Розділ четвертий:
Розділ четвертий
Ми лежали на траві в якійсь неглибокій балці, коні паслися, а Бузок з Любавою, перебиваючи одне одного, розповідали мені про те, що діялося там, у степу, після того, як ми поїхали з місця бою.
— Спочатку приїхав десяток воїнів. Коли вони побачили, що сталося з тими, кого ти вбив, вони чкурнули назад до валки.
— І тоді валка зупинилася. Цього разу приїхало три десятки воїнів і шаман. Вони стояли віддалік. Лише шаман ходив і розглядав убитих. Потім він танцював і підстрибував поміж них зі своїм бубном, — Бузок посміхнувся.
— Що там смішного? — запитав я.
— Вітаю, тобі офіційно присвоїли ймення Демон степу.
— Що це означає?
— Мабуть, шаман не знайшов відповіді на те, хто і як висушив тіла воїв і коней — тому й сказав, що це зробив Демон степу.
— І що це нам дає?
— Ще не думав. Добре це чи ні, але тепер вони нас бояться.
— Богдан також, — додав я.
— І я, — додала Любава.
Я поглянув на Любаву, яка весь цей час ховалася за спиною в Бузка.
— Ну, з тобою простіше. Якщо тобі страшно або не подобається з нами, то наступного разу, коли з'явиться богиня, тобі достатньо взяти її за руку.
Натомість Любава взяла за руку Бузка, він посміхнувся. Я поглянув на Богдана. З ним потрібно щось вирішувати.
— Богдане.
Він поглянув на мене.
— Зараз вони на чатах, бояться. Тому наступну вилазку зробимо ближче до вечора. А поки що відпочиваємо.
— Творимире чи Січеславе, як до тебе звертатися?
— Творимиром мене клич.
— Добре. Творимире, ти людина?
— Богдане, я людина. Просто у мене є здібності до магії, от і все. Якщо ти передумав мені допомагати, якщо тобі страшно... Що ж, дорогу назад ти знаєш. Я тримати не стану.
Він довго мовчав і дивився в небо.
— Я з тобою до кінця, — промовив сухо.
— Дякую.
Бузок і Любава охороняли, а я навіть встиг покимарити.
— Творимире, час вставати.
— Богдане, прокидайся.
Він відкрив очі й встав на ноги.
— Я й не спав, так лежав, думав.
За кілька хвилин ми вже сиділи на конях, Бузок полетів уперед, а Любава летіла поруч.
— Ти щось хотіла запитати?
— Так.
— І що?
— А що ти відчуваєш, коли витягуєш з них життя?
Я замислився.
— Відчуваю, як стаю сильнішим, сила чи енергія наповнюють мене.
— І тобі не гидко? Адже серед них є ґвалтівники, убивці... А ти з них усе тягнеш у себе.
— Ні. Я відчуваю лише енергію. Хочеш відчути, як це?
Вона злякано відлетіла вбік, а я направив на неї долоню і благословив. Відчув, як частинка енергії відділилася від мене.
— Нічого собі! — очі Любави засяяли в захваті. — А можна ще?
— Не можна, згориш...
— Творимире, ти щось побачив? — запитав Богдан.
— Ні, з чого ти взяв?
— Ти щойно рукою вказував на степ. Я скільки не вдивлявся — нічого не помітив.
— Все добре, Богдане. Все спокійно.
Яке там спокійно? Він дивився на мене заклопотано. Може, було б краще, щоб він справді повернувся до уходників?
— Вони за тим пагорбом, — доповів Бузок.
Бачу. Курява від сотень ніг піднімалася над степом. Потрібно, мабуть, і Богдана благословити, а то щось він скис геть.
Він відчув. Підібрався в сідлі й поглянув здивовано на мене.
— Вони вже недалеко. Що робимо?
— Як і минулого разу: ти їдь он туди, а я приведу їх.
Він поїхав, а я ще трохи почекав і рушив услід за валкою.
Коли піднявся на пагорб, мене помітили.
Спочатку ніхто не поїхав мені назустріч. Знявся галас, вони махали ятаганами, погрожували. А потім наперед вийшов шаман. Він якийсь час дивився на мене. Потім йому підвели коня, і ось уже п'ять десятків воїнів на чолі з шаманом рушили на конях у мій бік.
П'ять десятків — це багато. Я на таке не розраховував. А чи впораюся я з такою кількістю? Якщо подумати, то яка різниця: що десяток, що більше. Головне, щоб купи трималися, а не так, як ті башибузуки, що ледь не вбили нас з Арт. І тут вони, немов почули мої думки, розтягнулися широким півколом по степу.
Е ні, ми так не домовлялися. Я повернув коня і швидко поїхав у степ, зовсім в іншому напрямку. До Богдана їх вести не можна, підставлю козака.
Уже хвилин двадцять триває погоня, а вони не відстають. Щось потрібно робити. Головне — не панікувати.
— Стріляють, — почув зверху голос Любави.
Повернув голову — не долітають стріли.
От би Мурчика мені зараз на допомогу.
Стоп, а якщо налякати їх Мурчиком?
Зупинив коня, зстрибнув і ляснув його долонею по стегну, кінь відбіг далі. Я, пригинаючись у високій траві, змістився трохи вбік і послав назустріч вершникам картинку, на якій Мурчик причаївся в траві й очікує, коли вони під'їдуть ближче.
