Навія 2

Розділ дев'ятий

​Розбудила Любава.

— Творимире, вони вже прокинулися.

— Поглянь уважно, у їхніх командирів на шиї є нашийники чи ні, — не розплющуючи очей, сказав їй.

— Погляну, а ти скажи мені ось що.

— Лети, — гаркнув я, — потім я тобі розповім усе, що тебе цікавить.

​Вона зникла, а я штовхнув у плече Богдана.

— Я вже давно не сплю, — тихо промовив козак, — та й що ти про цей загін думаєш?

— Богдане, скажи мені, як ти ставишся до того, щоб після того, як ми визволимо Арт, прогулятися підземними галереями Навії?

— Не зрозумів.

— До гномів мені потрібно завітати.

— Творимире, ти з дуба впав?

​Я озирнувся довкола.

— Богдане, де ти тут у степу бачиш дуба?

— Це образно так говорять, ти не зрозумів.

— Я все добре зрозумів про дуба. А тепер ти зрозумій — мені потрібно потрапити до гномів.

— Це нереально і це... Ти здурів? Ті, хто туди потрапляє, більше звідти не виходять.

— А от тут якраз ти й помиляєшся, любий друже, — подумав я про себе. — Ось перед нами стоїть доказ — дві сотні бійців, що вийшли з-під землі.

​Загін вишикувався у дві колони по обидва боки від возів і почав рухатися на північ. Ніхто не привітався, ніхто не махнув рукою на прощання, рухалися мовчки, мов привиди степу.

​А от привиди мої якраз були не мовчазні.

— Творимире, подивилася уважно на нашийники командирів, і вони нічим не відрізняються від інших.

— Тобто у всіх трьох командирів такі ж нашийники, як і у простих воїв?

— Так.

​Я почав сідлати коня, але Бузок і Любава все ще були поруч.

— Щось іще? — запитав.

— Ми ненадовго хочемо відлучитися... — якось зніяковіло промовив Бузок.

— Куди?

— Хочу показати Любаві солончак, вона ніколи не бачила.

— Летіть.

— Поснідаємо, Творимире, поспішати тепер нікуди, якраз до вечора доберемося до столиці.

— Кашеварити немає чим, Богдане, ні дров, ні кізяків сухих.

— Ну то тоді доведеться просто сало в сідлі пожувати. Ех, біда, і хліба вже немає, хоч би часник дикий був, а так у цій частині степу щось і не зустрічав його.

— А ти, Богдане, вирви пучок он тієї трави та натри нею шкірку сала, то буде смачно.

​Він підійшов, вирвав указану траву і здивовано поглянув на мене.

— Що воно за диво? Часником пахне, а не часник, на грицики схоже і не схоже.

— Це, Богдане, талабан польовий, лікувальна трава.

— А ти, сотнику, і на травах розумієшся?

— Є трохи, — посміхнувся я.

— І що ж вона лікує?

— Багато чого лікує, але скажу тобі по секрету, що для мужчин... — і я почав згинати руку в лікті, імітуючи, що висяча рука піднімається вгору.

​Він зрозумів.

— Тю на тебе, Творимире, я ж козак, у мене з цим усе добре, — а потім зітхнув важко, — але для кого? Вже котрий місяць один.

​Ми сіли на коней і поїхали на південь.

​Невдовзі виїхали на дорогу. Це дійсно була дорога, не стежка, а мощена камінням дорога.

— Нічого собі! Я навіть у князівстві такої дороги не бачив, а тут ти поглянь — бруківка.

— Чув я про неї тоді в корчмі. Говорять одні, що її побудували гноми, інші кажуть, що дорога ця була побудована ще до тих часів, коли гноми в Навію прийшли. То й хтозна, кому вірити.

​Бузка з Любавою чомусь ще й досі не було, а проїхали вже кілометрів п'ять.

​Ледь подумав про них, аж бачу — летять, за руки тримаються і, здається, чимось засмучені. Підлетіли ближче, і Любава полетіла попереду нас, поглядаючи на всі боки. Бузок підлетів до мене і полетів поруч.

— Ну що, показав?

— Що?

— Солончак Любаві, ти ж казав, що хочеш показати їй.

— А. Показав, — говорив він якось розгублено.

— Щось сталося?

​Він зам'явся, а потім нерішуче підлетів ще ближче, немов боявся, що нас хтось може почути.

— Творимире?

— Що, друже?

— А скажи, може, ти знаєш... — і замовк.

— Що?

— Душі безтілесні, вони можуть цілуватися чи... ну... теє?

