Навія 2

​Розділ перший :

​До Біловоддя добралися вже під вечір, троє коней дав мені в дорогу батько, от по черзі вони мене і несли весь шлях. Коні втомилися, а про мене й говорити нічого. Спочатку, коли зліз із сідла, ледь ноги переставляв, але чи то тіло Січеслава було звиклим до таких довгих поїздок, чи, можливо, у мене дійсно є посилена регенерація, — вже хвилин через десять я почувався добре. Гнати коней степом уночі не ризикнув, тому вирішив ніч провести у старого знайомого — Святовіра.

​Коней прив'язав до конов'язі, а сам пройшов на капище. Бузок лишився біля коней, страшно йому на капищі серед богів. Майже ніч, відвідувачів не було, лише Святовір із двома молодими помічниками підмітали мітлами територію перед ідолами.

​— Доброго здоров'я, — привітався і вклонився першим.

​— І тобі доброго здоров'я, — відповів волхв, здивовано дивлячись на мене.

​— Не пустите мене до себе в дім голову прихилити до ранку?

​Він подивився на мій покритий пилом одяг.

​— Поспішав? Куди?

​— Жінку мою людолови схопили тут, біля Біловоддя.

​— А чому ж сам? Де твоя сотня?

​— Не пустив князь воїв...

​— То, виходить, за смертю їдеш?

​Я промовчав.

​— Коней приведіть до двору мого, — звернувся до помічників, — напоїть і вівса дайте, дорога далека у них попереду.

​— Дякую, Святовіре.

​— Я ще не закінчив прибирання, якщо втомився, то йди до хати, відпочивай.

​Я підняв одну з мітел, що залишили помічники волхва, і став підмітати.

​Святовір поглянув на мене і також почав мести. Якийсь час працювали мовчки.

​— То це твоя жінка степовиків магією побила?

​— Так.

​— Шкода. Важка доля у магів, що в полон потрапляють...

​— Не ятри душу, Святовіре.

​Знову мовчки махали мітлами деякий час.

​— Як там у столиці?

​— Погано. Люди на капище не молитву щиру несуть, а срібло.

​— Твоя робота? — зло кинув волхв.

​— Можливо... Та є надія, що все повернеться, як і було.

​— Як?

​— Кілька людей, не з найбідніших, уже точно перестануть срібло класти до чаші, молитися будуть. От і маю надію, що за їхнім прикладом й інші почнуть молитися.

​— Час покаже.

​— Покаже... Тільки в мене його обмаль.

​— Ну все, закінчили. Ходімо до хати.

​Ми пішли стежкою в ліс.

​— Тебе не чіпали людолови?

​— І не зачеплять. Боги що у них, що у нас нині однакові. Повечеряємо і спати лягай, за коней не хвилюйся, все зробимо. Відпочивай, бо в степу тобі не до відпочинку буде.

​Швидко повечеряв і ліг спати на лаві.

​Начебто нещодавно очі стулив, а вже за плече хтось посмикав.

​— Січеславе, вставай, час.

​Швидко взувся і вийшов з хати. Коней уже повели стежкою до виходу з лісу.

​— Ти не їдь дорогою сліз, їдь прямо, там на біловодських уходників натрапиш. Від їхнього табору на південний схід поїдеш, тоді, можливо, і наздоженеш людоловів.

​— Дякую тобі, дякую за все. І, знаєш... не здавайся, бережи віру батьків наших.

​— Нехай Боги допомагають тобі в справі твоїй нелегкій. Прощавай, козаче.

​Чвалом коні пролетіли вулицями Біловоддя, містечко ще спало. Біля броду — пост. Спали всі, окрім двох вартових, що ходили вздовж берега.

​А можливо, і ці дрімали, але почули стукіт копит.

​— Стій! Хто такий?

​Я нахмурив брови, ще не бракувало тут час гаяти.

​— Не впізнав?

​— Вибачте, пане сотнику, — пробелькотів один з них.

​Про що вони там ще базікали, не знаю, коні винесли мене на лівий берег річки Білої і понесли на південь, в степ.

​Бузок летів поруч. Тут, так близько від Біловоддя, навряд чи слід очікувати зустрічі з ватажниками.

​— Ти не боїшся?

​— Бузку, ти сам розумієш, що запитуєш? Звичайно, боюся.

​— Якщо їй на шию вдягли нашийник, це означає, що з ними є шаман, — він помовчав і додав: — а може, і не один.

​— Чим вони небезпечні?

​— Вбивали ми їх, — він дивився в степ, ніби пригадуючи щось, — легко вбивали. А от магія їхня... Вона незрозуміла якась.

​— А точніше?

