Розділ дванадцятий:

​Розділ дванадцятий

​Крамниць на вулиці, що йшла по колу навколо ханської фортеці, було багато, і всі мали товар якісніший від базарного, а тому і дорожчий.

​Я заходив то до однієї, то до іншої і зрозумів, що всі крамниці спеціалізовані. В одних продавали все, що потрібно вершнику — сідла, вуздечки, сумки, нагайки. Все було якісне, з оздобленням, на деяких товарах було навіть тавро — фірмовий знак. Зайшов до наступної крамниці — луки, тятиви, і все красиве таке, видно відразу, що майстер душу вкладав, коли працював.

​Зайшов до наступного двору, і це виявився таш-хан, певно, він був дорожчим, ніж той, в якому зупинилися ми. Двір тут був набагато більшим, і сам будинок виглядав мов палац. Охоронці підозріло дивилися на мене, і я не став затримуватися в цьому дворі, а пішов далі. Наступна крамниця була зі зброєю. Причому тут продавали лише легку зброю — ножі, стилети, кинджали.

​Ось тут уже було цікаво, я довго ходив поміж стелажами, на яких були виставлені всі ці вишукані знаряддя вбивства. Я навіть не уявляв, що може бути так багато різних за формою леза ножів, оздоблених і рогом якогось звіра, інший — з литим зі срібла руків'ям, а в деяких на лезі були витравлені малюнки на різну тематику.

​Ось так я і проблукав майже до вечора крамницями, а коли Ярило почало хилитися на захід, пішов до свого таш-хану.

​Злий Богдан сидів у нашій кімнаті.

​— Що трапилося, друже? — запитав я.

​— Уявляєш, я навіть не відчув...

​— Що?

​— Гаман з дрібними монетами зрізали, — і він показав на обрізаний шкіряний шнурок, що сиротливо висів у нього на поясі.

​— Не хвилюйся, грошей у нас вдосталь, у мене також хотіли зрізати, але я його випередив.

​— Вбив?

​— Ні. Налякав.

​— Вбивати за таке потрібно. Бач, сволота яка. Вдома кожну копійку рахуєш, а тут на тобі — цілий гаман за раз, — ніяк не міг заспокоїтися козак.

​Я відшукав у сумці сорочку, в яку був замотаний череп Любави, і поклав на ліжко.

​— А це ти навіщо? — запитав Богдан. — Магічити будеш? Чи, може, ворожити?

​Я мовчки дістав з сумки сукню і, розгорнувши її, поклав на ліжко.

​Любава дивилася на неї, стоячи біля ліжка, і здавалося, що навіть затамувала подих, якщо привиди вміють дихати. Вона довго розглядала вишивку на сукні, поруч стояв Богдан і теж мов зачарований дивився на сукню.

​— Я навіть не мріяла про таку гарну, навіть не уявляла, що такі бувають, — прошепотіла вона.

​— Це ти для Арт придбав, подарунок? — запитав Богдан, і якби він міг побачити, як на нього після цих слів поглянула Любава, то, мабуть, провалився б під землю.

​Я загорнув череп у сукню і заховав до сумки.

​— Мені гарно в ній? — допитувалася вона, кружляючи в повітрі.

​— То це ти на неї такі гроші витратив? — здивовано запитав козак, дивлячись, як я ховаю череп, замотаний у сукню, до сумки.

​— Так, — відповів я, і кожен з них зрозумів, що відвів я саме йому.

​— Що чув?

​— Та про різне теревенять в місті, але одна розмова тебе, мабуть, зацікавить.

​Я уважно поглянув на нього.

​— Ні, про дружину твою я нічого не чув, на жаль. А от що я почув, то це...

​— Та не тягни вже.

​— Чув я, як двоє військових між собою говорили, як би це вирватися з насиджених теплих місць і перевестися до війська. І вгадай, чому їм так конче захотілося до війська?

​— І чому ж?

​— Хан послав гінців до всіх своїх мурз, щоб вони прибули до нього.

​— Що це значить?

​— Одне з двох. Або він піднімає податки, або має відбутися великий похід. І я чомусь думаю, що це похід.

​— Тобто війна...

​— Війна.

​— Як думаєш, Богдане, на кого піде хан війною?

​— А тут навіть питань немає. Хто в нього в сусідах? Орки на півдні. Що йому дасть війна з орками? Вихід до моря — це по-перше, по-друге — Драхмар буде в руках хана. Ласий шмат, але...

​— Що?

​— Орків хоч і менше, ніж степовиків, і землі їхні менші, але воїни вони ще ті, і тут неясно, хто переможе. Другі сусіди — гноми. Я їх ніколи не бачив в очі. Взагалі кажуть, що вони зі своїх нір не вилазять на поверхню. Звичайно, там внизу у гномів є дорогоцінні мінерали і метали. Ніхто не знає, які вони воїни, але одна справа, коли степовик б'ється на коні верхи, а інша — коли він у пішому строю. Чи буде хоч якийсь шанс перемогти їх у тісних норах? Хто зна...

​— Далі.

​— Діти лісу. Ворогували завжди, але не чув я, щоб степ хоч раз у ліс пішов. І що з них візьмеш?

​— Отже...

​— Лишаються землі Полянські. Ясир, добра всякого награбувати можна і навіть данину накласти, або відкуп взяти. Суперник звичний. Бувало, що степ перемагав, бувало, що і поляни...

​— Отже, думаєш, на нашу землю піде хан?

