Навія 2

​Розділ двадцять четвертий:

— Творимире, я закохався, — радісний Богдан обняв мене. — Уявляєш?

— Я радий за тебе, Богдане, і хто ж вона, та щаслива дівчина? Де ти її зустрів? Як познайомилися?

— Та отут у цій кімнаті й зустрів. Точніше, вона сама прийшла, та ти її знаєш, Орисею її звуть. Вона сказала, що приходить до тебе лікуватися. То ми з нею до півночі просиділи, тебе очікуючи, а потім я її провів до господарського дому, і ми навіть поцілувалися на прощання. Вона дівчина строга, з такою не забалуєш, а мені саме такі й подобаються.

— Так, Орися, вона така, — сказав я з посмішкою.

— Ото я і говорю, що запала в душу мені майже відразу.

— Радий за тебе, друже. Сніданок я замовив, коли піднімався, які в тебе плани на день?

— Хотів місто подивитися, море. А в тебе як?

— Погано все.

— Що, так сильно охороняють її, що не викрасти й не викупити ніяк?

— З приводу викрасти, доречі. В Драхмарі є закон про те, щоб злодіїв укорочувати на голову. Тому, якщо бажаєш прогулятися містом, бери гроші і, де потрібно платити, плати, щоб не було неприємностей.

— Зрозумів. То що там з твоєю дружиною?

— У гномів вона тепер, під землею.

— От біда. І що ж тепер ми будемо робити?

— Поснідаємо. Потім ти в місто, а я трохи подрімаю і подумаю, що далі робити.

— Під землю збираєшся?

— Не пускають вони туди нікого. Я з вождем говорив до самого ранку, йому відомо про три входи до їхніх підземель, але в середину ніколи нікого не пускали. Навіть якщо хто з посольством приходив, то будиночок для очікування збудовано, а до середини зась.

Богдан почухав потилицю.

— Ну, ти ж у нас не просто... Щось та й вигадаєш.

Я лиш гірко посміхнувся...

— Вигадаю.

Після сніданку я ліг у ліжко, а Богдан, прихопивши з собою грошей, пішов подивитися місто.

Я вже майже задрімав, коли повернулися Бузок з Любавою.

— Немає в палаці сестри, — сумно доповів мені Бузок. — Може, вони її десь в іншому місці переховують, га? Як думаєш?

— Я знаю, що її там немає, — відповів я.

— Звідки?

— Вождь сказав.

— Може, збрехав?

— Ні, вона у гномів.

— У гномів? І як ти збираєшся до них проникнути?

— Ще не знаю, щось придумаю. Ви поки політайте по горах, може, якийсь лаз під землю знайдете, а я трохи подрімаю.

— Як же ми політаємо по горах, коли у нас прив'язка до твоєї зброї, нас далеко від неї не відпускає.

— Ну от і політайте на тій відстані, куди пускає, а я поки відпочину, — мабуть, трохи нервово відповів я, спати хотілося дуже.

— Ну то відпочивай, а ми політаємо, понишпоримо, послухаємо.

Він зник, і я вкрився з головою, щоб хоч трохи відпочити.

Не знаю, чи довго мені вдалося поспати, але мене знову розбудили. І цього разу це були губи, які ніжно цілували мою шию і щоки.

— Це знову ти? — запитав, не відкриваючи очей.

— Мгу, — Орися вкусила мене легенько за нижню губу.

От бісова дівчина, вона вже й роздягнутися встигла, поки я спав, під ковдру лізе.

— Орисю, ти ж з Богданом теє, ну, начебто кохання закрутила, — спробував я викрутитися з цієї ситуації.

— Вистачить і Богданові, — промурчала вона мені в губи, а її рука вже гладила мій живіт і спускалася все нижче.

— Орисю, зупинися, прошу.

— Що не так, Творимире, чи тобі не сподобалося зі мною минулого разу?

— Сподобалося, та не в тому річ.

— А в чому ж? — її долоня вже обхопила мене, і я відчув, що ще трохи — і я не зможу зупинити ні її, ні себе.

— Я коли лікував тебе...

