Навія 2

​Розділ двадцять сьомий

​Ну ось і настав час істини. Арт ось вона поруч, вороги навколо. Якщо вони керували гномами і розробили план, що зробить богів безсилими в цьому світі, то все, що мені залишилося, — це вбити ворогів, звільнити Арт, і все закінчиться добре, мов у старій добрій казці. З кого почнемо? Звичайно, з лідерів. А хто у нас лідер? Мабуть, оці троє, більше я кандидатур не бачу. Одне хвилює: лиш би по Арт ніхто не вдарив, поки я буду їх усіх вбивати.

​Дивно. Вони мене що, зовсім не бояться? Патріархи моляться, всі інші — я озирнувся — на площі вже зібралося до трьох сотень темних, моляться також. Дивно. У натовпі жодної дитини чи хоча б підлітка, всі вже літні. Може, є інші поселення, де живуть сім'ї, в яких є діти? Може, це місцевий будинок для літніх людей?

​— Арт, як ти? — запитав тихо і присів біля неї.

​Вона обійняла мене, і її сльози стали мочити мою сорочку.

​— У нас ще буде час поговорити. Я все розповім. Говори своєю рідною мовою, вони її не розуміють.

​Поглянув на неї магічним поглядом. З дитиною все добре, слава богам. З її організмом також, от тільки схудла сильно, благословив. Вона підняла на мене очі.

​— Дякую.

​— У тебе звичайний нашийник. Він без міфрилу, там лише невеличке плетиво стоїть. Ти можеш чаклувати?

​— Так. Вони замінили нашийник, без магії дитина може померти.

​— То чому ж ти його не зняла?

​— Оте маленьке плетиво, що ти про нього сказав, б'ється дрібненькими блискавицями. Я кілька разів пробувала знімати, били мене і трясли блискавиці так, що непритомніла. От після того і злякалася, а чи не подіє це на дитя, та й перестала пробувати.

​Тим часом патріархи свою молитву скінчили, і нічого не відбулося, не відгукнувся на їхні молитви невідомий бог. Ті, що молилися на площі біля храму, почали розходитися по домівках, а патріархи підійшли до мене.

​— Скажи йому, — звернулися вони до Арт, — нехай підставить шию, по-доброму.

​Вона мовчала і дивилася на мене.

​— Чому ти мовчиш, дитя?

​— Вони хочуть накласти тобі на нашийник плетиво таке, як у мене...

​Якщо вона може чаклувати, то і я зможу. Нехай.

​Я стояв не рухаючись, а один із них щось чарував з моїм нашийником.

​— Скажи йому, щоб не пробував покидати храм, бо буде дуже боляче, — вони повернулися і пішли.

​— Розповідай, як ти?

​— Їсти хочу.

​— Тебе не годують?

​— Двічі на день приносять їсти.

​— Мало?

​— Вони їдять людей. Я відмовлялася від їжі. Тільки воду пила.

​— Звідки ти знаєш, що людей?

​— На цьому камені щоночі проводять жертвоприношення, хочуть закликати свого темного бога. Камінь забирає енергію і душі, а от Бог мовчить. А потім на площі вони білують тіло і розносять по домівках. А на ранок мені приносять їсти.

​— Навіщо вони тебе тут тримають?

​Вона знову почала плакати.

​— Вони обдурили всіх.

​— У чому обдурили? Я не зрозумів.

​— Після того як вони програли війну, загинули не всі. В цьому поселенні залишилося близько п'яти сотень темних і храм. Вони підробили пророцтва і підкинули їх до деяких з розгромлених наших поселень. Хтось із дітей лісу випадково знайшов їх, тоді всі шукали хоча б якісь наукові праці з тих, що були написані до Великої війни. Отак і з'явилося пророцтво про Спасителя, в яке ми вірили так багато літ.

​— А насправді що?

​— Насправді це була пастка, яка чекала на нас із тобою тисячі літ.

​— Звідки ти це знаєш?

