Розділ двадцять перший:
Розділ двадцять перший
Я йшов вулицею, повертаючись до гостинного двору, а Бузок з Любавою летіли наді мною, зазираючи за паркани елітних будинків і розглядаючи фрески та барельєфи. На одному з перехресть нам відкрився дуже красивий краєвид на гори, що з півночі і півдня нависали над долиною, в якій стояв Драхмар. З південного хребта вниз до долини падав неширокий водоспад. Його вода потрапляла до великої кам'яної чаші, а звідти акведуками розходилася містом. Красиво.
Прийшов до своєї кімнати і замовив черговому на моєму поверсі вечерю і ванну перед сном. Ярило вже вирішило, що настав час спочивати, і почало стрімко спускатися до моря, коли в мої двері хтось постукав. Бузок метнувся і виглянув у коридор крізь двері.
— Прийшла, як і обіцяла, — сказав він, посміхаючись і імітуючи ходу Орисі, при якій її сідниці смішно перевалюються. Любава підлетіла до нього і хотіла дати ляпаса по потилиці, але її рука пройшла крізь нього.
— Летіть звідси, розвійтеся, — сказав я, і вони, сміючись, полетіли на вулицю.
— Заходьте, — гукнув я, і Орися зайшла до кімнати.
— Добривечір, — привіталася.
— Ти поспішаєш?
— Ні. Але вдосвіта потрібно повернутися, хліб завтра пектиму.
— Добре, що не спішиш. Вечерю ось-ось мають принести, а потім наносять води у ванну, а потім можна буде і...
У двері постукали, і коли я відчинив, до кімнати занесли вечерю, яку ми з нею успішно розділили на двох. Їли неспішно, мовчки, а в цей час водоноси почали носити воду і наливати у ванну. А потім ми роздяглися і лягли у ванну вдвох. Спочатку просто лежали в гарячій воді і розмовляли.
— Ти чув, що сьогодні трапилося надвечір?
— Ні, а що там?
— Уявляєш, на деякий час зникла вода з водоспаду.
— Спека, можливо, русло пересохло, — сказав я, пригадуючи, як у тому житті екскурсовод у Криму розповідав про місцеві водоспади.
— А от і ні, не пересохло. Я думаю, що, мабуть, там, високо в горах, якийсь здоровий камінь впав у русло і перекрив його, а потім, коли вода набралася і почала знову свій шлях, перестрибнувши через той камінь, водоспад знову почав постачати воду для міста.
— Хтозна, може, й так.
— Я вже злякалася, що буде так, як кілька років тому. Вода тоді зникла майже на добу, і в місті знялася паніка. Але цього разу боги змилувалися, вода зникла ненадовго.
Потім вона мила мене, а я її, і поступово ми перебралися до ліжка. Орися виявилася дуже гарячою і неочікувано розкутою жіночкою, тому час до півночі пролетів якось непомітно. А опівночі вона встала, щоб напитися морсу з глека, що стояв на столі, і я вперше поглянув на неї магічним зором. І побачив, що у неї є проблеми зі здоров'ям у районі печінки та внизу живота.
— Орисю, ляж на ліжко рівненько обличчям догори.
— Що це ти надумав? — грайливо запитала вона.
— У тебе є проблеми зі здоров'ям. Розкажи мені, що тебе хвилює і де та як болить.
Вона розповіла мені про гострий біль у правому боці, що з'являється після того, як вона з'їсть щось смажене або гостре. І поки вона розповідала, я лікував печінку і жовчний. Заодно зняв невеличкий запальний процес у підшлунковій. Здається, все.
— А тепер розкажи мені про свої жіночі проблеми, Орисю.
Вона почервоніла; при світлі олійного світильника я побачив, як заблищали її очі.
— Звідки ти знаєш?
— Твою печінку я вилікував, але я бачив, що внизу живота у тебе є проблеми, от і питаю.
— То ти знахар?
— Можна і так сказати. Розповідай.
— А що розповідати? Про таких, як я, люди говорять — ялівка. Не можу я завагітніти, от і все. Може, воно й на краще...
— Лікуватися не пробувала?
— Творимире, не сміши. Це Драхмар. Хто буде витрачати кошти на лікування раби, дешевше нову купити.
