Навія 2

​Розділ чотирнадцятий

​Переклав усі свої речі по різних сумках, щоб за вагою вони стали приблизно рівними. На кожну сумку наклав таке ж плетиво від злодіїв, яке колись накладала Арт, коли ми приїхали в Біловоддя. Що воно робить зі злодієм, я не знаю, але раз вона їх тоді ставила, то, мабуть, можна розраховувати, що це дієвий засіб від тих, хто захоче запустити руки до моїх сумок.

​Розрахувався з господарем таш-хану і поїхав до центру міста. Любава і Бузок летіли поруч.

— Можна ми з Любавою на базар злітаємо, вона ще ніколи не бачила такого величезного базару?

— Встигнете. Ти мені скажи, що встиг сьогодні побачити чи почути в палаці хана?

— Перший поверх почав оглядати. Бенкетна зала, кухня, гостьові кімнати.

— До речі, про гостей. Бачив я того козака, що ти мені описував, з ним ще десяток воїв був, але мені здається, що ми з ним не знайомі. Проїхали повз, і ніхто навіть не привітався зі мною.

— Бачив я їх, якраз коли вони у фортецю в'їхали. Любава почала мені розповідати, що до кімнати через вікно з даху лізе якийсь злодюга.

— Тобто сьогоднішня твоя вилазка не дала ніяких результатів?

— Так, Творимире.

— Ну що ж, летіть на базар. Відшукати мене зможете?

— Поки шабля чи стилет при тобі — відшукаємо.

​Вони зникли в стіні найближчого будинку і, не вибираючи шляху, полетіли в бік базару.

​Я доїхав до фортеці і повернув ліворуч. Брама таш-хану була відчинена, і на вході до двору стояли охоронці. У мене запитали, чого я бажаю, і коли я відповів, то один з них провів мене всередину. Що й казати, ціни тут були вп'ятеро вищі, ніж у попередньому таш-хані, але, мені здається, це було того варте. Номер люкс, як я його назвав, розташувався на третьому, найвищому поверсі. В кімнаті була справжня ванна, двоспальне ліжко і вікно, засклене справжнім склом, з краєвидом на фортецю. Окрім того, тут підлога була встелена красивими ворсистими килимами, і на вікнах висіли важкі гардини. На одній із стін висів гобелен, на якому були зображені напівоголені дівчата, що купалися в річці. Королівські апартаменти, що й казати. Тепер мені немає потреби ходити вулицею в очікуванні результатів розвідки Бузка, а можна перебувати в кімнаті й не муляти очі наглядачам хана. Я впевнений, що за вулицею навколо фортеці обов'язково повинні стежити. Не встиг я ще роздягнутися, як у двері постукали.

​«Мабуть, хтось із прислуги хоче запитати, чи не буду я замовляти вечерю», — подумалося мені, і я відчинив двері.

​«Накаркав», — вирішив одразу, коли побачив у коридорі офіцера з гербом хана на грудях і позаду нього з десяток воїнів.

​Якщо на них немає амулетів, налаштованих на протидію моїй магії, то вбити їх — це справа трьох секунд. Але чи дадуть мені можливість після цього покинути місто живим?

​— Вас запрошують пройти до ханського палацу, — сказав офіцер.

​Позаду нього стоїть десяток воїнів у напружених позах, можливо, внизу під вікнами також стоять, не дивився. Щось зовсім це не схоже на запрошення. Що ж, доведеться йти. Я вийшов у коридор і замкнув на ключ двері. Ключ заховав до кишені на поясі.

​— Дозвольте? — запитав офіцер і показав мені червону стрічку, яку тримав двома пальцями перед собою.

​Я поглянув на неї магічним зором — нічого, звичайна стрічка.

​Моє мовчання він зрозумів як згоду і, присівши переді мною на одне коліно, обв'язав нею руків'я шаблі й потім піхви, в яких був захований сам клинок. Після цього він підвівся, віддав честь, стукнувши кулаком лівої руки себе в груди.

​— Будь ласка, ідіть за мною.

​Він повернувся і пішов коридором до виходу. Воїни стояли по обидва боки коридору, я пішов за їхнім командиром, і лише тоді вони рушили за нами.

​Як я і думав, на вулиці на нас чекало ще п'ятеро з луками. Це вже серйозно. Я так розумію, це не прості вої, а, я б так назвав, ханський загін спецпризначенців. Ми йшли до воріт фортеці, і я поглянув на них магічним зором. Сяють не гірше, ніж бойова зірка дітей лісу, з однією різницею: у тих амулети і зброя світилися зеленим кольором, а у цих — блакитним. Що це? Інший вид магії чи, можливо, щось інше? Як же мало я ще на цьому знаюся...

​Браму відчинили ще заздалегідь, щойно побачили, що ми наблизилися. Де ж Бузок з Любавою?

