Навія 2

​Розділ дев'ятнадцятий

​Перше, що я відчув, — це сморід. Сморід давно немитих тіл, сечі і поту. Тут, із самого краю ряду, продавали найдешевших невільників, і покупців було не так-то й багато. Де-не-де це були орки, але в основному це були люди. Люди, на шиї в яких були нашийники рабів. Тобто це представники гномів. Невільники стояли в ряд, плече до плеча, згорблені від відчаю, всі вони добре розуміли, куди потраплять, і в очах їхніх були лише розпач і сльози.

​Дивився уважно, знайомих облич не побачив, Богдана також, слава богам. Далі смороду вже не було, і серед покупців були переважно орки з характерною ходою. Вони навіть тут, на суші, ходили, широко розчепіривши ноги, і немов перевалювалися з боку на бік — моряки. Раби стояли плече до плеча, але помиті і з оголеним торсом, щоб покупці могли бачити, які м'язи на руках у невільників. Вони підходили до бідолах, мацали їхні біцепси, змушували відкривати рота, перевіряючи наявність зубів. Богдана не було і серед цих. Далі продавали бійців. Тут невільників було зовсім мало, а от покупців, навпаки, було вдвічі, а може, і втричі більше. Тут не було, як у давньому Римі, шкіл гладіаторів, як я подумав спочатку. З розмов покупців я почув, що кожна з родин, що носять білі тоги, має до десятка, а інколи й більше бійців. Іноді на званих обідах чи інших сімейних святах вони влаштовували поєдинки між бійцями своєї родини і бійцями родини гостей. Лише на всенародні свята на центральній арені проводили бої між в'язнями для широкого загалу. Так-от, покупці прискіпливо оглядали невільників — потенційних бійців їхнього сімейства.

​Дивно, але й тут Богдана не було. Невже його вже купили?

​Пройшов далі й відчув у повітрі приємні запахи ароматичних масел і квітів. У рядах стояли оголені красуні. Розвернувся і пішов назад. Чомусь я впевнений, що Арт там немає, адже Селім сказав, що її віддали в подарунок Великому вождю, а не на продаж. Повернувся до бійців і став спостерігати. Ось орк у синій тозі, але з вишитим на ній білими нитками гербом того сімейства, на яке він працює, купив невільника — молодого, але ладно скроєного козака. Він заплатив за нього гроші продавцю, а потім повів до якогось приміщення, що було прибудоване аж у самому кінці ряду, і мені знову довелося йти за ними вздовж рядів, де продавали оголених невільниць. Дівчата сором'язливо старалися прикрити перса і низ живота, покупці і просто любителі поглянути на жіноче тіло голосно реготали з того. Орк завів бійця до приміщення, в якому сидів якийсь чиновник; він щось написав на папері і поставив печатку. Орк-покупець заплатив срібну монету, забрав папірець і пішов із невільником до виходу з базару.

​Чиновник щось записав до товстого зошита, а може, службового журналу.

— Шановний, дозвольте? — запитав я у нього, коли переступив поріг цієї контори.

— Чим можу вам допомогти? — очі його заблищали в передчутті дурних грошей. «Хабар на знак подяки доведеться давати», — зрозумів я.

— Мого товариша захопили в полон людолови, і я як міг швидко приїхав до вашого славетного міста, але, на жаль, я трохи не встиг, і його вже купили.

​Він зробив серйозне обличчя, ніби щось обмірковував, але іноді кидав на мене погляд, ніби очікував чогось.

​Я поліз до пояса і поклав на стіл одну велику срібну монету. В ту ж мить його долоня накрила її, і він швидко поглянув по сторонах, чи бува хто не побачив.

— Розумієте, шановний, якщо він потрапив до тієї групи невільників, які, м'яко кажучи, не цікавлять елітних покупців, то змушений вас розчарувати — коштують вони не дорого, і їх ніхто не рахує. Ми ведемо облік лише тих невільників і невільниць, яких купує еліта. Адже їм буде дозволено носити зброю, а якщо боєць дуже хороший, будь то чоловік чи жінка, то буває, що деякі сім'ї перекуповують один у одного таких бійців.

