Навія 2

​Розділ двадцятий

​Біля брами стояли два охоронці в шкіряних обладунках. На грудях у кожного виблискував сріблом герб сім'ї Г'харг — щит, на який спиралися передніми лапами з різних боків два чи то леви, чи то якісь інші хижаки з родини котячих.

— Стій. Сюди не можна, — зупинили мене. Обидва охоронці були звичайними людьми, а не орками, на шиї в обох нашийники — раби. Голови й обличчя в обох чисто поголені. Можливо, і носили вони колись вуса та оселедці, але воля господарів забороняла їм тепер носити їх. А можливо, я помиляюся, можливо, тут така мода.

— Мені потрібно поговорити з вашим господарем, — сказав я, і вони засміялися.

— Ти звідкіля до нас приїхав? Невже ти сподіваєшся, що голова такої поважної сім'ї вийде на таку спеку, щоб вести розмову з якимось приїжджим чоловіком? Запам'ятай, чоловіче, для нього ти ніхто і звати тебе ніяк. Вали звідси.

— Хлопці, мені потрібно поговорити з ним. У мене тут товариш, і я хочу викупити його.

Вони перестали сміятися, поглянули на мене уважно.

— Давно його купили?

— Днями, звуть Богданом.

— Навряд чи його тобі продадуть, козаче. Днями свято у господарів, а на свято потрібно пролити кров, щоб шлюбний союз був міцним. Що вдієш, такі тут звичаї.

— Говорять, що на базарі залишився один непотріб, немає з чого й вибирати, — додав інший, — а м'ясо для смертельного бою потрібно, тож, скоріш за все, не продадуть.

— І все ж, з ким мені можна поговорити?

— Та тобі не до господаря потрібно, що йому до нас. Ти міг би для початку побалакати з Ратибором, він головний над бійцями.

— Ну то покличте його.

Вони посміхнулися знову й очікувально подивилися на мене.

— Що ще, хлопці?

Один з них зробив характерний знак, потираючи палець об палець. Сука, вони тут всі на грошах схиблені, чи що?

Я витягнув з пояса дві монети й дав кожному по одній. Вони заховали монети в свої пояси, і один з них відкрив хвіртку в брамі.

— Первушо, йди підміни мене ненадовго, мені до вітру треба, — збрехав він комусь у дворі.

Підмінити його вийшов здоровань зі шрамом на обличчі, вдягнений так само, як і охоронці.

— То ви, хлопці, бійці чи охоронці?

— Ми-то бійці, але Ратибор вирішив, щоб задарма хліб не їли, то ще й на охорону нас ставить.

— І давно ви тут?

— Звісно давно, хто вже п'ять років, а хто й більше. Ратибор взагалі, говорять, років двадцять.

З хвіртки вийшов широкоплечий чоловік років п'ятдесяти. Одягнений він був лише в одні сірі штани, і на шиї в нього був нашийник. Поглянув магічним поглядом на нашийник і здивувався — ніякої магії, звичайний шкіряний ремінець. Тіло його було вкрите шрамами, права рука здавалася товстішою за ліву — старий рубака, правша.

— Миру тобі, чого прийшов? — привітався він на місцевий манер.

— Товариша свого хочу викупити.

— Невчасно ти прийшов. Мені й так бійців нових не вистачає, не продам, — сказав як відрізав Ратибор.

— Може, якось домовимося? — запитав я, поклавши руку на туго наповнений гаман з грошима.

Він поглянув на мене й похитав головою.

— Ні, не продам, навіть якщо і в сто разів більше даси, бо тоді комусь із них доведеться з шаблею на смертний бій виходити. Вони ветерани, їх берегти потрібно. Мені ще бійців треба, а на базарі немає з чого й вибирати.

— Як немає? Я сьогодні на базарі був, бачив — є ще бійці на продаж, одного навіть купили.

— Ти, хлопче, не розумієш нічого. Ти думаєш, що бій на арені і бій в степу — одне й те ж? Ні, в степу там закон один: або ти, або тебе. І якщо ти, то ворога потрібно вбити якнайшвидше. А на арені якщо так битися станеш, то в наступному поєдинку проти тебе виставлять такого бійця, що точно тебе осилить, і все — ти не житимеш. Бій на арені — це мов акторська гра. Господарі наші хочуть бачити красивий і довгий поєдинок, а не помах шаблі й труп на землі. Тут потрібно якомога довше і красивіше потанцювати зі зброєю. І якщо суперник у тебе розумний, то і він теж буде стримувати удари й красиво танцювати. От тоді-то і з'явиться шанс на те, що тобі залишать життя, щоб і наступного разу подивитися на видовищний бій, а не на різанину. Тут навіть коли вони пальця не вгору, а донизу опустять, потрібно вмерти красиво, а не скиглити. Новачки цього не вміють, тому-то і не шкодують їх. А ветеранів бережуть. Правду я говорю, хлопці?

— Правду, правду.

— Тому вибачай, не продам, — сказав він і вже повернувся, щоб йти в двір.