​Ми перейшли через двір, прямуючи до палацу. Тепер я розумію, чому місто має таку назву, Карасарай, — палац був чорним, камінь, який використали для оздоблення стін, мав найрізноманітніші відтінки чорного кольору. Охорона при вході заздалегідь відчинила перед нами двері. Ми пішли широким коридором, минули широкі, оздоблені мозаїкою з різних видів дерева двері й пішли далі. Потім коридор повернув і став не таким широким. Біля наступних дверей стояло двоє вартових. Ми пройшли далі й зупинилися біля вузьких дверей, де в охороні стояли два офіцери. У двері пропустили лише офіцера, що привів мене, а я в оточенні воїнів залишився стояти в коридорі. Чекати довго не довелося, через хвилину офіцер повернувся і провів мене до кімнати, воїни залишилися в коридорі.

​Посеред кімнати стояв стіл і два стільці по обидва боки столу. На дальньому кінці столу на стільці сидів літній чоловік.

​— Доброго здоров'я, — привітався він і запропонував сісти.

​Я сів і поглянув на нього. Ба, та він же дитя гріха! Такі ж, як у Богдана, загострені вуха, але не такі, як у дітей лісу, а менші, схожі на людські. Поглянув на нього магічним зором — амулетів немає, а руки світяться. Маг. Він однозначно маг. Біля дверей, що були в дальньому кінці кімнати, стоять два офіцери, позаду мене — той, що мене привів. На вигляд магові вже далеко за п'ятдесят. Отже, я пригадав нашу першу розмову з Богданом, коли він казав, що його матінці сто років, а виглядає вона, мов їй сорок п'ять, то цьому магу явно за сто...

​— У мене до вас виникло кілька запитань.

— Я вас слухаю.

— Сотник Чемерис зі своїми козаками впізнав вас як Січеслава, тобто Рудого сотника, людину, що потрапила в опалу у князя Левка Малополовецького. Це правда?

— Так, я Січеслав, але я вперше чую, що потрапив в опалу.

— Ну як же? Права рука князя перестає бути сотником і ганебно тікає з князівства... Хіба це вам ні про що не говорить?

— Я не тікав. Я поїхав у сімейних справах.

— Після того як сотник Чемерис доповів нам про вас, ми провели розслідування і виявили, що ви цілий день вешталися біля фортеці. Ви шпигували? На кого ви працюєте?

— Я перепрошую. Ви знаєте, з ким розмовляєте, а от я жодного уявлення не маю, хто ви.

​Він посміхнувся.

​— Що ж, я з вами згоден. Якось негарно виходить, тому я вам назвуся. Мене звуть Селім, я рідний брат дідуся хана Теймура і за сумісництвом маг при дворі Великого хана. Йому явно за сто п'ятдесят, якщо він рідний брат дідуся хана. Я сподіваюся, вам не потрібно пояснювати, чому я не претендую на престол Великого хана, мої вуха вам про це самі говорять, — він знову посміхнувся.

— Я вас почув, шановний Селіме-ага.

— О, а вас, я бачу, батьки навчили поважати старших за віком. Це похвально. Та повернімося до мого запитання. Навіщо ви шпигували? І на кого ви працюєте?

​Брехати? Якщо я почну щось вигадувати, то рано чи пізно цей старий жук все одно викриє мою брехню, і що тоді? Пробувати вирватися з фортеці з боєм? Далеко я зумію пройти, перш ніж мене нашпигують стрілами? Скільки кроків я встигну зробити? А якщо сказати правду? Що це мені дасть? Не знаю... Але чомусь відчуваю, що брехати не варто.

​— Ви маєте рацію, шановний Селіме-ага, я шпигував.

— Прекрасно. Мені здається, ми знайдемо з вами спільну мову, і, можливо, це піде вам на користь. Отже, а тепер я хочу почути, для кого ви шпигували і яка у вас мета?

— Ви здивуєтеся, шановний, але я шпигував для себе.

— Тобто ви стверджуєте, що вас ніхто не посилав і ви добровільно приїхали в столицю, щоб шпигувати за фортецею лише для власного інтересу?

— Так.

— Ви самі чуєте, як це звучить?

— Ви не дослухали мене. Я сказав лише першу частину відповіді — для кого я шпигував, а тепер ви, мабуть, хочете почути другу частину — мету.

— Я, мабуть, спробую вгадати правильну відповідь. Але спочатку я відкрию вам маленьку таємницю — одне з моїї магічних умінь полягає в тому, що я можу бачити ауру людини в магічному зорі. І я впевнено можу вам сказати, коли людина бреше, а коли ні.

— І що ви скажете про нашу розмову? Хіба я вам брехав?

​Він задумався і потер пальцями підборіддя.

​— Ви майже не брехали мені. Лише відповідаючи на перше запитання, у вас в аурі з'являлися невеликі червоні спалахи, але я думаю, це було тому, що вам неприємно, коли вас називають Рудим сотником, а не Січеславом. Отже, я хочу почути чесну відповідь — яка мета?

