Навія 2

​Розділ двадцять третій:

​— Ти, Богдане, відпочивай тут, а я повернуся... коли повернуся. Бо хто ж знає, скільки ми з Великим вождем говорити будемо і про що. Їсти захочеш — черговому замовиш. Ванну також можеш замовляти, гроші он у сумках, бери скільки потрібно. Ну, а якщо у мене щось піде не так, то ти тоді вже постарайся вибратися сам.

— Творимире, не накаркай біди. Ну що з тобою може статися?

— Ти забув? Хан «подарував» Арт вождю, а я хочу звільнити її.

— Ти головне не гарячкуй.

— Ну, брате, бувай здоров.

​Ми обнялися, і я пішов до орків, що мають мене супроводжувати до палацу Великого вождя. Вони йшли мовчки, а я за ними. Стомлене Ярило вже втопилося в морі, але на вулиці не було зовсім темно: біля кожного будинку світив ліхтар — не магічний, а звичайний, на оливі. Палац Великого вождя важко назвати фортецею. Так, є високий п'ятиметровий мур із бійницями, але за ним... Парк із підстриженими кущами і дерева, альтанки, квіти, фонтани і лавки. Все це освітлювалося ліхтарями, і місцями стояла охорона. Біля брами і на мурі охороняли орки, а не бійці, як-от було у сім'ї Г'харг. Сам палац був триповерховим, і більшість вікон дивилися в ніч темними зіницями. На третьому поверсі світилося відразу три вікна.

​— Бузок, я думаю, що ті вікна — це кабінет вождя. Ти з Любавою шукаєте Арт. Не потрібно прислухатися до розмов, просто швиденько шукаєте її і все. Почніть із підвалу, якщо він тут є, і рухайтесь вище.

​Вони зникли в палаці, а ми зайшли на перший поверх. Немов у музей Середньовіччя потрапив: усе дихало розкішшю — і картини, і барельєфи, і вітражі. Потім ми піднялися вище, другий поверх проминули, і при вході на третій нас зустріла охорона — пропустили. Широким коридором пішли праворуч і зупинилися біля дверей, з-під яких у напівтемний коридор пробивалося світло. Воїн, що супроводжував мене, тихенько постукав у двері, і я почув голос вождя, який дозволив увійти. Ми увійшли до великого кабінету, на стінах палали свічки. Вождь показав мені рукою на крісло навпроти себе. Я сів, поміж нами стояв невисокий столик, на якому стояли два срібних келихи, глечик із вином і нарізане шматками м'ясо на срібній таці і фрукти.

​— З яких земель ти прибув до нас?

— З півночі.

— Це там ти навчився так битися?

​Я задумався: що казати? Доведеться грати роль Січеслава, так хоч менші шанси, що мене впіймають на брехні.

​— Так. Мене вчив спочатку батько, а потім, коли я підріс, то навчався у ще одного славного козака.

— Ким був твій батько?

— Чому ж був? Він і досі живий. Воєвода Добриня, чув про такого?

— Мало чув. А от про сина його чув багато — Рудий сотник, цим ім'ям степовички лякають своїх дітей, коли вони не слухаються. То ти, виходить, молодший брат Січеслава?

​Збрехати чи ні? Адже непогану версію мені підкинув вождь із братом Січеслава... А якщо він знає, що у Добрині лише один син?

​— Ви помиляєтеся, у мого батька лише один син — я.

— Тобто ти Січеслав?

— Так.

— Тепер зрозуміло, чому ти так легко переміг моїх бійців. Людолови говорили, що ти в січі один супротив п'ятьох переможцем виходив. Брешуть?

​Я посміхнувся.

​— У страху очі великі... Може, й брешуть, а може, й ні, суперники різні бувають. Наляканого суперника легше перемогти, ви ж розумієте?

— Нас двоє в цій кімнаті, — він налив у келихи темного вина, — давай говорити по-простому, без цих «Ви». Можеш мене звати Борах, якщо поруч немає зайвих вух.

— Згода, — ми зробили по ковтку вина і поставили келихи на стіл.

— Тоді поясни мені, чому в контракті ти підписався чужим іменем?

​Я поглянув на нього і побачив, що він чекає на відповідь.

​— Ім'я Січеслава занадто відоме тут, на півдні... Тому давай домовимося, що звати мене будуть Творимир.

​Він посміхнувся і знову взявся за келих.

​— За Творимира.

​Ми знову надпили з келихів. Вождь вкинув до рота шматок смаженого м'яса і розглядав мене.

​— Як ти зважився на таку авантюру? Це ж тільки подумати — Січеслав поїхав до Драхмару, щоб викупити з полону товариша. Та не простого товариша, а дитя гріха . І це Січеслав, той, хто ненавидить дітей лісу... Нічого мені не хочеш розповісти? — він дивився на мене, хитро примруживши очі.

— Борах, ти хочеш почути всю правду?

— Хочу, звичайно, якщо не всю, то хоча б більшу її частину.

​Я дивився на нього, і цього разу погляд його очей був серйозним, але в погляді тому я не відчував загрози. Спробувати?