— Що, навіть жінки можуть бути бійцями? — ляпнув я здуру нове запитання.

​Він прибрав долоню зі столу ,монети вже не було і став гладити своє підборіддя, очікуючи нової монети і вдаючи, що щось обдумує.

​«Сука, у них тут що, тариф такий — одне запитання дорівнює одній монеті?» Довелося покласти на стіл ще одну монету, на яку тут же лягла його долоня.

— Розумієте, шановний, деякі з представників сімейств еліти останнім часом стали полюбляти жіночі бої. О ні, ні, не хвилюйтеся, бої до смерті у них — то велика рідкість, адже красива невільниця, яка радує очі господаря, коштує набагато дорожче, ніж хороший воїн. Якщо чесно, то за деяких із них дають ціну таку високу, що за ті кошти можна було б купити десяток непоганих бійців. Що вдієш, у багатих свої примхи. Але повернімося до вашого товариша, — сказав він, відчуваючи, що срібло у мене ще не закінчилося. — Ви впевнені, що вашого товариша купили до однієї з родин, а не на галери чи, скажімо, десь в інші землі?

— Він дуже вправний воїн, — сказав я.

— Тобто ви хочете, щоб я зазирнув до службової книги і видав вам таємницю продажу-купівлі елітних бійців?

​Сказано це було таким тоном, що я зрозумів — однією монетою справу з місця не зрушиш.

— Ну, я навіть не знаю, чи можна таке робити, але якщо шановний думає, що може допомогти мені, то чому б і ні.

​Він знову почав терти підборіддя.

— Мені потрібно подумати, чи зможу я вам допомогти...

​Ми мовчали так кілька хвилин, і він час від часу кидав погляд то на мене, то на стіл — на те місце, куди я клав монети до цього.

— Перепрошую. І скільки часу шановному потрібно, щоб подумати? — запитав я і встромив пальці до кишені в поясі, з якої я до цього витягував монети.

​Він показав пальцями — п'ять.

​«От же ж сука, а якщо Богдана дійсно не купили як бійця, а, скажімо, на галери? Гроші на вітер. Але що робити...»

​Я виклав стопку з п'яти монет на стіл, і на них лягла долоня.

— Я подумав і вирішив, що раз шановний проїхав такий світ, то якщо я не допоможу йому, у шановного може скластися погане враження про жителів прекрасного Оркостану. Тому я вам допоможу. Як, кажете, звати вашого товариша?

— Богдан.

​Він відкрив службову книгу, почав дивитися список від низу до верху і знайшов.

— Шановний, вашому товаришеві не пощастило, можна сказати. Його купили в одну з найбагатших родин нашого міста. Вони наближені до родини Великого вождя. Днями має відбутися домовленість між сім'ями: племінник Великого вождя буде домовлятися з сім'єю Г'харг про те, щоб взяти шлюб із дочкою голови сімейства. Ми хоч і не дикуни, все ж Драхмар, я думаю, найцивілізованіше місто в цьому світі... Але ми орки, і яка може бути домовленість або свято, якщо не проллється кров. Гинути елітним бійцям, скоріш за все, ніхто не дозволить, а от новеньких не шкода, і це ще один шанс відсіяти з команди слабаків.

— Тоді дозвольте ще одне запитання, шановний, — і я наперед поклав на стіл монету.

​До монети він не торкнувся.

— Я вас слухаю, — сказав він, не дивлячись на мене, його погляд був прикутий до монети, і здавалося, він пробує її загіпнотизувати.

— Як відшукати помешкання, в якому проживає шановне сімейство Г'харг? — долоня тут же накрила монету.

— Почекайте на вулиці, я пошлю з вами свого раба, він вас проведе, — сказав він і за мить додав: — Ви там не пошкодуйте йому дрібну срібну монетку, щоб не вийшло так, що він задарма ноги переставляв по такій спеці.

​Я лише посміхнувся.