​— Я говорила з їхнім Великим патріархом.

​— О, що як він збрехав і цього разу?

​Вона сумно похитала головою.

​— На жаль, ні. Вони знали справжнє пророцтво і готувалися. Нині все готово для того, щоб захопити Навію. Гноми — їхні раби, їх кілька десятків тисяч, а ще більше рабів-людей, цілі армії живуть у горах і чекають наказу.

​— Темних не так-то й багато, чому ж не повстануть проти них?

​— Прокляті нашийники. Вони вбивають кожного, хто спробує прохопитися словом про таємницю.

​Так от чому вони мовчали там у степу — боялися сказати зайве слово...

​— Ну, а наша з тобою яка місія в усьому цьому?

​— Дитина. Коли вона народиться на цьому камені, енергія бога-батька поглинеться каменем, а взамін у тіло влиється енергія темного бога, і тоді він стане володарем цього світу. А темні стануть непереможними, тому що старі боги втрачають силу, а всі, хто загине в новій війні, будуть вважатися великим кривавим жертвопринесенням темному богові.

​— Про дитину я зрозумів, а про нас чомусь ні. Ми для чого тут?

​— Коли енергія темного наповнить тіло дитини, то перше її купання проведуть у нашій крові, і наша енергія її тільки посилить...

​— Це повний....

​— Я ж говорила з самого початку, як тільки ти тут з'явився, що це кінець.

​— Я не здамся без бою.

​— Спробуй. Але...

​— Що?

​— Мені здається чомусь, що у нас нічого не вийде.

​— Вони такі сильні маги, що ти вважаєш, нам їх не перемогти?

​— Вони сильні, безперечно, ти сильніший, я впевнена, але є одне «але».

​— Яке?

​— Це його храм, — вона торкнулася пальцем до жертовного каменя, немов до бридкої медузи, — і тут його місце сили. Тисячі років він вбирав у себе енергію і душі жертв, але цього виявилося замало, щоб розбудити бога. Проте енергії цілком достатньо, щоб захищати їх. Ти думаєш, я не пробувала вбити хоча б кількох із них? Пробувала кидати шипи, вогняні кулі... Безрезультатно. Вони лише сміялися з мене, а камінь жадібно поглинав енергію моїх заклять у себе. Єдине, чого я домоглася, — виснажила магічний резерв, і камінь трохи нагрівся, мабуть, не подобається йому світла енергія.

​— То що ж нам робити?

​Вона опустила погляд донизу і довго мовчала, а я все думав і не міг нічого придумати. Врешті вона встала на ноги і підійшла до мене. Її руки лягли мені на плечі, і очі дивилися на мене пильно і серйозно.

​— У нас є лише один вихід.

​— Який?

​— Вбий мене.

​— ?

​— Не буде мене — не народиться дитина, яка колись погубить Навію.

​— Арт, ні.

​— Творимире...

​— Ні.

​Я пішов до виходу з храму, і коли до виходу залишався останній крок, мене так сильно вдарило струмом у шию, що я впав непритомний на чорні кам'яні плити.

​Скільки я так пролежав, я не знаю, але як тільки свідомість повернулася, пішов до Арт.

​— Впевнився?

​— Арт, я не можу тебе вбити, а тим більше дитину.

​Вона гірко посміхнулася.

​— Ти ж не кохаєш мене...

​— Не знаю... Можливо.

​— Ти йшов мене рятувати лише тому, що я ношу твоє дитя?

​— Мабуть... Можливо, ще відчував провину... Ну, що так трапилося.

​— Дитя, що вб'є богів і всіх мешканців Навії перетворить на рабів...

​— Арт.

​— Мовчи. Я довго думала... Ще з того часу, коли дізналася правду... Творимире, що таке смерть? Це всього лише мить, коли душа звільняється з в'язниці тіла, скидає з себе кайдани і починає відчувати себе вільною. Хіба погано стало Бузкові після смерті? Він тобі коли-небудь скаржився? Вбий мене. Я готова до цього.