​— Це не магія вогню, не магія повітря і не природна магія. Кажуть, що їхня магія пов'язана якось із духами.

​— Може, з душами?

​— Ні, саме з духами. Вони насилають хвороби...

​— Дурниці. Якщо є ліки або ж магія, то можна вилікуватися.

​— Ти не зрозумів. Хвороби настільки швидко вбивають, що навіть магією не завжди встигають вилікувати, а про лікування травами й мови немає.

​— Як таке може бути?

​— Я ж тобі говорив, що ми не змогли розкрити їхнього секрету.

​— Ну і що це за хвороби такі?

​— Іноді просто зупиняється серце, іноді паралізує дихання, а найстрашніше те, що я бачив сам, коли людина починає гнити на очах.

​— І як швидко?

​— Не встигнеш дорахувати до двохсот. Спочатку тіло набрякає, і тоді час немов зупиняється, швидко з'являються виразки, потім починають гнити, а потім шкіра і м'язи починають злазити з кісток. При цьому стоїть такий запах...

​— Нічого собі! Сила. З такими вміннями вони повинні були б завоювати всю Навію.

​Бузок розсміявся голосно, але чув його тільки я.

​— Вся біда будь-якого мага в тому, що магією він може діяти недовго. У кожного з них є свій резерв енергії, і коли він закінчується, то маг стає простою людиною. Дехто носить із собою коштовне каміння, в яке зливає запаси енергії, але дозволити собі купити такі камінчики може далеко не кожен із магів.

​— Отже, шамани мають силу тільки доти, доки мають енергію. І як довго вони можуть працювати магією?

​— Ну ти дивак! Так у кожного ж свої резерви: хтось може лише кілька разів метнути фаєрбол або шипи, а хтось, як моя сестра, може й десяток разів. Пригадай бій із карателями. Вона просила в тебе благословення. Чому? Бо була майже порожня.

​Ми знову їхали мовчки, точніше, їхав я, а він летів поруч.

​Отже, виходить, що при зустрічі з магом чи шаманом достатньо лише викачати з нього енергію, і він перестане бути небезпечним. Ну, то тоді це в корені міняє справу.

​Ось так і їхав степом, міняючи коней. Той шлях, що ми проїхали з Арт, коли їхали від уходників до Біловоддя за тиждень, цього разу подолав за три дні.

​— Нас помітили, — Бузок підлетів до мене.

​— Лети до них і послухай, про що говорять. Якщо мають намір напасти — піднімешся вище і будеш показувати мені, хто з них де ховається в траві.

​Без слів він полетів уперед, а я дозволив коням перейти на крок. Через метрів сто Бузок повернувся.

​— Впізнали вони тебе.

​— І?

​— Біда у них. Мало їх лишилося. Між собою говорили про те, щоб тебе в загін переманити.

​— А що ж у них трапилося?

​— Брехати не буду, не чув. Але я так думаю, що людолови пробували захопити їхню фортецю, але, отримавши по зубах, відійшли в степ.

​— Богдан?

​— З ними не було.

​Поки розмовляли з Бузком, встигли доїхати до п'ятірки уходників.

​— Доброго здоров'я, братове.

​— І тобі, Творимире, доброго здоров'я, — привіталися.

​— Щось у вас трапилося? — запитав, коли побачив, що в одного з них голова перемотана якимось ганчір'ям.

​— Майже половину хлопців людолови поклали.

​— І як же це трапилося?

​— Налетіли зі степу, ми сигнал подали, але ж дехто був занадто далеко від табору, от тих-то кого посікли, а кого в полон забрали.

​— А Богдан?

​— Його вже коли табір обороняли, поранили. З дня на день відійде він, крові багато з нього витекло.

​— Тоді чого ми тут ледве плентаємося, давайте швидше до табору поїдемо, може, ще врятую.

​— Як же ти його врятуєш, козаче, Крутивус говорить — не жити йому. Вже два дні марить.

​Ми швидко поїхали і невдовзі вже прибули до табору.

​Уходників на місці було лише четверо, серед них був і отаман.

​— Доброго здоров'я, Творимире, чи, може, краще тебе називати Січеславом?

​Впізнав мене, старий чортяка. Чому ж минулого разу не зізнався?

​— Клич, отамане, як сам забажаєш, тільки проведи мене до свого родича швидше.

​Він мовчки повів мене до куреня, в якому лежали поранені уходники.

​Богдан лежав блідий, ніс уже загострився, ледь дихає. Правий Крутивус, не на життя показує.

​— Отамане, їжа в казані є?

​Крутивус засопів носом, злий.

​— Ну то прощайся з товаришем своїм, а там уже й пообідаєш.

​— Не мені їжа потрібна, йому, — показав я на Богдана.

