атакував, а лише очікував мого нападу. Ключиця, мабуть, зламана, тому що спис він тримав лише правою рукою, а ліва безсило звисала.

Знову закрутив списа двома руками і, після того як вибив учергове спис суперника з його рук, вдарив по нозі, і він, скімлячи, упав на пісок.

— Вони хочуть, щоб ти його добив, — почув голос Ратибора.

Поглянув на балкон і побачив, що всі тримають перед собою кулак з опущеним донизу великим пальцем.

Огидно це все.

Підійшов до суперника і став над ним.

— Добивай! — почув уже розлючений крик Ратибора.

— Ти помолився? — запитав у суперника.

— Так. Я готовий, — сказав він і заплющив очі.

Я вдарив у серце і тут-таки витягнув лезо списа, щоб він не мучився.

​І тут з'явилася вона, Морена, а я згадав, про що хотів запитати у неї там, у її храмі.

— Ти молодець, — поплескав мене по плечах Ратибор, а з балкону чулися рідкі аплодисменти.

— Мамо, хто був зображений на тому малюнку?

Вона взяла за руку душу мого суперника і посміхнулася йому.

— Вони відвернулися від мене, і Міра стерла пам'ять про них.

— Хто вони?

— Мені пора йти. Ти з ними скоро зустрінешся.

​Я йшов до приміщення, в якому на мене чекав Богдан.

— Це був красивий танець, — сказав хтось із ветеранів.

— Де так навчився? — запитав інший.

А Ратибор тим часом підійшов до жінок.

— Вирішили, хто піде першою?

Вони злякано дивилися одна на одну, і тоді він ткнув пальцем:

— Ти підеш. Запам'ятай: переможеш — будеш жити, програш — це смерть. Постарайся вбити її першою. Допоможіть їй роздягнутися.

​Жінки зняли сукню з подруги, і вона, соромлячись, прикривала долонями перса і низ живота, а Ратибор, штовхаючи її в плечі, повів на арену бідолаху. З балкону почулося улюлюкання і радісні крики. Біля дверей, що вели на арену, знову стояло багато бійців, які хотіли подивитися, як дві оголені жінки будуть битися навкулачки.

Богдан сидів, спираючись на стіну спиною.

— Ти переміг. Я вірив у тебе. Ти не міг не перемогти.

Я присів біля нього.

— Не розслабляйся, Богдане. У нас попереду парний бій. І навіть якщо ми переможемо, то в фінальному бою три на три вбитих новачків замінять ветерани.

— Я вірю в тебе, ми переможемо, — в його очах я побачив фанатичний блиск.

Ще цього мені не вистачало.

— Я не дивився на твій бій, але я чув, як ті, що стояли біля дверей, міняли думку про тебе по ходу поєдинку. Спочатку ти в їхніх очах був невігласом, що не вміє тримати в руках списа. Потім — здивування і шепіт: «Ви погляньте на нього». А потім — їхня впевненість, що ти ветеран, який прикинувся воїном, адже такого красивого танцю в колі та ще й зі списом ніхто не пригадує.

— Це погано, Богдане.

— Чому?

— Тому що так могли подумати не тільки наші, а й їхні бійці.

— І?

— І в наступному бою проти нас поставлять ветеранів.

— Але ж це порушить домовленість про те, що спочатку б'ються новачки...

— Добре було б, якби я помилявся.

​З арени було чутно істеричні жіночі крики і розчаровані голоси наших бійців — наша програвала.

Прилетів Бузок і підтвердив те, чого я боявся.

— Творимире, вони вирішили, що ти ветеран, і в наступному бою проти вас вийдуть ветерани.

​А тим часом на арені настала тиша. Ратибор покликав до себе двох ветеранів, і вони пішли на арену. Через хвилину в приміщення заволокли вбиту. Її тягли за ноги повз нас, і я бачив, що у неї зламаний ніс і видавлені очі. На плечі — кривавий слід від зубів. Подумати тільки, ще п'ять хвилин тому це була красива молода жінка, жива... А тепер її кудись поволокли.

Ратибор підійшов до нас.

— Ти, — він указав на Богдана, — знімай сорочку. Бій до смерті навкулачки. Чоботи, штани — ось ваш одяг.

— Що дозволяється в цьому поєдинку, а що заборонено?

— Вдягай штани і чоботи, а поки вдягаєшся, слухай мене. Бити можна куди завгодно і чим завгодно. Не дозволяється використовувати зброю і предмети. Тому, якщо в чоботях є ніж, то краще виклади, бо якщо в колі з'явиться зброя, то відразу прилетить болт.

​Стилет, ніж і шаблю я поклав на свою сорочку.

