Навія 2

​Розділ восьмий:

Я не подав вигляду, що здивувався, і вирішив брехати, дотримуючись давно продуманої лінії.

— Я не на зустріч з вами їхав, мій шлях веде на південь, у мене там справи.

Здивувало те, що він більше ні про що не став розпитувати. Повернувся і мовчки пішов до свого табору. Вирішив піти за ним, щоб спробувати розпитати, хто вони, звідки? До табору мене не пустили, і хоч їхній командир бачив, що я хочу підійти до нього, але на мене наставила списи охорона, він не дав наказу, щоб мене впустили. Дивні воїни. Обоз охоронявся посилено: три десятки охоронців стояли по колу і стерегли свій вантаж. Звичайно, дві підводи срібла — це великий скарб для цього світу, тому й воїнів так багато. Але чиї ж це вої? Вони вимуштрувані дуже сильно, і дисципліна у них — не забалуєш.

— Бузок, Любаво! — погукав я.

Вони підлетіли до мене. Бісової віри дівка все ще дулася на мене, але слухала уважно.

— Нишпоріть в їхньому таборі хоч до ранку, підслуховуйте, що хочете робіть, але мені потрібно знати, звідки вони їдуть. Хто вони? Бузок, зверни увагу на срібло — можливо, побачиш якесь тавро, прикраси, амулети, може, вони тобі хоча б щось зможуть підказати про власників.

Вони мовчки полетіли до табору, а я пішов до джерела і став набирати в бурдюки воду. Потрібно це зробити зараз, тому що зранку, коли почнуться збори в дорогу, така кількість людей... Повернувся до Богдана, він лежав головою на сідлі і дивився на зорі в небі. Я ліг також на своє сідло і став дивитися в небо. Чуже небо, чужі зорі. У їхньої планети немає супутника, а зірки здаються ближчими і світять яскравіше. Скільки не вдивлявся, жодного знайомого сузір'я. В траві голосно сюрчали коники, чи, може, то хтось інший, місцевий аналог.

Почув кроки багатьох ніг, насторожилися і я, і Богдан. Поклав руку на руків'я шаблі, а другою потягнувся до ножа.

Може, це я себе накручую? Якби існувала якась загроза, Бузок попередив би. Вдивлявся в ніч і майже нічого не бачив.

— Не хвилюйся, Творимире, — почув голос Богдана. — Це вони воду набирають, мабуть, всю ніч будуть набирати, адже їх багато.

— Ти у свої вже набрав? — запитав у нього.

— Так.

— Виливай на землю і дай мені порожні.

— Навіщо?

— Спробую з ними зав'язати розмову, поки набиратиму воду.

— Навіщо це тобі?

— Потрібно, Богдане, дуже потрібно.

Взяв порожні бурдюки Богдана і пішов до джерела.

Один набирав воду у невелике відерце, передавав іншому, а той уже наповнював з відерця бурдюки. На траві вже лежало більше десяти наповнених і порожніх. Четверо воїнів охороняли тих, що займалися водою, а інші, мов мурахи, носили до свого табору повні води бурдюки, а назад несли порожні.

— Доброго здоров'я, хлопці, — привітався я. Вони мовчали. Списи на мене ніхто не наставив і до джерела дали пройти вільно.

— Як служба? — знову спробував зав'язати розмову. Ні слова у відповідь.

Їм що, язики повідрізали? Мовчуни.

Той, що наливав з відерця в бурдюки воду, показав, щоб я тримав свої бурдюки, а він наллє. Я тримав, а він наливав, і знову все робилося в повній тиші.

— Дякую, — промовив йому, і він кивнув у відповідь.

Повернувся до Богдана.

— Ну що?

— Та ти ж, мабуть, і сам все чув. Німі якісь.

Вже майже задрімав, коли повернувся Бузок з Любавою. Вона стояла осторонь, а він сів поруч на траву.

— Щось вивідали?

— Майже нічого. В таборі тиша. Говорять лише командир і, я так зрозумів, два сотники.

— Про що говорять?

— Взагалі ні про що.

Я здивовано підняв брови.

— Вони лише коротко віддають команди.

«Дивний загін, і це мені зовсім не подобається», — подумав я.

— Що ще?

— На сріблі тавра немає. А от на мечах і сокирах є.

— Ну, це хоч щось.

— Метал на зброї дуже хорошої якості. На тих, що у командирів, є тавро.

— І?

— Я мав рацію, цей слід веде до гномів. Клейма на мечах не найіменитіших майстрів, але й не найнікудишніших.

— Але ж вони не гноми.

— Я звернув увагу на це, але поговоримо про це пізніше. Тепер найцікавіше, те, що помітила Любава.

Він зробив паузу, і я зрозумів, що почую зараз щось таке, що зможе відкрити очі на цих воїнів.

— Творимире, вони всі носять нашийники.

Він замовк і з очікуванням дивився на мене. Я також мовчав, мені потрібно було переварити отриману інформацію.

