Навія 2

​Розділ двадцять шостий:

— Попереду великий зал і там багато охоронців, — Бузок і Любава не ловили ґав, а проводили розвідку.

— Під нами метрів за тридцять йде ще один тунель, — додала Любава.

Ми йшли темним тунелем, поклавши руку на плече того, хто йде попереду, тому просувалися повільно. Я, звичайно, перейшов на магічний зір і бачив шлях тунелем добре, але на всіх інших невільників темрява тиснула і в повітрі відчувався їхній страх.

Нарешті попереду з'явилося світло. Нас вивели у велику залу, чи, можливо, правильно її назвати широкою печерою, і поставили в ряд уздовж стіни. Навпроти нас стояли воїни-раби зі зброєю в руках. Це, мабуть, зайва пересторога з їхнього боку, адже, наскільки я бачу, майже всі невільники зломлені морально і фізично виснажені. Самі легенди про те, що бранці, які потрапили до підземель гномів, більше ніколи не побачать Ярила, — вбивали усяку надію на майбутнє.

— Гноми, я їх бачив, вони йдуть сюди, — Бузок шепотів мені на вухо, немов крім мене його хтось міг почути.

А ось тепер стає цікаво: гноми, яких ніхто не бачив декілька століть, зараз з'являться перед нами.

В залі панувала тиша, було чути лише важке дихання і іноді дехто високо, по-жіночому, схлипував. Я порахував: кожен десятий охоронець тримав смолоскип. В дальньому кінці печери почулися кроки, всі притихли, навіть дихати стали тихо-тихо, всі чекали...

Їх було троє. Зросту, мабуть, десь метр двадцять, плечі широкі, ноги й руки товсті, м'язисті. Чомусь у тому житті я звик, що вони повинні бути бородатими, а тут ні. На некрасивих носатих обличчях жодної волосини, крім тих кущів волосся, що стирчали з носа. Ну, це зрозуміло — природний фільтр. Очі великі і якісь водянисто-сірі, волосся темне, що дуже виділялося на блідій, світлій шкірі обличчя. Але що найбільше здивувало — на шиї вони носили нашийники. Подивився магічним поглядом — є. Плетиво на нашийнику світилося чорним, так само світилося, і тільки в магічному зорі. Перевів погляд на охоронців — також чорний колір, але малюнок плетива зовсім інший. Цікаво. У рабів-бійців один малюнок, а у їхніх господарів — гномів — інший, але обоє в нашийниках...

А чи господарі вони?

Поки я роздумував, два гноми запалили якісь магічні світильники. Це була скляна куля з кам'яною ручкою, на іншому кінці якої приладнано невеличкий кристал. В магічному зорі це виглядало зовсім не так. Кристал був акумулятором, в якому було небагато енергії, ручка — то ручка, а от у скляній кулі була енергетична пентаграма, яка, поглинаючи темну енергію з кристала, видавала яскраве біле світло. Два гноми освітлювали бранця, третій уважно дивився на нього, точніше на його очі, і після цього бранець або залишався стояти біля стіни, або гном висмикував його з шеренги й охоронці шикували його в другу шеренгу біля стіни навпроти. Поглянув на гномів уважно: не маги, руки не світяться, але як же він відбирає людей, заглядаючи в очі? Що він там бачить? Емпат?

Подивився на своїх сусідів, що стояли поруч, на їхні очі, потім на тих, кого перевели під протилежну стіну. В усіх в очах страх, страх перед невідомим. Бля, мені також потрібен страх в очах.

Як його зробити?

Як?

Уявити що?

Що мене може налякати так, щоб в очах оселився страх? Смерть Арт? Дитини? Онкологія? Що, бля? Ядерна війна? Апокаліпсис? Я не знаю... В минулому житті я все це, майже все, бачив щодня з екрана телевізора і вживу бачив, як ракети вбивали ні в чому не винних людей... Серце мов камінь? Черства душа? Та ні. Бувало, я навіть сльозу тоді пускав... Що то було — старість чи, може, сентиментальність? Але було ж... А як там мої в тому житті? Може, все добре.... А може, і на них отак посеред ночі впаде ракета....

А я навіть ніколи не дізнаюся...

А онуки? Вони в чому винні?

Я навіть не побачив, що гноми вже стоять навпроти мене, і відірвався від думок лише тоді, коли мене витягли з шеренги й впхнули до тих, кого шикували під протилежною стіною.

Врешті розподіл закінчився, і тих, хто стояв навпроти нас, повели в правий тунель. Потрібно сказати, що там було більше половини тих бранців, кого сьогодні привели, з ними пішли охоронці з людей. Біля нас лишилися лише три гноми. Здавалося б, ось він шанс втекти, адже півтора десятка дорослих чоловіків проти трьох гномів... Я думаю, шанси вирватися є, але ніхто навіть і не спробував. Мені-то пробувати немає сенсу, адже моя ціль — відшукати і звільнити Арт, а ще, по можливості, відшукати тих, хто смикає за ниточки у цій грі зі сріблом і вірою. Але ж вони.... Невже не хочеться востаннє спробувати вирватися на волю?

Нас повели лівим тунелем, який стрімко почав спускатися донизу. Попереду йшов гном з магічним світильником, позаду — двоє, а поміж ними — півтора десятка зломлених бранців.

Скільки ми вже так йдемо? Мені здається, що не менше чотирьох годин, ноги навіть у мене гудуть, в роті пересохло, а одяг став мокрим від поту і неприємно липне до тіла. Мені здається, чи в тунелі дійсно стало набагато тепліше? Цікаво, на якій глибині ми знаходимося?