— Теє — це що?

​Якби він міг почервоніти, то, мабуть, почервонів би, але ж ні — привиди не червоніють.

— Ну, я про кохатися питаю...

— А вони ґав не ловлять, — подумав про себе, і думку цю чув лише я. — Бузку, ну звідки ж мені знати?

— Чуєш, Творимире, то, може, ти розпитаєш наступного разу?

— У кого і про що?

— Ти кепкуєш, Творимире, чи тобі Ярило в голову напекло? У родички своєї розпитай, будь ласка, коли вона наступного разу прийде когось забирати з собою.

— Яка ж вона мені родичка?

— Ой, ну тільки не треба... Я ж сам не раз чув, як ти з нею спілкувався.

— Добре, поговорю. Ти думаєш, вона знає відповідь?

— Хто ж, як не вона? — здивувався він.

​Тут я помітив, що Любава підняла догори кулак (Бузок навчив) і швидко полетіла до нас.

— Богдане, здається, нам назустріч хтось їде.

​Він став вдивлятися вперед, а до мене підлетіла Любава.

— Що там?

— Двоє вершників по дорозі нам назустріч.

— Зрозумів, лети вперед, охороняй, — і вона полетіла.

— І де ти кого побачив, Творимире? — Богдан підвівся в стременах і приставив долоню до чола.

— Двоє вершників, Богдане, нам назустріч їдуть.

— Ну й очі в тебе, — сказав він і сів у сідло, — то чому зупинилися? Їдемо далі. Двоє — це ж не загін, загрози немає.

— Вб'єш їх? — запитав Бузок.

— Я що, тать якийсь, щоб ось так просто людей на дорозі вбивати?

​Він засмутився.

— Бузку, ти чого?

— Та... — засмучено.

— Ні, Бузку, я ж бачу, що з тобою щось не так.

— Вона мене теж кохає...

— То це ж добре.

— Та так...

— Бузку?

— Ну... Розумієш, хотів поцілувати її, уявляєш? Вперше...

— І?

​Він розвів руками.

— Любава летить до нас, тихо, — сказав він.

— Що там?

— За тією двійкою, відстаючи метрів на триста, ще восьмеро їдуть.

— Погоня?

— Ні. Здається, ці двоє в дозорі, розвідують шлях. Побачили нас і зупинилися, чекають ту вісімку вершників.

— Богдане, там їх не двоє, а десяток.

​Він поглянув на мене, встав на стременах.

— Бачу, от тепер і я їх бачу.

— Що робимо?

— Ну, якщо нас не зачеплять, то просто їдемо собі далі. Столиця вже недалеко. Не думаю, що так близько від столиці хтось розбоєм на дорозі займатися стане.

— Зрозумів, що ж, їдемо.

— Їдемо, — погодився він, — але про всяк випадок будь напоготові...

​До вершників залишалося ще метрів сімсот, Любава знову летіла попереду, Бузок летів поруч. Вершники все ближче до нас, руки не на зброї, але пози й погляди напружені. Їдуть по троє в ряд. Здається мені чи ні, але той, що їде посередині, дивиться на нас із презирством. Звісно, двоє козаків у чужій стороні, а їх десяток. Я вже почав прораховувати, як їх убити.

— Ти хоч одного не магією, а шаблею вбий, — почув прохання Бузка, — щоб вона за ним прийшла, то тоді й розпитаєш її про поцілунки...

— Кому що, а курці просо, — подумав про себе і всміхнувся. Коли до вершників залишалося метрів десять, той, що дивився на нас із презирством, підняв угору руку.

— Стійте!

​Ми зупинилися. Зупинилися і вони.

— Богдане, трохи вбік, заважатимеш.

​Він, ледь торкаючись ногою коня, змусив його танцювати на місці таким чином, щоб той трохи відійшов убік.

— Хто такі? Куди їдете? — запитав у нас той, чий кінь стояв посередині.

​Я вирішив триматися тієї ж брехні, що й до цього.

— Посол від князя Малополовецького Левка до Великого хана Теймура Кривоносого.

​Він із підозрою поглянув на нас.

— Щось замало вас для посольства.

— Згоден. Для офіційного посольства замало, а для таємного — в самий раз.

— Ярлик є чи папери які?

— Дістав ти мене, гопото степова, — подумав я.

​Бузок і Любава тим часом, поки ми говорили, заглядали до перекидних сумок вершників.

— А ти хто такий? Чи вправі ти вимагати в мене...

​І тут підлетів Бузок.