— Зрозумів. То що скажеш: спробувати вилікувати тебе чи нехай лишається як є?
Вона задумалася, а потім ніжно поцілувала в губи.
— Лікуй.
— Після лікування тобі захочеться їсти. Зараз замовлю смаженого м'яса і яєчню на шкварках, заодно перевіримо, чи подіяло моє лікування.
Накинув штани і вийшов у коридор. Черговий на поверсі дрімав, сидячи на стільці. Я неголосно кашлянув у кулак, і він розплющив очі.
— Щось бажаєте?
— М'яса смаженого і яєчню на шкварках.
Він підвівся і пішов до сходів, що вели на перший поверх до кухні.
Я повернувся в кімнату, вона лежала на ліжку і чекала. Поклав руки на її живіт і поглянув на неї.
— Не передумала?
— Лікуй, — а в очах чомусь сльози.
Поглянув магічним зором і побачив, що труби мають неприродний вигин, в одній з них запалення, і почав вливати по краплині енергію.
Ось так.
Вже краще. Тепер ще трошки, щоб додати тонусу плоским м'язам, а зверху — плетиво. Таке ж плетиво, як тоді в степу, коли лікував Арт. Буде Орисі сюрприз, коли наступного разу кохатися захоче. Пам'ятаю, Арт на мене тоді образилася і лаяла добряче.
Поки лікував, то і їсти нам уже встигли приготувати.
— Твоя правда, їсти хочеться, навіть дуже.
— Ну то й їж.
Вона їла, а я милувався нею.
— Ти богам як молишся, Орисю?
— Як і батьки, і діди наші молилися, так і я молюся.
— Це добре. Запам'ятай і іншим передай, що боги не почують тих, хто замість молитви щирої срібло їм кидає.
— Творимире, ну ти й насмішив, — посміхнулася вона, — це ж Драхмар, тут крім багатіїв нікому й на думку не спаде срібло на жертовну чашу богам класти.
Вона доїла все, що нам принесли, і стала вдягатися.
— Я тобі щось винен? — запитав, пам'ятаючи про те, що напередодні вона говорила про «недорого».
— Не болить у боці, немає нудоти. Це не ти мені винен, а я тобі. Буду приходити тепер щоночі... відпрацьовувати, — вона хитро підморгнула, цьомнула мене в губи і пішла.
Я ліг спати, потрібно відпочити, адже сьогодні ще проводити поєдинки.
Розбудив мене Бузок, коли Ярило вже доходило до зеніту.
— Творимире, прокидайся, ти ж обіцяв Ратибору, що по обіді прийдеш до нього.
Я встав, вмився і пішов до маєтку, що належить сімейству Г'харг. Вже за квартал помітив, що попід стінами на вулиці стоїть чимало роззяв, які бажають побачити Великого вождя і його сімейство. Брама була відчинена, але замість охоронців-рабів на варті стояло шестеро озброєних до зубів орків з вишитими на грудях гербами не сім'ї Г'харг, а іншими гербами. Я так розумію, що це вже воїни з клану Великого вождя, і лише після того, як мене пропустили в двір, я помітив, що на дахах навколишніх будинків сидять воїни з арбалетами. Ратибор провів мене до будівлі, в якій мешкали бійці. Богдан уже був одягнений у броню і відразу підійшов до мене.
— Здоров'я тобі, Творимире.
— І ти будь здоровим.
— Незвично в цих обладунках, рухи сковує, навіть не знаю, чи є від них якась користь на арені. Як на мене, то лишили б мені наручі, та й годі, а все інше зайве, панські забаганки.
Мені швиденько підібрали шкіряний панцир, наручі лишив свої. Навіть на ноги одягли захист, а найгірше — то шолом. В ньому було видно лише те, що попереду, і якщо битися один на один, то ще куди не йшло. А якщо доведеться битися гуртом, то ти мов сліпе кошеня будеш, і чи нападає на тебе хтось збоку, не побачиш — доведеться вертіти головою.
З вулиці почулися звуки труб, а можливо, то був якийсь інший духовий інструмент, і Ратибор став у дверях, що вели на плац до брами.
— Всі залишайтеся на місцях! — голосно гаркнув він.