​— Арт, ні.

​— Вбиваючи мене, ти врятуєш сотні тисяч, а може, навіть мільйони життів. Хіба вони не варті? Ми все одно приречені і помремо тут, коли прийде час. Але якщо померти зараз, ми всіх їх врятуємо.

​У цей час я навіть не помітив як, до храму зайшов один із темних і приніс нам миску з м'ясом і глечик води. Він поставив їх неподалік від нас і почав іти до виходу. Я глянув на тарілку, і мене ледь не вивернуло — поміж шматками нарізаного м'яса я побачив пальці, пальці людини. М'ясо ще парувало, його нещодавно зварили. І тоді я потягнув із нього енергію... Камінь був ближче, ніж він, і чомусь енергію потягло не з альбіноса, а з каменя. Лише одна краплина, яку я встиг відчути, а біль був такий сильний, що я впав на плити і почав вити вголос. Бляха, та що ж це таке? Немов розплавлене залізо потрапило в мене, пекло і вирувало всередині, але згодом почало відпускати.

​— Творимире, що з тобою?

​Я закашлявся і виплюнув із рота якусь криваву піну.

​— Хотів витягти з нього енергію, а вийшло так, що потягнув чомусь із каменя.

​— Нічого дивного. Тобі віддавали частинку себе світлі боги, а з каменя в тебе потрапила частинка темної енергії. Це ще дивно, що ти живим залишився...

​Пригадав фізику в школі: якщо плюс і мінус замкнути, то...

​А що, якщо спробувати цю каменюку благословити? Світлою енергією... Може, вдасться її зруйнувати?

​Сидячи біля Арт, я поглянув на неї — благословляю. Нічого. Благословляю. Ще і ще благословляю.

​Арт спочатку не помічала, чим я займаюся, але через хвилин двадцять вона витерла піт з чола.

​— Чому так гаряче стало?

​— Спробуй камінь, він гріється?

​Вона підійшла до жертовного каменя і торкнулася, тут же відсмикнула палець і засунула собі в рот.

​— Обпекла пальця, він дуже гарячий.

​Гарячий — це добре, а де тепер взяти лід, щоб раптово охолодити камінь, можливо, тоді він розтріскається?

​— Арт, удар по ньому льодом. Найближчий шматок льоду, який ти можеш створити.

​Вона не питала навіщо, просто простягнула в бік каменя долоні і... Лише краплина енергії полетіла від долонь до нього і була поглинута...

​Отже, охолодити його, щоб він розтріскався, не вийде, а благословляти його я можу ще хтозна-скільки, адже навіть не відчув, що мій запас став меншим. Щоб розплавити його, потрібно, мабуть, не один місяць благословляти. Потрібен сильніший потік енергії, можливо, тоді... Ми разом підійшли до каменя, і я знову побачив ритуальний стилет, що лежав на ньому. Чорний стилет на чорному камені. Жар від нього відчувався навіть на відстані. Ми підійшли ближче, і моя рука потяглася до стилета. Відчув, як метал прикипає до шкіри долоні.

​«Що там Арт говорила про смерть? Це лише мить, коли душа скидає кайдани?» — подумав про себе. В скронях гулко стукали тисячі молотків, а серце билося так, немов хотіло розірвати груди і полетіти на волю.

​— Я готова, бий в серце, — тихо промовила вона, дивлячись мені в очі.

​— Добре.

​— Я хочу, щоб ти знав: я люблю тебе.

​І я вдарив.

​В серце.

Себе.

​Болю не було. Я падав на камінь обличчям уперед, від чого стилет зайшов ще глибше... А потім відчув, як гігантський потік енергії хлинув із мене на камінь. Пітьма чорна і липка почала поглинати мене, але я ще встиг побачити, як уся печера перетворилася на киплячу лаву, яка стала шукати вихід із цієї тісної маленької порожнечі в серці гори, і тоді гори здригнулися...