— Ага, я пам'ятаю, — вона обхопила мої губи своїми.

— Та зачекай-но ти. Ти тепер знову цнотлива.

Вона відсторонилася, і її очі стали круглими від здивування.

— Як?

— Ну, це лікування дає такі наслідки, що заліковується все...

Вона недовірливо провела пальцями у себе між ногами і з подивом поглянула на мене.

— І що тепер?

— Ну, ти підеш у своїх справах, куди йшла, а я ляжу спати далі...

— А? — вона припідняла ковдру і поглянула туди, вниз.

— Зробиш Богданові сюрприз, він же тебе справді кохає.

— І ми з тобою більше ніколи-ніколи?

— Ніколи. Богдан мені як брат, зрозумій. Не можу я наплювати йому в душу.

Вона швидко стала одягатися.

— А ти мені вибачиш борг за лікування?

— Вже вибачив.

Вона ще раз поцілувала мене, цього разу в щоку, і пішла.

Пішла, але мені вже не спалося. Я став обдумувати, як же мені пробратися в підземелля. Влаштувати маленький геноцид гномам навряд чи вийде. В їхніх руках Арт, отже, наосліп викачувати енергію з усіх підряд небезпечно, а що, якщо і вона потрапить до числа тих, кого буду вбивати, не бачачи суперників. Ще я розумію те, що ходів під землю багато і йдуть вони далеко. Адже кам'яна дорога, що йде від Карасараю через степ до гір, і там, я впевнений, що вхід під землю там повинен бути. А це, як не крути, відстань не менше двохсот кілометрів, якщо рахувати, що гори йдуть не по прямій, а по колу. Якщо врахувати, що тунелі можуть йти не в один ярус, а в два, три чи навіть більше, то це тисячі кілометрів. І якщо у мене не буде карти, то шукати її там, у глибині, це все одно що блукати лабіринтом.

Богдан повернувся надвечір і майже цілу годину розповідав мені про всі дива, що бачив сьогодні в місті. Потім ми повечеряли, і він сказав, що піде на зустріч з Орисею, яку сьогодні зустрів біля базару й домовився про побачення.

Я ліг спати, тому що вирішив розповісти йому про своє рішення завтра зранку.

Цієї ночі я майже виспався. Богдан повернувся під ранок, і я прокинувся, коли почув, як він зачиняв двері.

— Не спиш?

— Вже ні.

— Уявляєш, вона виявилася цнотливою... — тихо прошепотів щасливий голос у темноті.

— А ти ж звідки знаєш? — «здивовано» запитав я.

— Хе-хе. Я такий. Я до дівчат підхід знаю. Спочатку лише цілувалися, ну, а потім... Ще жодна не встояла, — з гордістю хвалився Богдан.

— І що тепер?

— Ну, після того як звільнимо твою дружину, заїдемо до Драхмару, і я її викуплю. А тоді вже повернемося додому та так заживемо, що ого! Вона в мене знаєш яка роботяща!

Я лише посміхнувся в темноті.

— Богдане, братику, я тут довго думав про Арт.

— Ми відшукаємо її, я в тебе вірю.

— Відшукаємо. Обов'язково. А тепер слухай мене уважно. Завтра з самого ранку ти сходиш на базар і купиш сірі штани та якусь сіру свитку. Потім купиш нашийник, але вибирай не новий, а якомога старіший, потертий.

— Навіщо, Творимире?

— Ти продаси мене гномам.

— Що? Ти з глузду з'їхав?

— Ні. Я розпитував у вождя... Одним словом, іншого шляху потрапити до них під землю не існує.

— Творимире, не стану я тебе продавати. Ти ж мені як брат.

— Продаси, а сам влаштуєшся до когось працювати охоронцем і чекатимеш на моє повернення.

— Та як же?

— Не перебивай. Шабля і стилет залишаться в тебе. Поклянися, що за жодних обставин їх не продаси і не згубиш.

— Творимире, та як же мені далі жити, якщо я так зроблю?

— Іншого шляху немає, брате. Клянися.

— Клянуся.