— Чекай, Ратиборе, ти кажеш, що тобі ще бійці потрібні?

Він зупинився.

— А якщо я піду? Якщо ми вистоїмо і станцюємо красивий танок, тоді продаси мені товариша мого?

— Але ж ти вільний. Ти бажаєш підписати контракт?

— Якщо ти обіцяєш продати мені Богдана, то я погоджуся. За умови, що ти мені даси прочитати, що там у тому контракті.

— Козаче, вам доведеться битися супроти новаків, що належать сім'ї Великого вождя. Вони мають право купувати першими, ніж ми, тому й бійці у них, скоріш за все, повинні бути сильнішими.

— Ну, це ми ще подивимося...

— І все одно шанси у вас низькі...

— Ти обіцяєш, що продаси?

Він задумався на якусь мить.

— Чекай тут, мені потрібно поговорити з господарем.

Він пішов, і я подумки сказав Бузкові, щоб він летів за ним і послухав, про що вони там говоритимуть.

Не було Ратибора , мабуть , хвилин двадцять, а перед тим як він з'явився, повернувся Бузок.

— Розмовляв він з головою сім'ї про тебе. Запропонують тобі контракт на три поєдинки. Спочатку один на один. Потім парні бої два на два і в кінці три на три. Але якщо хтось з трійки новаків помре раніше, то тоді його замінять ветераном. Ратибор так і сказав, що якщо ти в бою один на один вб'єш суперника, а потім ще й в парному бою двох, то тоді в третьому поєдинку проти вас будуть битися імператорські ветерани і ви з Богданом помрете.

— А господар що?

— Він лише розсміявся і дозволив підписати контракт з тобою на три бої, на будь-яку суму грошей.

І тут з воріт вийшов Ратибор.

— Ну що, козаче, повезло тобі і твоєму товаришу. Дозволив господар укласти з тобою контракт на це свято. Три бої — згода?

— А ціна?

— Ну, ти ж сам говорив — право викупу свого товариша.

— І до цього ще сто драхм.

Від моїх слів очі у Ратибора полізли на лоб, а щоки почервоніли.

— Скільки? Та ти чи не здурів, козаче? Та за такі гроші я міг би...

— Добре, — перебив я його, — тоді не потрібно грошей, тоді ти мені подаруєш мого товариша безкоштовно.

На обличчі Ратибора розцвіла щаслива посмішка.

— От на такі умови я згоден.

«Ще б ти не був згоден, собако господарська», — подумав про себе я.

— Ну, то тоді заходь в двір і підпишемо папери.

Він пішов всередину, і я пішов за ним.

«От же ж пес господарський, на що завгодно погодиться, лиш би трохи зекономити монет», — подумав про себе.

— Контракти з вільними бувають дуже рідко, тому доведеться покликати писарчука, щоб він правильно оформив документ.

— Ну, якщо так, то може заодно нехай напише документ про те, що Богдан переходить у мою власність відразу по закінченні поєдинків?

Він посміхнувся.

— Звичайно напишемо. Навіщо ж зволікати.

«От же ж, сука, він вже, певно, нас з Богданом поховав. Ну, побачимо, побачимо».

Вийшов з будинку грузний орк у червоній тозі з гербом сімейства, вишитим на грудях, за ним троє рабів, одягнені в сірий одяг, принесли низенький столик, подушки і папір. Столик поставили в тіні старої, розлогої магнолії, і орк, схрестивши ноги, сів біля столика на подушки. Він поглянув на мене, потім на Ратибора і почав писати, час від часу вмочуючи перо до чорнильниці. Врешті, після того як він написав контракт, посипав на нього, здається, дрібний пісок, потім здмухнув його з паперу і почав писати другий екземпляр.

Ратибор взяв обидва аркуші, уважно прочитав і дав прочитати мені. Я прочитав кожен аркуш і поклав на стіл — все так, як ми і домовлялися.

— Підписуй, — сказав Ратибор.

— Нехай пише документ на право власності на Богдана.

Ратибор поглянув на мене серйозно.

— Він не має права писати такий документ, це може зробити лише офіційна особа, а для цього потрібно йти на базар, щоб Богдана зняли з обліку нашої сім'ї і написали, що він стає твоєю власністю.

— Ну так, а в чому проблема? Ходімо на базар і напишемо там.

Очі Ратибора забігали.

— Мені потрібно поговорити з господарем.

— Говори, я зачекаю, часу вистачає.

Не було його , мабуть, хвилин з двадцять, писар вже давно пішов, і я стояв в тіні дерева один, розглядаючи маєток сім'ї Г'харг. Красиві білого мармуру колони, барельєфи на фасаді, фрески на стінах і статуї біля входу в дім — все кричало про те , що тут живуть дуже заможно.

Ратибор повернувся не сам. З ним прийшов той самий писар, але цього разу пика у нього була невдоволена.

— Поки наш писар владнає всі справи з документами, ходімо подивимося, на що ти здатний.