— Ми готові.

— Чекайте, надійде команда, тоді й підете.

— Богдане, ти як у кулачному бою? — запитав про всяк випадок.

— За мене не хвилюйся, — відповів він.

​Ми стояли пліч-о-пліч, а перед нами — живий коридор із бійців сім'ї Г'харг, що вів до арени.

— Готові? Ходімо, — Ратибор повів нас у коло.

Ми вийшли і стали майже по центру, а з тієї сторони вийшли наші суперники.

— Нічого собі, — почув я здивований шепіт Богдана.

​Здивуватися було чому. Проти нас виставили таких бійців, що, здавалося, нічим не поступаються тому урукхаєві, що колись наздоганяв нас із Богданом, коли ми втікали з полону в степу. Високі, широкоплечі, з такими м'язами, що ми з Богданом супроти них мабуть виглядали чи не дистрофіками...

— Богдане, ти головне не підставляйся під їхні кулаки...

— Постараюся, бляха, мов кувалда, а не кулак.

​Цікаво, а як у мене з кулачним боєм?

Звичайно, в тому житті я бувало й бився по молодості літ, із перемінним успіхом. Але ж то були звичайні вуличні бійки... А ще пам'ятаю, наприкінці вісімдесятих по відеосалонах дивився різні фільми з Брюсом Лі, Стівеном Сігалом, Ван Даммом. Допоможе це мені? Чи, може, хтось із богів все-таки передбачив і таку ситуацію і подарував мені хоч якийсь навик до биття пики?

​Прозвучав гонг, якось сумно і протяжно. Ми залишилися на місці, а вони, посміхаючись, рушили до нас. Перший хотів завдати прямого в голову і не влучив — я встиг ухилитися і завдав удару по корпусу. Він його, мабуть, і не відчув, тому що навіть не скривився.

​Так, головне не стояти на місці. Як там колись говорив непереможний Мухаммед Алі: «Літай мов метелик і жаль мов бджола»? Що ж, будемо викручуватися як зможемо, бо бити їх, я так розумію, толку мало. Знову відскочив убік і вдарив ногою по коліну. О, а це вже дало ефект. Ну що ж, залишається лише ухилятися від їхніх ударів, і, можливо, вони колись втомляться нас бити і впадуть на пісок мертвими від перевтоми. А що там Богдан, як у нього справи?

​Скосив очі в його бік і відразу відчув, як по голові мене вдарив залізничний локомотив. Такого польоту від удару я, мабуть, не бачив навіть в індійському кіно. Ой, як добре, що тут пісочок, хоч не так боляче падати. Я лежав на піску, і так не хотілося вставати, але ж як не вставати, коли у мене є такий стимул — життя. Поки підводився, встиг побачити, що Богдан уже також лежить на піску і не збирається підводитися. До нього без поспіху суне його суперник — доб'є, сука, козака.

​Я перекатом утік від удару ногою в голову і став ближче на кілька кроків до Богданового суперника. Що ж, доведеться махлювати. Хто це там у тих бойовиках ударом долоні в груди зупиняв серце суперника? Брюс Лі? Боло Янг? Ну й що, що немає у мене такої сили удару, зате у мене є своя магія, про яку ще не знають тут, у Драхмарі. А навіть якщо там на балконі і є маг, то вже потім будемо розбиратися, помітив він чи ні, а зараз головне — вижити і Богдана врятувати. Щоб ніхто не здогадався, що я тут магічу, потрібно провести все це так, немов у тому кіно — повний контакт.

​Я став перед бійцем у стійку. На кого я хотів бути схожим — мабуть, на Стівена Сігала. Став отак перед ним із кам'яним і спокійним обличчям. Перекрив шлях до Богдана. А тепер увага: він робить крок. Ще крок, уже майже поруч...

- Благословляю — він здивовано зупиняється.

- Благословляю — тиск піднявся, пика стала червоною, очі полізли на лоба.

І фінальний штрих — б'ю кулаком у груди, там, де серце, і направляю енергію в серце.

- Благословляю, сука.

В магічному зорі бачу, що серце має розриви і більше не б'ється.

Поки він падає обличчям у пісок, розвертаюся до іншого суперника.

Вчасно.

​В голову летів кулак, і я, ухиляючись, встиг завдати удару по печінці й туди ж щедро сипонув енергією.

Біль, мабуть, був неймовірним, тому що він впав на коліна, тримаючись за бік. Обійшов його і, стоячи у нього за спиною, вхопив його за голову обома руками. Хотів ефектно, як у кіно, скрутити йому в'язи...