​Спочатку благословив, щоб сили в нього не закінчилися, поки буду лікувати.

​Кістки цілі, це добре. Оглянув його магічним зором. Передпліччя. Влив енергію. Плече — це стрілу свої вирізали, лікуємо. Дрібниці. А тепер найважче — живіт. Ні, це не живіт, це печінка і ребро. Ребро то на потім, спочатку печінка. Запалення, вливаємо. Руки самі почали творити мереживо. Тепер енергію в мереживо... Все?

​Так, здається, все.

​Крутивус стояв і здивовано дивився то на мене, то на Богдана.

​— Багато чого чув я про тебе, Січеславе, але про те, що ти знахар...

​— Він ще якийсь час поспить, а коли прокинеться, то їсти захоче. То ви йому кулешу давайте, і щоб з м'ясом обов'язково. Їстиме за трьох, сили багато втратив.

​— То не біда, нехай їсть на здоров'я.

​— Сотнику, то, може б, ти й інших полікував, а? Ми заплатимо, — благально заговорив отаман.

​— Поспішаю я, Крутивусе.

​— Шкода. А я вже розраховував...

​Підійшли й інші уходники. За спиною гомоніли тихенько і дивувалися, що на тілі Богдана навіть шрамів не лишилося.

​— А може, поки обід нагріється, ти хоч одного-двох полікуєш? А хлопці й коней твоїх попорають за цей час, та й сріблом поділимося, а? Врятуй хлопців, сотнику, ти поглянь — молоді ж іще, шкода, якщо помруть.

​— Домовилися, робіть, що обіцяли, а я погляну на твоїх козаків.

​Інші були не такі важкі, як Богдан, тому впорався з лікуванням швидко. Ми обідали всі гуртом, зі степу підтягнулося ще семеро уходників. Всі здивовано поглядали на мене, у декого в очах я бачив страх.

​— То куди ти так поспішаєш, Січеславе? — запитав Крутивус.

​— Пам'ятаєш жінку мою, що минулого разу з нею заїжджав до вас?

​— А хто ж таку красуню забуде...

​— Людолови її схопили.

​За столом запанувала тиша. Всі з сумом дивилися на мене.

​— За смертю їдеш?

​— Хтозна. Може, і за смертю, — відповів я.

​— Чув я, що Рудий сотник — знатний рубака, один проти п'яти воїв вистояти може. Але ж не так! Січеславе, їх там майже дві сотні.

​Я мовчки знизав плечима. І в цей час прокинувся Богдан. Він, хитаючись від безсилля, пішов до нас, до столу.

​— Здоров будь, Творимире, — на його обличчі розцвіла посмішка, — вибач, друже, але так їсти хочу, що, здається, і тура сам з'їв би.

​Хлопці за столом засміялися і посунулися, звільняючи йому місце біля мене. Кашевар приніс йому дерев'яну миску з кулешем і ще одну з парувальними шматками м'яса.

​Він їв похапцем, а всі інші і я в тому числі дивилися на нього.

​— Я нічого не пам'ятаю, що зі мною було. Пам'ятаю лише, що ніби рану отримав, коли степовики на огорожу почали лізти, а далі все мов у тумані.

​І тоді отаман розповів йому про все, що з ним трапилося, як відбилися від людоловів і як він помирав, а я врятував його.

​Богдан перестав їсти, поглянув на мене, витер долоню об штани, встав і потис мою руку.

​— Вже вдруге ти мені життя рятуєш, Творимире. Дякую. Я тепер твій боржник.

​Пообідавши, я став збиратися в дорогу.

​— Ти куди їдеш, брате? — запитав Богдан.

​Я розповів йому про Арт і куди я їду. Він спохмурнів.

​— За смертю їдеш, Творимире.

​Я посміхнувся.

​— Тоді я їду з тобою, — твердо мовив Богдан.

​— Богдане, ти з глузду з'їхав? — Крутивус стояв поруч і схопив Богдана за плече.

​— Я поїду з ним, отамане.

​— Чому?

​Богдан поглянув йому в очі.

​— Повернемося зі степу. Що мене там чекає? — він показав рукою в бік Біловоддя.

​— Удовиць у селі багато, а ти козак ще нівроку, якась та й пригріє.

​— Крутивусе, вони, — Богдан показав рукою на південь, — матір мою, дітей, жінку, хутір мій... Все спалили. Воно мені ось тут пече, — він стукнув долонею себе по грудях, — а ти кажеш — удовицю... В мене до них свої рахунки.

​Крутивус обняв його, а потім повернувся до решти.

​— Чого стоїте, роти пороззявляли? Ану ж бо швиденько збирайте все, що потрібно товаришу нашому в дорогу.