— Творимире, у нього обидві сумки срібними монетами повні!

​Ого! Багатенький Буратіно?

​Я пригадав, скільки місця займали ті сім сотень монет, що ми з Арт знайшли у вбитих Мурчиком башибузуків. Це ж скільки там тисяч? Чи, може, навіть десятків тисяч?

— Я молодший син мурзи Ельдара Буджацького — Айдар. Я маю право.

— Опа, приїхали. От ти то мені й потрібен, — подумав я.

​Мабуть, щось він таки зумів прочитати на моєму обличчі, бо вхопився за шаблю.

​Богдан чекав цього моменту і першим вихопив шаблю.

— Богдане, назад! — крикнув я і потягнув енергію. Старався, щоб не всіх, щоб хоч хтось лишився живим. Бляха, як швидко я їх випив, секунди три минуло, а коні й люди висушеними мерцями попадали на землю. Але ті троє, що лишилися живими, чомусь не злякалися, а накинулися на нас і ледь не вбили Богдана. Ех, Богдане, Богдане, чому ж ти злякався? Ти ж уже бачив, як я умію вбивати... Нехай не так зблизька, здалеку, але ж бачив наслідки. Один із воїнів зумів дістати козака вістрям ятагана і встиг загнати йому в бік добрих сантиметрів сім сталі.

​Богдан схопився за бік і впав з коня. Добре, що ятаган робили для того, щоб рубати, а не колоти, бо тоді б прийшов кінець козакові. Але рятувати потрібно швидше, щоб кров'ю не стік.

​Того, що поранив Богдана, встиг рубонути по хребту, і відразу до мене підлетіли обидва воїни. Того, що під'їхав з лівого незахищеного боку, я випив, а з правим довелося схрестити шаблі. Заблокував удар ятагана, що йшов у голову, і спробував рубанути його по нозі, але кінь у нього був так само навчений до бою, як і його господар. Ми роз'їхалися на кілька кроків і розвернули коней. Зупинилися. В його очах не було страху, лише холодна лють.

— Воїне, дай мені відповідь на моє питання, і я тебе відпущу живим.

— Гяуре, ти вважаєш, що мурза подарує мені життя після того, як ти вбив мого учня і його сина? — він голосно розреготався і кинувся на мене, розмахуючи ятаганом.

​З нього слова і кліщами не витягнеш, вирішив я, а Богдана потрібно рятувати, поки не пізно, тому просто потягнув з нього енергію. Три секунди — і мумія коня з вершником упали на кам'яницю дороги за три кроки від мене.

​Морени ще не було, виходить, що Богдан і той, що його поранив, живі. Якщо швидко вилікувати козака, то, можливо, ще встигну поставити кілька запитань степовику.

​Богдан лежав на спині, притискаючи долоню до закривавленого боку. Наклав руки поверх його долоні, дивимося.

​Нікудишня рана, вістря трохи порізало печінку, а що це таке зелено-жовтим світиться, жовчний? Сантиметра три правіше — і не було б у тебе, козаче, жовчного міхура. Вливаємо по краплі енергію, головне — не дати лишку. Так, з печінкою все, розібралися. Тепер ребро, ось так, ще краплинку. От і добре. Тепер шкіру козацьку загоїти. Що ти там, Богдане, говорив про шрами? Хочеш шрамів, то й досить. Схопилося трохи, а далі нехай само гоїться.

— Що ж ти їх знову так? — почув позаду жіночий голос.

​Прийшла, значить, не встиг, помер той воїн.

​Встав. Повернувся до неї. Вклонився.

​Вона тримала душу за руку, а він дивився на неї закохано й усміхався.

— Ти не можеш у нього запитати про Арт?

​Вона похитала головою — ні.

— Боржок?

​Вона знову похитала — ні.

​Повернулася і повела його в степ, і тут я почув голос Бузка.

— Ти ж обіцяв запитати...

— Мамо! — покликав, і вона зупинилася.

​Я підійшов до неї.

— Дозволь запитати?

— Запитуй.

— Вони покохали одне одного, — сказав я і вказав підборіддям на Бузка з Любавою, що висіли в повітрі віддалік.

​Вона посміхнулася і глянула на них.

— Скажи їм, нехай кружляють у танку, і тоді, коли їхні душі зільються в одну, по землі піде вихор, немов вітерець розгулявся. От тоді-то вони й відчують єднання.

​Вклонився.

— Дякую, — і відчув, як маленька краплинка енергії полетіла від мене до неї.

​Вона пішла.