Ага... Спробуйте коли-небудь скрутити голову племінному бикові. Дзуськи. Отак і в мене не вийшло нічого. Тому довелося імпровізувати знову. Розвів руки широко і з усієї сили вдарив долонями по вухах. Не знаю, чи мав би ефект цей удар, якби я знову не вдарив сирою енергією по черепу воїна. З вух, носа і рота потекла кров, і він упав обличчям у пісок.

​На балконі ревіли в захваті і плескали в долоні. Ратибор ішов назустріч, широко розставивши руки, щоб мене обійняти. Я пригнувся і, прошмигнувши під його рукою, кинувся до Богдана.

Дихає. Добре.

Поглянув у магічному зорі. Крововиливів немає, і двох кутніх зубів також. Легенько подав енергію і...

— Творимире, як ти?

— Живий. А ти?

Він поглянув на суперників, яких уже волочили з арени, і похитав головою...

— Слався, — я відчув, як краплина енергії перетекла від нього до мене.

— Богдане, ану кинь це.

— Але ж ти вкотре врятував мені життя...

— Ти ж мені як брат, Богдане. Кого ж іще мені рятувати, як не тебе?

​Я допоміг йому встати, і ми обнялися. Зверху лунали аплодисменти, а до нас підійшов Ратибор.

— Ходімо, зараз знову черга дівчат битися. Потрібно звільнити коло для них.

Я поглянув назад. Дивно. А по цих Морена чомусь не прийшла. На арені розгублено стояли дві душі і дивилися на тіла, що волочать із кола. Не потрібно лишати за спиною свідків — потягнув енергію з них і в магічному зорі побачив, що вони, мов туман, розвіялися, а сам відчув кілька крапель енергії, що додалися до мого запасу.

​Дівчатам довелося битися на ножах, знову голі, і знову наші програли.

— Третім з вами буде битися Ярослав. Коли вони вже супроти вас ветеранів поставили, то і ми так можемо.

Це був один із тих бійців, що зустрів мене напередодні біля брами.

— Значить, слухайте мене, — почав Ярослав. — Ми вдвох тримаємо противників з фронту, а ти, — ткнув він Богдана пальцем у груди, — прикриваєш нашу спину.

​І тут у двері, що вели в двір перед маєтком, стали заходити озброєні орки і відтісняти наших бійців до стіни. По центру лишилися стояти лише я, Богдан, Ярослав і Ратибор.

— Увага! — голосно прокричав старший з орків. — Великий вождь.

Всі опустилися на одне коліно і опустили очі додолу. Всі, окрім охорони.

Великий вождь зупинився навпроти мене, а я, як і всі, дивився вниз, тому бачив лише його велетенські ноги, взуті в сандалі зі шкіри якоїсь диковинної тварини.

— Піднімися, — він поклав свою велику долоню мені на плече.

​Я підвівся і поглянув на нього. Великий вождь дійсно був великий. Плечі — це перше, що мене вразило, вони були шириною, мабуть, півтора метра. Зросту в ньому, мабуть, не менше ніж два сорок. Гігант, одним словом. Обличчя. Хто його розбере, за якими мірками орки оцінюють красу, але, як на мене, мужнє обличчя і мудрий погляд робили його доволі симпатичним. Він уважно розглядав мене, а потім поклав руку на плече тому оркові, що прийшов із ним.

— Г'харг, продай мені цього бійця.

— Не можу, Борах.

Його брови полізли вгору, а голова трохи схилилася набік.

— Ти відмовляєш мені?

— Я не відмовляю тобі, Борах, як я можу відмовити Великому вождю. Просто цей воїн у мене за контрактом, він вільна людина.

​Великий вождь із цікавістю став мене розглядати.

— Ти так любиш проливати чужу кров, що погодився на контракт? Покажи мені його.

Богдан взяв папери, що лежали на моїй сорочці, притиснуті шаблею, і подав мені.

Я простягнув їх Великому вождю. Він уважно прочитав спочатку контракт, а потім документ на звільнення Богдана. Знову уважно поглянув на мене, а потім на мого товариша.

— Я так розумію, це він?

— Так.

— Це дуже сміливо і благородно з твого боку, воїне.

Я мовчав.

— Ви вільні, — сказав він. — І досить на сьогодні крові, поєдинків більше не буде.

Всі з полегшенням зітхнули, особливо жінки.

— Я запрошую тебе в палац, буде цікаво поговорити з таким сміливим і благородним воїном.

— Коли накажете прийти?

— Сьогодні вночі, якщо ти не сильно втомився.

— Добре, я прийду. Дозвольте мені лише показати своєму товаришеві, в якому гостинному дворі я зупинився.

— Вас супроводять до гостинного двору мої воїни, а потім проведуть тебе в мій палац.