​— Що ж, я погоджуся на відверту розмову, якщо і ти будеш зі мною відвертим.

— Я погоджуся, Творимире, і пропоную тобі першим поставити запитання, я дам чесну відповідь, а потім поставлю своє.

​Відразу запитати про Арт? Це, мабуть, буде занадто прямолінійно. Якщо він хоче, щоб це було його таємницею, то навряд чи мене випустять із палацу живим. Спробую зайти здалеку, і тоді побачимо, наскільки чесним він зі мною буде.

​— Я хочу почути все про Міру.

​Його очі стали круглими від здивування, а рука, яка тягнулася до келиха, зупинилася на пів дорозі.

​— Ти вмієш дивувати, Творимире, — він замовк на кілька секунд. — Звідки ти знаєш про Міру?

— Це твоє запитання? — посміхнувся я, але він залишився серйозним. — Добре, я відповім авансом. Вона сама спустилася з гір і покликала мене до храму.

— Ти заходив у печеру? — знову здивування.

— Це твоє наступне питання? — запитав я.

— Ти не перестаєш мене дивувати, Творимире. Не всім печера дозволяє пройти до храму. Були випадки, коли дехто з представників відомих сімей падав непритомним ще навіть на підході до лазу. Ти був у самому храмі?

— Борах, це вже яке твоє запитання, бо я не рахував?

— Ти розумієш, що ти торкнувся такої теми, про яку тобі було б краще не знати?

— Міра діяла за її наказом, Борах. Хто стане противитися волі богів? І , так, я був у храмі.

— І скільки часу ти провів там?

— Борах, зверни увагу, це стає схожим не на розмову, як ми планували, а на допит. Я провів у храмі, мені здалося, годину, а потім лишився на ніч на майданчику біля храму, але коли повернувся до коней, то виявилося, що був відсутній седмицю.

— Седмицю? — перепитав він здивовано. Мабуть, у неї була вагома причина тебе так затримати, я не пам'ятаю жодного випадку, щоб хтось затримався більше ніж на добу-дві. Ти не проста людина, якщо вона тебе покликала до себе і так затримала в своєму храмі, тому я розповім тобі про Міру все, що знаю. Отже, колись давно дівчина з незнатного роду була ученицею своєї бабці і навчалася знахарству. Одного разу вона пішла в гори для того, щоб назбирати якихось там рідкісних трав і сліз гір. І зникла. Її пробували шукати, але пошуки результатів не дали. Лише через місяців п'ять її побачили вперше. Іноді вона спускається донизу і чекає на того, кого хоче бачити богиня. Ті ж, хто йде сам, без запрошення, до храму потрапити не можуть, він їх не впускає. Міра дуже добре вміє лікувати, і ще вона спілкується з душами померлих. Тому багато хто йде не до храму, а до неї, щоб вона запитала у померлих предків відповіді на те чи інше запитання. А ще ім'я її знають не всі, у нас її називають — Вічна. Вона живе вже дуже давно, і говорять, що вона вміє повертати собі молодість. Я не знаю, правда це чи ні, але мені достеменно відомо, що вона вже тричі була молодою і обирала собі супутника. Можливо, це були її дочки, а не вона, але в тих документах, що я читав, говорилося, що це була саме вона. І що найцікавіше, у неї народжуються лише дівчатка. Від кожного свого обранця вона народила по двійні дівчаток , і лише одного сина.

— Це добре чи погано? Ну, я маю на увазі, про дівчаток.

— Це було запитання, і я дам відповідь, — сказав вождь. — Комусь іншому не сказав би, але тобі можна. Біда у нас, Творимире, велика біда. З тих пір як ми потрапили в цей світ, у наших жінок чомусь майже весь час народжуються лише хлопчики. Уяви: на сто хлопчиків лише десять дівчаток. Не знаю, як там було в тому світі, звідки прийшли наші предки, але тут так. Ходять легенди, що в тому світі також дівчаток народжувалося менше, ніж хлопчиків, але там все компенсувалося тим, що війни між племенами йшли постійно, хлопці гинули, а в інших племенах ми крали собі жінок. Тут же немає кого красти. Ти вже зустрічав у своєму житті дітей Ярила?

— Дітей Ярила?

— Ми їх так звемо. Останні сто років всі інші називають їх урукхаями. Хтось із прийдешніх приніс цю назву, і вона прижилася. Розумієш, коли їх не злити, коли вони ростуть в сім'ї, то вони добрі, слухняні і ласкаві, немов Ярило над Драхмаром у весняні дні, тому ми їх так і називали. Вони — вічні діти, до самої смерті вони лишаються дітьми, ніжними і ласкавими.

— Дивно, я зустрічав інших урукхаїв...

— Ти зустрічав тих, яких виростили в злобі і ненависті, що панувала навколо них. Хвала богам, що діти Ярила завжди були безплідними... Ти уявляєш, що сталося б з Оркостаном, якби вони могли плодитися? От тому-то той факт, що Міра народжує завжди двійню дівчаток, — це велике благо для нашого народу.

— Ви не пробували шукати причину того, чому народжується більшість хлопчиків? — пригадав я статті в журналах з того життя, де йшлося про те, як вживання тих чи інших продуктів впливає на те, хто народиться — хлопчик чи дівчинка.

