Розділ дванадцятий:
Розділ дванадцятий
Крамниць на вулиці, що йшла по колу навколо ханської фортеці, було багато, і всі мали товар якісніший від базарного, а тому і дорожчий.
Я заходив то до однієї, то до іншої і зрозумів, що всі крамниці спеціалізовані. В одних продавали все, що потрібно вершнику — сідла, вуздечки, сумки, нагайки. Все було якісне, з оздобленням, на деяких товарах було навіть тавро — фірмовий знак. Зайшов до наступної крамниці — луки, тятиви, і все красиве таке, видно відразу, що майстер душу вкладав, коли працював.
Зайшов до наступного двору, і це виявився таш-хан, певно, він був дорожчим, ніж той, в якому зупинилися ми. Двір тут був набагато більшим, і сам будинок виглядав мов палац. Охоронці підозріло дивилися на мене, і я не став затримуватися в цьому дворі, а пішов далі. Наступна крамниця була зі зброєю. Причому тут продавали лише легку зброю — ножі, стилети, кинджали.
Ось тут уже було цікаво, я довго ходив поміж стелажами, на яких були виставлені всі ці вишукані знаряддя вбивства. Я навіть не уявляв, що може бути так багато різних за формою леза ножів, оздоблених і рогом якогось звіра, інший — з литим зі срібла руків'ям, а в деяких на лезі були витравлені малюнки на різну тематику.
Ось так я і проблукав майже до вечора крамницями, а коли Ярило почало хилитися на захід, пішов до свого таш-хану.
Злий Богдан сидів у нашій кімнаті.
— Що трапилося, друже? — запитав я.
— Уявляєш, я навіть не відчув...
— Що?
— Гаман з дрібними монетами зрізали, — і він показав на обрізаний шкіряний шнурок, що сиротливо висів у нього на поясі.
— Не хвилюйся, грошей у нас вдосталь, у мене також хотіли зрізати, але я його випередив.
— Вбив?
— Ні. Налякав.
— Вбивати за таке потрібно. Бач, сволота яка. Вдома кожну копійку рахуєш, а тут на тобі — цілий гаман за раз, — ніяк не міг заспокоїтися козак.
Я відшукав у сумці сорочку, в яку був замотаний череп Любави, і поклав на ліжко.
— А це ти навіщо? — запитав Богдан. — Магічити будеш? Чи, може, ворожити?
Я мовчки дістав з сумки сукню і, розгорнувши її, поклав на ліжко.
Любава дивилася на неї, стоячи біля ліжка, і здавалося, що навіть затамувала подих, якщо привиди вміють дихати. Вона довго розглядала вишивку на сукні, поруч стояв Богдан і теж мов зачарований дивився на сукню.
— Я навіть не мріяла про таку гарну, навіть не уявляла, що такі бувають, — прошепотіла вона.
— Це ти для Арт придбав, подарунок? — запитав Богдан, і якби він міг побачити, як на нього після цих слів поглянула Любава, то, мабуть, провалився б під землю.
Я загорнув череп у сукню і заховав до сумки.
— Мені гарно в ній? — допитувалася вона, кружляючи в повітрі.
— То це ти на неї такі гроші витратив? — здивовано запитав козак, дивлячись, як я ховаю череп, замотаний у сукню, до сумки.
— Так, — відповів я, і кожен з них зрозумів, що відвів я саме йому.
— Що чув?
— Та про різне теревенять в місті, але одна розмова тебе, мабуть, зацікавить.
Я уважно поглянув на нього.
— Ні, про дружину твою я нічого не чув, на жаль. А от що я почув, то це...
— Та не тягни вже.
— Чув я, як двоє військових між собою говорили, як би це вирватися з насиджених теплих місць і перевестися до війська. І вгадай, чому їм так конче захотілося до війська?
— І чому ж?
— Хан послав гінців до всіх своїх мурз, щоб вони прибули до нього.
— Що це значить?
— Одне з двох. Або він піднімає податки, або має відбутися великий похід. І я чомусь думаю, що це похід.
— Тобто війна...
— Війна.
— Як думаєш, Богдане, на кого піде хан війною?
— А тут навіть питань немає. Хто в нього в сусідах? Орки на півдні. Що йому дасть війна з орками? Вихід до моря — це по-перше, по-друге — Драхмар буде в руках хана. Ласий шмат, але...
— Що?
— Орків хоч і менше, ніж степовиків, і землі їхні менші, але воїни вони ще ті, і тут неясно, хто переможе. Другі сусіди — гноми. Я їх ніколи не бачив в очі. Взагалі кажуть, що вони зі своїх нір не вилазять на поверхню. Звичайно, там внизу у гномів є дорогоцінні мінерали і метали. Ніхто не знає, які вони воїни, але одна справа, коли степовик б'ється на коні верхи, а інша — коли він у пішому строю. Чи буде хоч якийсь шанс перемогти їх у тісних норах? Хто зна...
— Далі.
— Діти лісу. Ворогували завжди, але не чув я, щоб степ хоч раз у ліс пішов. І що з них візьмеш?
— Отже...
— Лишаються землі Полянські. Ясир, добра всякого награбувати можна і навіть данину накласти, або відкуп взяти. Суперник звичний. Бувало, що степ перемагав, бувало, що і поляни...