Писар пішов до брами, що вела на вулицю, а Ратибор повів мене не до будинку, а двором наліво, там була стіна, в якій знаходилися неширокі двері. Біля дверей стояв охоронець, як там його звати? Здається, Первуша.

Ми зайшли в двері й потрапили на доволі-таки широку арену для проведення гладіаторських боїв. Арена була покрита піском, і шар його був мабуть не маленький, тому що ноги провалювалися доволі відчутно, а тому швидко рухатися тут не виходило. Над ареною височів широчезний балкон для глядачів. З іншого боку арени були стіни будинку, в якому жили бійці.

— Спочатку порухайся по арені, щоб звикнути. Потім я виставлю тобі суперника, щоб ти на дерев'яних мечах показав мені, що ти вмієш.

Я походив по арені, потім спробував пробігтися і пострибати, а тим часом Ратибор підійшов до дверей, що вели до помешкання бійців, і відкрив їх.

— Зіньку, а ходи-но сюди та прихопи з собою дерев'яні мечі.

Через деякий час на арену вийшов здоровенний хлопець, на голову вищий за мене, але широчезний в плечах.

— Перевір, що вміє цей козак.

Хлопець посміхнувся і кинув мені під ноги дерев'яний меч з лікоть завдовжки. В його довгих руках він виглядав мов дитяча іграшка. Він замахнувся і зробив довгий крок вперед, і при цьому завдав удару. Удар був такий сильний, що якби він пройшов мені в голову, то лоба розітнув би, не дивлячись на те, що меч був з дерева. Я зробив пів кроку вліво, а мій меч замість того, щоб блокувати сильний удар, лише супроводжував клинок суперника, не даючи йому змінювати напрямок. Роблю ще пів кроку йому за спину і колю його кінчиком леза під пахву. Хлопець розсерджено засопів.

— Давай ще раз, — прогундосив він.

Цього разу першим атакував я. Розуміючи, що руки у суперника довші і мені потрібно якось скоротити дистанцію, імітував, що наношу йому прямий укол в груди. Він спробував блокувати мій укол ударом зверху вниз, а я знову зробив крок назустріч і вбік і приставив лезо до його шиї.

Він став червоним мов буряк, і в очах його я тепер бачив неприховану злість.

— Давай ще раз! — викрикнув він.

— Досить, — сказав Ратибор, — я вже все побачив, що хотів.

— Ви дасте мені поговорити з Богданом?

Ратибор задумався на якусь мить.

— Чекай тут, — і пішов всередину помешкання.

Через хвилину на арену вийшов Богдан, вдягнений у сіру туніку і з нашийником на шиї. Побачивши мене, він знітився і зупинився. Тоді я пішов йому назустріч.

— Вибач мені, Творимире, підвів я тебе, — сказав він, дивлячись в землю.

— Як же це ти потрапив до лап людоловів, Богдане?

— Та як? Зустрівся в степу з тією валкою мурзи, що ми з тобою на них нападали. Мурзи, звісно, вже не було з ними, а ці мене впізнали і погналися за мною в степ. Кінь в чиюсь нору передньою ногою потрапив, і ми на землю впали. Ледь в'язи не звернув, а поки вставав, то вже й аркана на шию накинули та за собою потягли. А вже як задихатися став, зброю відібрали і зв'язали мене. А ти ж як мене відшукав?

Не хотів я йому розповідати про Бузка і Любаву, тому довелося брехати. Брехав про те, що шукав Арт на базарі для бранців, а там почув про козака — дитя гріха. Поцікавився у кого треба, і виявилося, що козака того звуть Богданом. Вирішив перевірити, чи не ти, от і зустрілися.

— То ти мене викупиш? — Богдан з надією подивився на мене.

І я розповів йому про те, що довелося мені контракт підписати, щоб звільнення його добитися, бо продавати не хочуть.

— Творимире, брате, дякую тобі, — він вклонився мені низько.

Я схопив його за плечі і змусив випрямитися.

— Богдане, ти чого, ми ж з тобою друзі...

І тут в очах його забриніли сльози.

— А я вже, брате, з волею навіки попрощався. Ти ж бачив, яка охорона при в'їзді до Оркостану. Там навіть якби й втік від господарів, то мабуть і з сотнею козаків не пробився б на волю.

— То таке, Богдане, про волю потім. Ти головне запам'ятай — битися будемо, то ти вперед не лізь, а спину мою прикривай.

— Все зроблю, як скажеш, брате.

Тут на арену вийшов Ратибор.

— Ну все, ходімо до писаря, вже принесли документи на власність. Підпишемо папери, і можеш йти куди хочеш, але завтра, день коли буде свято, то ти опівдні повинен бути тут. Бої будуть проводитися ближче до вечора, але потрібно броню на тебе підібрати і зброю.

— То ми не на шаблях будемо битися?

— Це вже не нам вирішувати. Який бій захочуть гості подивитися, такий і буде. Говорять, сам Великий вождь буде присутнім.