— На даний час вже більша половина населення Драхмару не є орками. Пройде ще кілька сотень літ, і ми взагалі станемо меншиною у місті, а можливо, зникнемо... Шамани безсилі в цьому питанні. Магів серед нас немає. Звертатися до інших народів у надії, що їхні маги зможуть чимось допомогти... Це означатиме видати таємницю, що імперія Драхмар — це сильний воїн, але на глиняних ногах.

— Імперія?

— Так. Драхмар — це лише столиця, але по узбережжю вздовж великих гір існує велика кількість сіл, що перебувають під нами, а ще є безліч островів, великих, мов степ, або маленьких, і всі вони під нашою владою. Кого там тільки немає: є гобли, є люди зі шкірою темною, мов ніч, є навіть такі дикуни, що можуть дихати і на суші, і в воді, але з цими ми поки не знайшли спільної мови.

— То виходить, що надії немає?

— Надія є завжди, хоч би як важко не було. Ось, наприклад, минулої седмиці нам неймовірно пощастило. Наші агенти донесли, що в палац хана Теймура Кривоносого привезли незвичайну полонянку.

​Я напружився: ось воно, інформація про Арт сама йде мені в руки.

​— Мої агенти змогли домовитися з ханом, і нам вдалося її врятувати.

— Врятувати?

— О Творимире, ти навіть не уявляєш, яка страшна доля чекала на неї в ханському гаремі. Справа в тому, що полонянка була магом, та ще й дитям лісу. Уявляєш?

— І що? — я увімкнув на обличчі найтупіший вираз, який у мене був.

— Останній раз, коли магиня з дітей лісу потрапила до гарему, в її ліжко ходило два покоління ханів. Спочатку батько, а коли він помер, то став ходити його наступник. Обидва сподівалися, що вона народить дитя, що матиме магічні здібності. Бідолашна народжувала дітей майже безперестанку і прожила зовсім мало за мірками дітей лісу. Але всі діти народилися звичайними, всі, окрім одного — Селіма. Чув про нього?

— Хто не чув про Селіма! А що сталося з іншими дітьми?

— Що роблять із дітьми, які можуть претендувати на трон? Звичайно, їх убивали, як тільки впевнювалися, що в них немає магічних сил.

— Жорстоко...

— Що поробиш. Для того щоб у державі був спокій і не було змов, хан змушений був діяти так, як діяв.

— То ви врятували полонянку для того, щоб вона спробувала якось відшукати вихід з вашого скрутного становища?

— Так.

— А я думав, що ви хотіли її в свій гарем взяти.

— Гарем? Ну, ти мене і насмішив, — засміявся Борах. — Вже кілька десятиліть мені на стіл приносять папери з проханням підписати закон, який би дозволив жінкам тримати при собі гарем із чоловіків. У мене самого одна дружина, про який гарем може йти мова. Якщо дозволити жінкам тримати гарем, то рано чи пізно влада перейде в руки жінок. Ти уявляєш, що про мене напишуть історики?

— І що ж та полонена магиня? Ви говорили з нею? Вона погодилася з вами співпрацювати?

​Вождь спохмурнів і потягнувся до келиха, а в мене завмерло серце. Що сталося?

​— Немає її з нами...

— Померла? — я відчув, як крижана лапа стискає груди.

— Відібрали її у нас.

— Та як? Та хто?

— Ти бачив, як вода припинила литися в місто?

— Бачити не бачив, але чув, як про це говорили. Але до чого тут це?

— Я з нею переговорив відразу, як тільки вона з'явилася в палаці. Я сам ось цими руками зняв з неї нашийник...

— Це, мабуть, було не дуже розумно з вашого боку, адже вона маг.

— Що таке маг? Хіба те, що вона володіє магією, допомогло б їй втекти?

— А хіба ні?

— Ну, припустимо, що вона вбила б мене і ще кілька охоронців, а далі що?

— Що?

— Далі закінчилася б її магічна енергія, і все на цьому скінчилося б. Адже навіть сильний маг може лише разів п'ять кинути вогняну кулю чи льодяні шипи, і разів десять повітряний таран, а далі все, резерв пустий.

— Цікаво. Отже, ви домовилися?

— Так.

— І що далі?

— У гномів є свої агенти. І в палаці також, я так розумію. Прийшов один їхній представник і вимагав, щоб я віддав її гномам.

— Тобто, я так розумію, це був не гном?

— Звичайно. Останній раз їх бачив ще мій дід.

— І ви погодилися?

— Вони перекрили воду.

— І що, не можна було відправити загін, щоб...

— Ти не розумієш. Механізм шлюзу, що перекриває воду, знаходиться всередині гори.

— А не можна було молотами руйнувати те, що на поверхні?

— Шлюз перекриває потік і відводить його в інший потік для того, щоб, коли йдуть сильні дощі, там, нагорі в місті, не було потопу. Уявляєш, що було б, якби вода хлинула на місто, якби басейн, з якого вода йде акведуками, перелився через край?

— Тобто вона тепер у них?

— Так.