​— На чию землю піде — не відаю. Можливо, на нашого князя, а можливо, на якого іншого.

​І тут у мене в голові ніби щось спрацювало. Стоп. Князь Левко говорив, що хоче стати королем і покликати на допомогу степ, ось же воно. А ще і срібло йому повезли раби гномів. Так і є. Левкові на допомогу піде хан. І тисячі бранців поженуть степом в ясир...

​Я це можу зупинити? Ніяк. А якщо вбити хана? А як? І що це дасть?

​І тут з'явився Бузок.

​— Творимире, благослови, а то здається, я трохи втомився.

​Я благословив автоматично, і тут він побачив її.

​— Люба, яка ж ти гарна! — Бузок облітав навколо усміхненої Любави.

​— Бузок, спочатку розкажи, що чув, що бачив, а потім будете крутити свої амури.

​Він сів на ліжко, на якому я лежав, і почав розповідати.

​— Почав я з верхніх поверхів. Там у хана опочивальня і гарем. Арт там немає. Але скажу тобі, що хан цей ще той збоченець. Яких там тільки жінок у нього в гаремі немає. Є навіть одна гоблінка, є орчанка і є жінка зі шкірою, чорною мов ніч, може, то йому гноми з нижніх планів когось продали. Я чув, що там на нижньому плані живуть темні боги і люд у них, мабуть, також темний...

​— Не відволікайся, що варте уваги, про те і розповідай, а не про гарем.

​— Таємні ходи є. Один з опочивальні в тронну залу йде, а звідти під землю. Скарбницю бачив, не бідний хан, ой не бідний.

​— Далі.

​— Арт поки що не знайшов, якщо коротко. А от кілька розмов чув цікавих — велика війна має бути. Представник князя Левка до нього вчора прибув, листа привіз.

​— Ти його бачив?

​— Так.

​— Описати можеш?

​— Звичайно.

​Він описував представника князя, але мені це ні про що не говорило. Можливо, Січеслав і зміг би впізнати його, але не я.

​— Він ще тут? В місті?

​— Так. Я знав, що ти про нього запитаєш. Він живе в лівому крилі ханського палацу, на другому поверсі.

​— Розповідай далі.

​— А що розповідати? Завтра залишилося переглянути перший поверх і підземелля, от і все.

​— Невже думаєш, він Арт в підземеллі тримає, мов злочинця якого?

​— Творимире, я йому в голову не заглядав і думок не читав. Якщо накажеш, то я зараз полечу і перегляну перший поверх і каземати.

​— Ні. Відпочивай.

​— Так мені ж не потрібно відпочивати, — сказав він, але до нього підлетіла Любава, і вони зникли в стелі, тримаючись за руки.

​— Далеко не лети! — крикнув навздогін. Почув він чи ні?

​Серед ночі він мене розбудив.

​— Творимире, у нас вийшло! — його щасливий голос лунав у мене в голові.

​— Гм, ти про що? — запитав подумки, ще до кінця не прокинувшись.

​— Єднання. У нас вийшло в танці поєднати душі. Уявляєш? О ні, ти навіть не уявляєш, як це прекрасно — відчувати її в собі, а себе в ній.

​Я відкрив очі і поглянув на нього. Такого щасливого привида я ще не бачив ніколи в житті. Здається, він аж сяє зсередини.

​— Бля, Бузок, і варто мене було будити через це?

​— Творимире, але ж це у нас було вперше! Я просто хотів поділитися з тобою своєю радістю. Та що там радістю? Ми такі щасливі!

​І тут я зрозумів, що якщо не підтримаю їх, не розділю їхню радість, то вони можуть образитися на мене. А мені ще якраз бракувало ображених привидів. Я посміхнувся і зробив здивовані очі.

​— Вибач, Бузок, я ще не зовсім прокинувся і не зрозумів, про що ти. То ти кажеш, що ви поєдналися?

​— Так! — в його голосі було стільки щастя і енергії...

​— А де ж Любава? Я хочу привітати вас обох разом. Це ж треба таке? Поєдналися.

​— А тепер, увага, сюрприз! — сказав він, і тіло його стало не таким яскравим, а поруч з'явилася Любава.

​— Не зрозумів. Це як? Звідки вона взялася?

​— Я ж тобі казав, ми пізнали єднання. А можна й так.

​Він зник. Лишилася Любава, яка заговорила до мене голосом Бузка.

​— І знаєш, що в цьому саме прекрасне? Що ми можемо на відстані відчувати один одного: і думки, і розмови, і навіть те, що бачить інший.

​Нічого собі! То це в мене тепер ніби як рація буде. Один полетить в розвідку, а інший привид мені розповідатиме, що бачить розвідник.

​— А ще я став відчувати її шаблю, а вона — мого стилета.

​— Я радий за вас.

​— А ще, коли ми поєднані, то можемо створювати невеличкий вітерець. Немов вихор. Ну, це коли ми танцюємо.

​— Це добре.

​— А ще... Творимире, дякую тобі за її сукню. Можливо, саме її не вистачало нам для повного єднання. Адже вона так зраділа твоєму подарунку, що ледь ми піднялися на дах, то відразу почали кружляти в танці, і я став відчувати, що ще трохи, що ось-ось... А потім ми злилися в танку і стали одним цілим.

​— Я радий, повірте, я дуже за вас радий.

​Вони, посміхаючись, зникли, а я ліг спати далі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.