— Коні чомусь почали скидати вершників з себе, — почув голос Любави зверху.
Це добре. Степовик верхи — воїн, а пішки — лише пів воїна.
— В якій стороні ще є вершники? — запитав у неї.
— Он там, — показала рукою, і я вмить послав картинку в той бік.
— Ого, один, здається, шию зламав.
— Ще де?
— Он там з десяток, — вона показала мені за спину.
Кільце замкнулося? Послав картинку і туди.
— Ще є?
— Є, але далеко. Втікають. А ті, хто попадав з коней, рухаються в наш бік.
— Багато їх?
— Зараз порахую.
— Не рахуй, на око скажи.
— Більше двох десятків.
— В якій стороні найбільша група?
Вона показала, і я потягнув енергію з того боку і... нічого. Ніякого результату.
Як? Завжди виходило, а тут...
— Що там?
— Ідуть.
— Бузок де?
— Весь час висить над їхнім шаманом, як ти й наказав.
Отже, шаман. Це його рук справа. Це він тримає якийсь захист, який не дає витягнути енергію з воїнів.
— В якій він стороні?
— Там.
Я підвівся з трави і побачив його. Немолодий шаман з бубном і палицею в руках неспішно рухався в мій бік.
Озирнувся. Більше двох десятків воїнів стояли навколо мене. До них було кроків п'ятдесят. Усі зупинилися й дивилися на мене і шамана. Це був наш бій. Усі чекали.
Я почав першим, потягнув енергію з нього... і нічого. Тоді він забив у бубен, і я побачив у магічному зорі, що в мій бік почала рухатися немов хмаринка пилу. Цей чорний пил іскрився чорними іскрами. Що робити? Спробую витягнути енергію з цієї хмаринки. Є. Працює. Кроків за п'ять від мене хмаринка розсіялася і зникла геть. Я знову спробував потягнути енергію з нього. Невдала спроба. Це ж що, доведеться стримувати його удари доти, доки в нього не закінчиться магічна енергія?
Цього разу були зелені шипи з пилу. Вони летіли швидше за хмаринку, і їх був невеликий рій. І знову, не долітаючи до мене, шипи зникли — забрав з них енергію.
Моя черга. А що як не в шамана, а в воїнів пульнути благословенням? Спробував по тих, що справа. Дивно, впало лише троє. А повинно було більше.
Його черга. А це вже кепсько. Он почали повертатися перші вершники з тих, хто втік. Позаду шамана, пригинаючись до конячої шиї, летів вершник у лисячій шапці. Шаман випустив кульку, що переливалася різними кольорами. Вона повільно рухалася в мій бік, і чим ближче до мене вона була, тим більшою ставала. Воїн на коні витягнув з піхов шаблю і відвів руку для удару. Шаблю? Не ятаган?
Рука пішла вперед, і голова шамана покотилася в траву, куля розвіялася в повітрі, а тіло почало повільно падати на землю.
— Богдане, ти?
— Ти чому їх в інший бік повів?
Я ще встиг побачити, як Морена прийшла до шаманового тіла, але в цю мить воїни почали рухатися в наш бік. Спробував витягнути енергію з тих, що йшли на нас зліва, — впав лише один.
Та що ж це таке зі мною? Доведеться битися на шаблях. Два десятки проти двох — це багато. В ліву руку взяв стилет, у праву — шаблю.
— Творимире, ти он того з сивою борідкою шаблею убий, я його запам'ятала, він був один із тих, хто мене тоді... — почув голос Любави.
Ми стояли спочатку спина до спини й працювали мов єдиний механізм. Удар, відводимо ворожий ятаган убік і знову удар. Купа тіл навколо нас уже заважала рухатися, і бій розпався. Кілька разів довелося кидатися на допомогу Богданові. Одного разу він відвів удар, якого я просто не встигав відбити. Бузок, як воїн, якому доводилося не один раз ставати до бою за життя, зверху попереджав про загрози. Любава висіла високо в повітрі, спостерігала за боєм, і лише час від часу звідти чулося її: «О, так його!». Це відбувалося в ті миті, коли шабля пила кров ворогів.
— Почекай, Богдане, не вбивай його! — крикнув я, коли лишився останній степовик, але пізно. Розпалений боєм Богдан не зумів вчасно зупинити руку.
Одяг і у Богдана, і у мене був червоним від крові, переважно ворожої, але, здається, і своєї.
Він, хитаючись від утоми, стягнув з голови вбитого шапку і почав витирати нею лезо шаблі.
— Ти як? — запитав.
Він стомлено посміхнувся.
— Тепер мене всі зватимуть Свистуном.
— Чому?
— Про такий бій та не похвалитися? Двоє проти двох дюжин вистояли й перемогли...
— І що?
— Та якщо я таке комусь розповім, то почую у відповідь: «Та кому ти свистиш?»
Я розсміявся, і Бузок з Любавою також.
А Богдан підійшов до мене ближче, поглянув серйозно в очі й обняв за плечі.
На плечі у мене була невеличка ранка, і я застогнав — боляче. А Богдан розсміявся голосно.
— От тепер я вірю, що ти людина, а не демон степу. Рани є, болять, руда з них тече — отже, людина.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!