— Ти розумієш, що це означає, Творимире? Вони всі — раби. Уявляєш, дві сотні рабів при зброї, броні, і їх добре хтось вимуштрував.

— Вони німі, чи їм відрізали язики?

— Язик у них є. Сам бачив, коли вони їли, і не німі, чув на власні вуха, коли один із простих воїнів запропонував іншому шматок хліба.

— Тобто він добровільно поділився хлібом з іншим воїном. Отже, вони мають дружні стосунки в загоні. Без розмов дружніх стосунків не буде.

Бузок посміхнувся на мої слова.

— А тепер ще цікавіше, Творимире. В загоні є не менше тридцяти жінок. Вони також в броні і при зброї.

Зовсім незрозуміло тепер стало.

А Бузок посміхався тепер на всі тридцять два, чи скільки їх там у дітей лісу.

— Хочеш підказку?

— Говори.

— Зверни увагу. В загоні немає жодного воїна-велетня. Всі середнього зросту, дехто навіть трохи нижчий за середній.

— І про що це нам говорить?

Він зробив таке обличчя, немов здійснив найбільше відкриття.

— Творимире, послухай, що я думаю про це. Звичайно, я можу помилятися. Але мені здається, що моя думка десь недалеко від істини.

— Я слухаю тебе уважно.

— Поглянь, яка картинка у нас вимальовується. Коли на Драхмарському торговищі виставляють на продаж рабів, то сильних воїв насамперед розкуповують орки. Для чого? Бої на арені — це знають всі, але те, що вони вчать свою молодь битися з сильним противником, вчать саме в боях з рабами, які вміють володіти зброєю, про це знають не всі.

— А ти звідки про це знаєш?

— Ти забуваєш, що у Великого лісу свої вуха є в усіх анклавах, а моя сестра була не просто командиром бойової зірки, а ще й магом. Живучи з нею в одному будинку, я багато чого чув.

— Ну, і до чого це? Яким боком воно стосується цих воїв?

— Не поспішай, Творимире. Отже, раби, яких важко зламати, дістаються оркам. Далі у нас ідуть сильні мужі. Тобто ті, хто не вміє володіти зброєю, але має силу, а іноді й характер. Ці потрапляють на галери. Прикуті ланцюгом до весла, вони живуть ненадовго, кілька літ максимум. Отже, лишаються ті раби, хто не вміє володіти зброєю або не є настільки сильним, щоб працювати кілька літ веслом. А це в нас — жінки, які мають якісь вади, або ж якими бавилися людолови, коли поверталися з набігу. Ні тих, ні тих зазвичай в гарем собі ніхто не купує. І чоловіки, які не володіють зброєю, які не можуть похвалитися силою. Їх за смішну ціну скуповують гноми, і вважалося, що їх використовували в шахтах. Ніхто ніколи не повертався з полону гномів, і це вважалося найстрашнішим. Увійти в гірські підземелля і більше ніколи не побачити світла Ярила.

— Чув про таке.

— А тепер... А навіщо ж гноми скуповували найдешевших рабів, які мають мало сили і недовго зможуть працювати в шахті?

— Продовжуй.

— Їх купували тому, що у таких людей легше зломити волю.

— Згоден, і що? А потім їх муштрують, і на виході ми маємо бездоганно діючий військовий механізм.

— Але ж вони не такі сильні вої, як...

— А цього й не потрібно, — перебив мене Бузок. — Зверни увагу, у них не шаблі — мечі.

— Знаєш чому?

— ?

— Їх привчили битися в строю, причому леза їхніх мечів гострі лише ближче до вістря, а ближче до руків'я взагалі не мають ріжучої кромки. Це зроблено для того, щоб можна було колоти коротким мечем противника, ховаючись за щитом.

— Можливо, в твоїх словах є істина...

— А тепер найстрашніше.

— Що?

— Уяви, що таких людей скуповували і навчали роками. Ти уявляєш, яка це армія?

— Навіщо?

— От тут і головне питання — навіщо гномам така армія? — він дивився на мене так гордо, немов зміг щойно розв'язати надзвичайно важке рівняння, яке до цього не міг розв'язати ніхто.

— І навіщо вони тоді шлють срібло іншим правителям, коли вони могли б зі своїм військом захопити будь-кого?

І тут з'явилася відповідь.

«Боги», — пролунала моя думка в голові. Все зійшлося. Вони хочуть, щоб люди відвернулися, точніше, послабили богів, даючи їм замість енергії молитви срібло. А коли боги ослабнуть і не зможуть захищати свій народ, тоді...

Ні, навіть тут я мислю десь неправильно. Тут все заплутаніше, тут є ще один шар, а може, й не один. Це задача з кількома невідомими. Адже діти лісу вже скільки десятиліть вважають себе обраними, князь Левко також вважає, що люди — єдині, хто має право жити на цій землі. Степ. Судячи зі слів покійної Марії Іванівни, в степу також почалися розмови про чистоту раси. А все виявилося не так. Отже, гноми...