Навія 2

​Епілог

​Чорна липка темрява і я... в ній.

Чомусь думав, що душа після смерті не повинна відчувати болю...

А болить...

В грудях.

Там, де мало б бути серце.

Чому?

Дивно.

Можливо, це тому, що в тому вогні загинула і вона...

А Бузок з Любавою? Що з ними?

Там же почав виверження вулкан.

До Драхмару не так-то й далеко.

Цікаво, а Богдан з Орисею врятувалися?

О, а це що за звуки?

Пік-пік-пік.

Здається, щось почало змінюватися. Попереду світло.

Якесь розмите воно, мов у тумані.

Куди це мене винесло?

Заплющив і розплющив очі.

Бачу.

Біле.

Це стеля.

Опустив погляд.

Ольга.

Дружина моя.

З того життя.

Як давно це було...

Майже ціле життя тому.

Іринка.

Доня.

Також тут.

А воно десь поруч оте — пік-пік-пік...

— Сашо, ти мене чуєш? Якщо так, то просто кліпни очима...

— Тату, може, ти пити хочеш, то я тобі зараз губи ваткою намочу.

Лікарня?

— Ми так злякалися. Тебе ледве врятували. Цілий тиждень у комі.

То це все було сном?

— Сашу, все тепер буде добре. Ти сильний, ти видужаєш.

Сон. Це був лише сон. Бля...

— Сашу, не плач, тобі не можна. Чи, може, в тебе щось болить?

Болить?

Так болить, що аж...

І тут мій погляд ковзнув праворуч від дружини.

У ногах біля ліжка стояла ВОНА.

Усе в тій же білій сукні...

Її завжди втомлені очі дивилися на мене... з любов'ю.

- Мамо,я справився?

Морена лише усміхнулася і кивнула головою

Я усміхнувся.

— От і добре, Сашо, ми тебе також раді...

Вона простягнула до мене руку.

— Лікарю, він помирає. Швидше всі сюди, врятуйте його.

Ну нарешті перестало довбати мізки оте — пік-пік-пік...