Навія 2

Розділ одинадцятий

​Любава лишилася охороняти наші речі в кімнаті. Ми втрьох пішли в першу чергу на місцеве капище, щоб подякувати богам за те, що допомогли перейти степ живими і здоровими. Бузок, як звичайно, залишився біля входу, боїться він занадто близько до богів наближатися.

​Ми з Богданом зайшли на капище, при вході вклонившись, щоб віддати шану всім богам разом.

​Коли зайшли, у мене на обличчі з'явилася посмішка. Всі ідоли, що були на капищі, були адаптовані під місцеве населення. Род мав вигляд товстого довгобородого старця з розкосими очима, і до нього я підійшов у першу чергу. Чаша перед ідолом була зроблена з міді, і там уже лежала чимала купа срібних монет. Де-не-де поміж них лежали ягоди винограду, абрикоси й ще якихось плодів, яких не впізнав, можливо, це представники місцевої флори.

— Прадіду дідів наших, — вклонив я голову перед ідолом, — слався. Дякую тобі, що допоміг мені в дорозі моїй нелегкій, не відвертай же чола свого від мене і надалі. Слався.

​Відчув, як краплинка енергії полетіла від мене, і підвів погляд. Він стояв біля ідола такий же, яким я його пам'ятав. Він уклонився, вітаючи мене, і посміхнувся.

​На моє місце став Богдан, а я перейшов до Перуна.

​Ідол стояв високий, витесаний з якогось каменю. Це був степовий воїн, що тримав однією рукою лук, а в другій тримав замість стріли блискавицю. Одягнений був у халат, на голові шапка. Очі вузенькі, вуса тоненькі й коротенькі. Справжній степовий воїн.

​Я всміхнувся і вклонив голову перед ним.

— Дякую тобі, батьку Перуне, що дав сили мені, а руку справно направляв, щоб ворогів моїх побороти. Слався.

​Відчув, як знову краплина полетіла до нього, і підвів голову.

​Він посміхався, і знову він був у звичній броні, а не у ватяному халаті. Ми посміхнулися один одному. На кам'яній чаші перед ним лежали лише монети. Ну звичайно, який же воїн стане просити уваги у головного бога воїнів якимись ягодами чи хлібом? А що як не почує і не пошле перемоги в бою? От тому і сипали срібло, щоб він почув, звернув увагу, а тим більше, що в останні роки це стало нормою.

​Далі були інші боги. До кожного підходив, схиляв голову і прославляв.

​Вона, як завжди, стояла скраю. Худа стара жінка з посіченим зморшками обличчям і очима такими вузькими, немов той, хто витесував цього ідола, навмисно не робив їй очі ширшими, щоби вона не змогла його вгледіти.

​Схилив голову.

— Мамо Морено, слався на віки. Дякую тобі за допомогу твою.

​Відчув, як ще краплина енергії покинула мене, і поглянув уперед. Вона стояла поруч з ідолом у своїй незмінній білій сукні, така ж вічно молода і красива, як завжди, і посміхалася мені.

— Мамо, хотів тебе запитати, — промовив, але тут наше спілкування перервав скрипучий старий голос за моєю спиною.

— Чужинцю, — почув я і повернувся до того, хто стояв за моєю спиною.

​Це був місцевий волхв, старий степовик з монголоїдними рисами обличчя, із сивою, ріденькою, але довгою бородою і тоненькими довгими вусами.

— Чужинцю, ти приїхав у наші землі, не маючи в калитці жодного дрібного срібного акче? Чи, може, твоя захланність виросла до такого, що ти не боїшся прогнівити богів і прийшов до них з порожніми руками?

— Волхве, я славлю богів згідно зі старим звичаєм. Молюся до них так, як молилися батьки і діди наші.

— То все порожні балачки, чужинцю. Час змінює все: і людей, і богів. Може, ти приїхав до нас із такої глушині, що у вас ще й досі замість купувати речі ведуть мінову торгівлю. Але запам'ятай, варваре, нині світом правлять гроші. Людина, що не має срібла за душею, не проживе довго в цьому світі, от так і боги — їм також срібло потрібне, світ змінюється.

— Ти, волхве, поставлений сюди, щоб допомагати людям спілкуватися з богами, чи щоб займатися здирництвом?

​Від моїх слів старий аж почервонів і хотів уже щось на мене крикнути, щоб усі звернули на нас увагу, але я не дозволив йому це зробити.

— Якого бога ти поважаєш найбільше, кому молишся частіше за інших?

— Всі боги вимагають від нас уваги.

— А все ж?

— Сварога молю частіше.

— Ходімо до нього.

​Ми підійшли до ідола Сварога. До нього стояла невеличка черга. Срібло падало в чашу регулярно: і дрібні акче, і більші бешліки, лежав навіть один куруш.

— А тепер дивися, старий. Дивися і мовчи.

​Я взяв його за руку, і ми стали дивитися, як воїн, одягнений у халат, прошитий металевим дротом, із пришитими на грудях металевими пластинами, що були натерті до дзеркального блиску, кинув на чашу Сварога два срібних бешліки й пішов собі далі до інших ідолів. Сварог поглянув на те срібло і зло похитав головою.

— Богдане, — погукав я, — підійди-но сюди і віддай шану богові.

​Перед Богданом стояв купець, і коли він кинув на чашу три срібних акче — Сварог лише сплюнув.