— Отже, думаєш, на нашу землю піде хан?
— На чию землю піде — не відаю. Можливо, на нашого князя, а можливо, на якого іншого.
І тут у мене в голові ніби щось спрацювало. Стоп. Князь Левко говорив, що хоче стати королем і покликати на допомогу степ, ось же воно. А ще і срібло йому повезли раби гномів. Так і є. Левкові на допомогу піде хан. І тисячі бранців поженуть степом в ясир...
Я це можу зупинити? Ніяк. А якщо вбити хана? А як? І що це дасть?
І тут з'явився Бузок.
— Творимире, благослови, а то здається, я трохи втомився.
Я благословив автоматично, і тут він побачив її.
— Люба, яка ж ти гарна! — Бузок облітав навколо усміхненої Любави.
— Бузок, спочатку розкажи, що чув, що бачив, а потім будете крутити свої амури.
Він сів на ліжко, на якому я лежав, і почав розповідати.
— Почав я з верхніх поверхів. Там у хана опочивальня і гарем. Арт там немає. Але скажу тобі, що хан цей ще той збоченець. Яких там тільки жінок у нього в гаремі немає. Є навіть одна гоблінка, є орчанка і є жінка зі шкірою, чорною мов ніч, може, то йому гноми з нижніх планів когось продали. Я чув, що там на нижньому плані живуть темні боги і люд у них, мабуть, також темний...
— Не відволікайся, що варте уваги, про те і розповідай, а не про гарем.
— Таємні ходи є. Один з опочивальні в тронну залу йде, а звідти під землю. Скарбницю бачив, не бідний хан, ой не бідний.
— Далі.
— Арт поки що не знайшов, якщо коротко. А от кілька розмов чув цікавих — велика війна має бути. Представник князя Левка до нього вчора прибув, листа привіз.
— Ти його бачив?
— Так.
— Описати можеш?
— Звичайно.
Він описував представника князя, але мені це ні про що не говорило. Можливо, Січеслав і зміг би впізнати його, але не я.
— Він ще тут? В місті?
— Так. Я знав, що ти про нього запитаєш. Він живе в лівому крилі ханського палацу, на другому поверсі.
— Розповідай далі.
— А що розповідати? Завтра залишилося переглянути перший поверх і підземелля, от і все.
— Невже думаєш, він Арт в підземеллі тримає, мов злочинця якого?
— Творимире, я йому в голову не заглядав і думок не читав. Якщо накажеш, то я зараз полечу і перегляну перший поверх і каземати.
— Ні. Відпочивай.
— Так мені ж не потрібно відпочивати, — сказав він, але до нього підлетіла Любава, і вони зникли в стелі, тримаючись за руки.
— Далеко не лети! — крикнув навздогін. Почув він чи ні?
Серед ночі він мене розбудив.
— Творимире, у нас вийшло! — його щасливий голос лунав у мене в голові.
— Гм, ти про що? — запитав подумки, ще до кінця не прокинувшись.
— Єднання. У нас вийшло в танці поєднати душі. Уявляєш? О ні, ти навіть не уявляєш, як це прекрасно — відчувати її в собі, а себе в ній.
Я відкрив очі і поглянув на нього. Такого щасливого привида я ще не бачив ніколи в житті. Здається, він аж сяє зсередини.
— Бля, Бузок, і варто мене було будити через це?
— Творимире, але ж це у нас було вперше! Я просто хотів поділитися з тобою своєю радістю. Та що там радістю? Ми такі щасливі!
І тут я зрозумів, що якщо не підтримаю їх, не розділю їхню радість, то вони можуть образитися на мене. А мені ще якраз бракувало ображених привидів. Я посміхнувся і зробив здивовані очі.
— Вибач, Бузок, я ще не зовсім прокинувся і не зрозумів, про що ти. То ти кажеш, що ви поєдналися?
— Так! — в його голосі було стільки щастя і енергії...
— А де ж Любава? Я хочу привітати вас обох разом. Це ж треба таке? Поєдналися.
— А тепер, увага, сюрприз! — сказав він, і тіло його стало не таким яскравим, а поруч з'явилася Любава.
— Не зрозумів. Це як? Звідки вона взялася?
— Я ж тобі казав, ми пізнали єднання. А можна й так.
Він зник. Лишилася Любава, яка заговорила до мене голосом Бузка.
— І знаєш, що в цьому саме прекрасне? Що ми можемо на відстані відчувати один одного: і думки, і розмови, і навіть те, що бачить інший.
Нічого собі! То це в мене тепер ніби як рація буде. Один полетить в розвідку, а інший привид мені розповідатиме, що бачить розвідник.
— А ще я став відчувати її шаблю, а вона — мого стилета.
— Я радий за вас.
— А ще, коли ми поєднані, то можемо створювати невеличкий вітерець. Немов вихор. Ну, це коли ми танцюємо.
— Це добре.
— А ще... Творимире, дякую тобі за її сукню. Можливо, саме її не вистачало нам для повного єднання. Адже вона так зраділа твоєму подарунку, що ледь ми піднялися на дах, то відразу почали кружляти в танці, і я став відчувати, що ще трохи, що ось-ось... А потім ми злилися в танку і стали одним цілим.
— Я радий, повірте, я дуже за вас радий.
Вони, посміхаючись, зникли, а я ліг спати далі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!