— Навколо жодного тунелю, — промовив Бузок, — ти б благословив, а то, знаєш, весь час проходити крізь камінь важче, ніж на відкритому просторі...

Благословив і його, і Любаву.

Торкнувся стіни тунелю і так, дійсно, вона відчутно тепла. Колись у тому житті читав, що в Південній Африці є шахта, в якій шахтарі працюють при температурі сімдесят градусів — це жах, це пекло. То, може, і нас ведуть до місцевого пекла?

— Попереду велика печера, — промовив Бузок.

Помітив, що з ним щось не так. Привид хвилюється? Чи, може, чогось боїться?

— Ти що там побачив? Ти якийсь не такий, як завжди.

Він висів поруч і якийсь час просто мовчки дивився вперед.

— Я там бачив те, чого просто не може бути... — прошепотів він.

— Кубок ліги чемпіонів із пов'язаним на ньому шарфом ультрасів Динамо Київ?

— Це що?

— Це жарт такий, не звертай уваги.

— Творимире, мені не до жартів, там темні.

— Хто?

— Діти ночі. Їх не повинно існувати, адже після перемоги у великій війні їх більше не залишилося. Жодного.

Я поглянув на теплі стіни тунелю... Сумніваюся, що жодного. Навряд чи дітям лісу під силу було перевірити всі печери і шахти на планеті...

Ну що ж, познайомимося?

— Бузок, ви з Любавою краще не показуйтеся, хтозна, чи здатні вони вас бачити.

— Ну, я коли туди поткнувся, то, здається, ніхто не побачив, а може, в них нерви залізні й не подали вигляду... Хтозна.

— Отож. Краще тримайтеся подалі.

Попереду знову з'явилося світло. Цей зал у печері був не таким великим, як попередній, і в ньому на нас чекали десятеро... ельфів-альбіносів? Чи правильно їх називати дітьми ночі? Не знаю чому, але вони чомусь відразу, ледь я їх побачив, викликали у мене відразу. Щось у них мені не подобається... Хижаки, видно з рухів. Занадто біле волосся, занадто біла шкіра і занадто червоні очі.

Так.

Очі. Вони якісь неприродні...

Чи, можливо...

Голодні!

Так. Вони дивляться на нас не як на людей, не як на рабів...

Вони дивляться на нас як на улюблену страву, на делікатес...

Нас знову пошикували біля стіни. Опа, а вони-то вже без нашийників. А гноми їх бояться, хе-хе. Виходить, ось хто стоїть за всією цією історією з богами і грошима.

Ну що ж, тепер лишається дізнатися, де Арт, і врятувати її. Ну, а потім... Потім побачимо. Гноми стояли віддалік, а темні, як їх назвав Бузок, наблизилися до нас. Ого, а серед них троє магів, руки світяться темним. От, виходить, хто зачаровував амулети для рабів. Щось я переживати став, щоб амулет прив'язки вони не помітили. А що, як помітять? Вирвуть з корінням? Жарти жартами, але якщо помітять, то доведеться, мабуть, битися... Дійшли до мене.

— Це він, — прокаркали на прамові. — Він іде з нами, а решту ведіть в печеру при кухні та відгодовуйте їх добре, а то худі такі, що ні м'яса, ні сала.

Гноми пішли назад, мене повели маги в лівий тунель, а куди повели інших, я не бачив.

«Це він», — билося в голові. Отже, або мене чекали, і це пастка, або вони побачили на мені божі відмітини. Три маги. Справлюсь з ними? Не знаю, але поки що буду йти, мені потрібно побачити, до кого мене ведуть.

Тунель по спіралі спускався нижче, ми пройшли зовсім небагато, і я побачив, що посеред тунелю стоять, тримаючись за руки, Бузок і Любава. От же ж дурні, а якщо їх помітять? Але передній маг пройшов крізь них, і вони полетіли поруч.

— Там попереду поселення, велике, і храм.

— Що за храм? Чий?

— Я не знаю чий, але Арт там, у тому храмі.

— З нею все добре?

— Вона прикута ланцюгом до жертовного каменя.

— Ідол. Який-небудь ідол є в храмі?

— Чоловік з бородою.

— Хто він?

— Я не відаю, він не схожий на жодного з богів, і там темна енергетика. Я боюся близько наближатися, ти ж знаєш.

Тунель скінчився, і ми увійшли у величезну печеру. По колу стояло близько пів сотні будиночків, скрізь світилися магічні світильники, а по центру печери стояв чорний храм. Чимось він мені нагадував готичний, його гострий шпиль здіймався так високо, що тонув у темряві. Біля будиночків я бачив блідих ельфів-альбіносів, небагато, не більше сотні. Більшість із них були вже в літах. Цікаво, а скільки ж вони живуть?

До нас приєдналося ще троє, цих, мабуть, можна назвати патріархами, на вигляд вони — столітні діди. До храму увійшли лише вони і я. Ті, що мене привели сюди, залишилися поза храмом.

— Я далі боюся йти, вибач, Творимире, — почув за спиною голос Бузка.

— Перед храмом збирається натовп, — додала Любава.

— Моліться, щоб я відчував вас, — сказав подумки.

Оздоблення храму було чорним, по центру стояв високий ідол чоловіка з довгою бородою, який грізно дивився на нас. Перед ідолом лежав чорний жертовний камінь замість звичної чаші. На камені лежав темний стилет, а поруч із ним на кам'яній долівці сиділа Арт. Її нога була прикута довгим ланцюгом до підлоги біля каменя.

Вона побачила мене, і з її очей потекли сльози.

Патріархи зупинилися перед жертовним каменем, і в тиші я почув голос Арт:

— Тепер усьому кінець, дарма ти мене шукав.