​Дійшла черга Богдана, і він, схиливши голову, мовчки славив бога, і той посміхнувся йому.

— Хто ти? — прошепотів старий, вдивляючись мені в очі.

— Ти бачив? Запам'ятав? От і вчи людей правді й не танцюй під ту музику, що замовляють багатії. Ти чийого гніву більше боїшся? Божого? Чи ханського?

​Старий задумався.

— Боги — вони в Праві, а хан — він тут...

— Боги — вони скрізь, старий, — сказав я і знову пішов до Морени, — ми не закінчили розмову.

​Старий волхв поглядав на мене тепер віддалік. Не знаю, що він там про мене подумав, але більше не підходив.

​Після того як ми покинули капище, до нас приєднався Бузок.

— Злодіїв тут багато, Творимире, я, звичайно, буду поглядати, щоб тобі калитки не зрізали, але й ти ґав не лови.

— Богдане, слухай мене уважно. Твоя задача така. Походи по місту, прислухайся, про що люди говорять, можеш посидіти в місцевих шинках чи як там вони звуться... Прислухайся. Гроші витрачай, але будь уважним, у місті злодіїв дуже багато, можуть зрізати калитку й сам не помітиш як, тому про всяк випадок у пояс заховай більші монети.

— Про злодіїв це тобі той старий волхв сказав?

— Він, — збрехав я.

— Де зустрінемося?

— Якщо почуєш щось цікаве про Арт чи взагалі шукатимеш мене — на тих вуличках, що ближче до ханової фортеці я буду , а якщо нічого не почуєш, то повертайся ввечері до нашої кімнати.

​Він пішов, а ми з Бузком пішли спочатку в бік базару.

— Ти говорив з нею? — Бузок летів поруч.

— Так.

— І що вона сказала? — в його голосі було нетерпіння.

​Я посміхнувся. Не терпиться йому.

— Вам потрібно дуже хотіти цього, і це повинно відбуватися вночі.

— Це все?

— Все.

​Він важко зітхнув.

— До ночі ще так далеко... — з сумом проиовив він,а я лише посміхнувся після цих його слів.

​Правда. Для закоханих день розлуки тягнеться мов рік. Ми зайшли на ринок, тут стояв такий гамір, що з нашими земними базарами не йшло ні в яке порівняння. Закликачі ледь за руку не хапали, пропонуючи й розхвалюючи той чи інший товар. Запахи стояли такі, що слина хотіла капати з рота. Східний базар. Тут тобі й солодощі, і прянощі, і випічка, і трави лікарські та навіть магічні, як обіцяв нам черговий купець. А ще зброя, тканини, взуття, сідла, одяг, броня і прикраси. Зупинився біля прикрас. Дивно. Всі вони були зі срібла. Ні разу не зустрічав я в Навії ні золотих монет, ні прикрас. Мабуть, немає тут такого металу, а може, він так захований глибоко, що ще не відшукали його люди. А як же гноми? Вони то під землею живуть, глибокі шахти і все таке? Чи, може, це лише здогадки людські? Хто їх бачив, ті шахти?

​Сподобався мені перстень зі срібла з яскраво-зеленим каменем. Схожим за кольором на очі Арт.

​Запитав ціну. Таких грошей при собі не мав. Куплю наступного разу. Обов'язково. Для неї.

— Творимире, — почув голос Бузка, — злодій позаду приміряється калитку твою зрізати.

— Де? — запитав, не повертаючи голови.

— Позаду тебе.

​Вирішив провести експеримент. Качнув з нього енергії дещицю. Повинен живим лишитися...

​Позаду мене хтось гепнувся об землю, і піднявся ґвалт.

​Я здивовано повернувся. Люди схилилися над молодим хлопчиною років п'ятнадцяти, що блідий мов сніг лежав на землі горілиць. Хтось поливав йому обличчя водою, хтось плескав долонею по щоках. Ми з Бузком пішли далі. Вдався експеримент, у майбутньому може стати в пригоді.

​У чергового купця, що торгував одягом, я побачив сукню і відразу вирішив — це вона. Біла довга сукня з вишивкою по коміру, грудях, рукавах і подолу. Це була сукня для нареченої. Для багатої нареченої.

​Запитав ціну. Дорого. Але раз пообіцяв, що куплю найкрасивішу сукню, то і куплю.

​З пакунком у сумці ми покидали базар і йшли в бік палацу хана. По дорозі купив у торговця пиріжків і, на ходу жуючи їх, став пояснювати Бузкові його задачу.

— Я чекатиму на вулиці, зможеш мене відшукати?

— Тебе зможу, але швидше відшукаю свого стилета.

— Добре. Тепер слухай, що потрібно зробити.

— Слухаю уважно.

— Ти повинен оглянути всю фортецю.

— Ого!

— Я розумію, що це справа не на один день. Оглянеш всю фортецю. Нічого не пропускай. Запам'ятовуй, що де знаходиться. Всі входи, виходи. Таємні проходи, якщо такі є. Скарбницю.

​Бузок посміхнувся.

— Головна твоя задача — відшукати Арт. Відшукаєш — тоді лише станемо думати, як її звідтіля витягнути. Прислухайся до розмов, хто про що говорить. Я чекаю на вулиці дотемна. Не барися.

​Він полетів, а я почав прогулюватися вулицями навколо фортеці.