Врешті в дворі все стихло, гості пішли до маєтку.
— Я розпитував у ветеранів, — Богдан стояв поруч і говорив тихо.
— Про що?
— Про ці свята. Зараз вони проведуть обряд і підпишуть договір, а потім сядуть за стіл, а вже коли Ярило почне тонути в морі, запалять смолоскипи, і тоді всі охочі будуть дивитися на бої в колі, спостерігаючи з балкона.
— Добре, значить, ще є час відпочити.
— Воно-то так, але, як на мене, то швидше б воно все скінчилося. Начебто й не боюся смерті, але якась нетерплячка всередині чухається і трохи руки трясуться.
— То нервове, а взагалі як себе почуваєш?
— Зап'ястя трохи болить, добряче я тоді з коня гепнувся.
Я присів перед ним на одне коліно і почав дивитися магічним зором.
— Творимире, ти що робити зібрався?
— Сиди, Богдане, і не заважай, підлікую тебе трохи.
Проблемних місць було мало, підлікував швидко і в кінці лікування ще й благословив.
— Що це було? — запитав він.
— А що ти відчув?
— Ну, ти як почав лікувати, то воно в різних місцях по-різному відчувалося. В зап'ясті стало тепло, майже гаряче, а потім стало холодити, а в боці ось тут лоскотно було так, що аж почухати хотілося. А в кінці немов хто сили в мене влив. Тільки не тієї п'яної, що коли вип'єш і тягне на подвиги, а якась та сила інша... Справжня.
— Благословив я тебе.
Його очі округлилися, і він з подивом дивився на мене.
— Тобто як благословив? Ти ж не бог? Чи, може... — очі звузилися, і він не відривав від моїх очей погляду. А я поклав свою руку поверх його долоні.
— Ми переможемо, ти тільки вір.
— Я віритиму, — в задумі прошепотів він.
— Творимире! — погукав мене Ратибор, і я пішов до нього.
І тут неочікувано я відчув краплинку енергії — хтось молився до мене. Повернувся і глянув на Богдана, а він щасливо посміхнувся мені й підморгнув. От же ж, тепер він точно буде молитися до мене, і як же підловив, щоб перевірити, чи відчую його молитву.
— Творимире, хто з вас проводитиме перший бій один на один?
— Я.
— Тоді знімай броню, і сорочку, і штани.
— Що? Голими битися?
Ратибор розреготався і показав рукою на молодих жіночок, що сиділи гуртом у кутку.
— Голими битися — то їхній привілей, полюбляють на таке дивитися господарі, а ти будеш у пов'язці на стегнах, мов дикун з коротким списом.
«Оттакої!» — подумав я. А чи володію я такою зброєю? І звідкись прийшла відповідь: умію, володію.
— Де той спис, покажи його, — сказав Ратиборові.
Він приніс мені спис, я взяв його в руки. Древко з твердого і важкого дерева, завдовжки близько двох метрів. Саме лезо завширшки з долоню і завдовжки у дві долоні, гостре. Пригадалися фільми з того життя, де майстри Шаоліня крутили палицю в руках з такою швидкістю, що самої палиці майже не було видно. Зможу? Звідкись прийшло — зможу. Це подарунок від Перуна? Чи, може, Сварог мені тоді дав цю навичку? Взяв у дві руки, спробував крутнути — задовге древко. Витягнув ножа, примірявся і почав різати древко, укорочуючи його сантиметрів на сорок.
— Ти що, з глузду з'їхав? — Ратибор стояв поруч. — Навіщо зброю псуєш? Ти ж тепер себе на смерть прирікаєш. У суперника, рахуй, спис на цілий лікоть довшим буде. Як ти його тепер дістанеш?
— Це мій бій. Ти хочеш красивий танок показати? Тоді відійди і не заважай.
— Роби як знаєш, — сказав сердитий Ратибор і відійшов до дівчат, щоб провести інструктаж із ними. Мене обступили інші бійці, тут стояли майже всі: і новачки, і ветерани. Не було серед них лише Богдана. Всі давали мені поради, як бити, як колоти, як ухилятися від ударів списом. Я нікого не слухав, а стругав ножем тверде древко, а Богдан дивився на мене і щасливо посміхався — він вірив у мене.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!