— Моя дружина потрапила в полон до людоловів, і тепер вона перебуває в палаці хана.

— Ти знову сказав правду, сотнику.

— Отже, ти прийшов з метою звільнити свою дружину. Ти сподівався викрасти її з палацу. Скажу відразу — це неможливо.

— Я можу її викупити.

— Це можливо. Якщо вона твоя дружина, то це означає, що вона вже не незаймана. Великий хан не любить користуватися плодами, які до нього вже хтось кусав. Ти розумієш, про що я?

— Я розумію.

— Отже, вітаю, у тебе є всі шанси викупити свою дружину. Скільки ти готовий заплатити за неї?

— Вона носить під серцем моє дитя, тому я готовий заплатити за неї...

— Ой, сотнику, дарма ти сказав про дитя. Тепер ціна стане значно вищою, — сказав, посміхаючись, маг. — Одна справа викупити дружину, а інша — вагітну дружину. Так виходить, що ти купуєш не одну людину, а відразу дві.

​Тут двері на тому кінці кімнати відчинилися, і в кімнату стрімко влетів молодий, багато одягнений, можна було б сказати красивий, якби не його згорнутий набік ніс, чоловік.

​— Селіме, дозволь я буду торгуватися з цим козаком за мою бранку.

— Як побажаєте, Великий хане, — відповів маг.

— І так, сотнику, я слухаю твою ціну. Скільки ти хочеш віддати за свою дружину і дитя, що вона носить?

​Я встав зі стільця і вклонився.

​— Вітаю Великого хана.

— Ай, кинь це. Давай будемо вести торг, — Теймур з азартом позирав на мене.

— Великий хане, як ми можемо вести торги за ту, кого я не бачив в очі?

— Тобто як не бачив? Ти ж сам говорив, що вона твоя дружина і носить під серцем твоє дитя. Він же не брехав, Селіме?

— Він говорив правду.

— Я мав на увазі, що я хочу побачити її, чи жива вона, чи не скинула дитину там у степу, поки долала дорогу сліз. Адже якщо вона скинула дитину, то торг будемо вести не за двох людей, а за одну.

— Ай, який розумний козак! Ой, відчуваю, що у нас будуть цікаві торги. Як звуть твою дружину? Зараз я накажу, щоб її привели. Мені вже й самому цікаво, що ж то за жінка така, за якою сам Рудий сотник не побоявся приїхати в серце степу, щоб звільнити її. Ім'я?

— Її зовуть Бона Артара.

​Хан зблід і поглянув на свого мага.

​— Ти стверджуєш, що та магиня — твоя дружина?

​Я ствердно кивнув головою.

​— Селіме, він бреше? У нього немає коси...

— Він говорить правду, Великий хане. А щодо коси, то це скоріше формальність. Пам'ятаю, твій прадід, а мій батько, також не носив коси.

​Хан поглянув на мене, і обличчя його скривилося від жалю.

​— Ех, такі торги зірвалися, — сказав він і вийшов з кімнати.

— Шановний, я не зрозумів, що сталося?

— Сотнику, ти дарма витрачав час, її немає в палаці.

— А де ж вона?

​Маг знову сів на стілець і з сумом поглянув на мене.

​— Ти уявляєш, скільки бранців ми приводимо кожного року?

— Ні. А до чого тут...

— Десятки тисяч, — перебив мене маг. — Це приносить хороший бакшиш. Звісно, якась частина лишається в степу, адже полянські бранки такі ніжні й грайливі в ліжку. Але на решту чекає Драхмар. А тепер уяви, що було б, якби Драхмар зачинив перед степом ворота. Уявив? Це була б катастрофа, через кілька років бранців у степу стало б більше, ніж самих степовиків. І що тоді? Повстання рабів? А який сенс тоді ходити в набіги, якщо ти не зможеш продати невільника? Що тоді лишиться робити бідному степовику — пасти вівці, коней, плодити дітей? А життя дорожчає, на все потрібні гроші, а де їх взяти...

— До чого ти це все?

— Орки звідкись дізналися про полонянку-магиню.

— І?

— І поставили умову: або Великий хан зробить дружній подарунок Великому вождю, або Драхмар закриє ворота перед степом.

— І Великий хан погодився...

— Так, козаче, Великий хан змушений був погодитися. Ти вільний, тебе проведуть. Іди. Я накажу, щоб тобі дали найкращих коней і приготували все, що тобі знадобиться в дорозі.

— Ти вирішив мені допомагати? Селіме, чому?

​Він гірко посміхнувся.

​— Не той хан нині, й орки це ще раз показали... А ти... Я чомусь відчуваю, що ти якщо і не даси їм перцю, то хоча б насереш під двері, а головне — це буде зроблено не руками степу, отже, до нас ніяких претензій.