Навія 2

​Розділ сімнадцятий:

​— Ти послала по мене Міру...

— Так, Творимире, до наступного капища ти потрапиш не скоро і поспілкуватися з кимось із нас у тебе випаде шанс, якого ще довго доведеться чекати. Мій храм був найближчим, тому було вирішено, що з тобою буду говорити я.

— Так вирішили боги?

Вона лише стомлено усміхнулася.

— Ти не забув, навіщо тебе сюди послали?

— Я пам'ятаю. І я стараюся виправити ситуацію зі змінами в релігії.

В її очах я побачив сум.

Сум? Чи, можливо, це жалість?

— Ти міг зробити більше... Ми відчуваємо результати твого втручання, але їх мало. Шкода.

— Тобто я не впорався із завданням? І тепер ти мене забереш у своє царство?

Вона сумно похитала головою, заперечуючи:

— Ні.

— Тоді що? Чому ти така сумна?

— Ти не помітив? Я завжди сумна. Це зовсім не весело — забирати з собою душу молодого воїна, який міг би ще жити й жити, кохати, ростити дітей, доглядати старих батьків. Це жахливо — забирати душу маленької дитини, над тілом якої ридає мати, яка не розуміє навіть, що це вона не догледіла і дитина померла від застуди. Це сумно — забирати душу старого чоловіка, який ще вчора мріяв про те, як наступного літа до нього привезуть онуків і він буде гратися з ними й тішитися, які ж вони прекрасні.

​Просто ти пішов найважчим шляхом. Якби ти зосередився лише на виконанні нашого завдання, то все б завершилося швидше і не так боляче для тебе...

— Ти про Арт? Що з нею?

— Дитя лісу стало для тебе зіркою, що вказує шлях... Ти змішав наше завдання зі своїм особистим. Щось я замерзла, — вона шмигнула носом, — ходімо надвір, здається, Міра заварила свій чай.

​Вона пішла до виходу, я повернувся за нею і тут побачив на стіні картину, фарба на якій потріскалася і скрутилася маленькими ковтунами. Морена була на ній цілою, а от душу й тіло того, хто лежав на землі, було майже не видно — хто це? До якого виду належав загиблий? Потрібно буде запитати в неї. Вона вже йшла проходом, і я поспішив за нею.

​Коли я вийшов, вона вже сиділа на овечій шкурі, і Міра наливала з котла дерев'яним черпаком у глиняний кухоль свій трав'яний відвар. Вона подала Морені кухоль і стала наливати наступний. Морена посунулася і рукою запропонувала сісти поруч. Я сів, і Міра подала чашу мені, а сама сіла неподалік. Якийсь час ми мовчали й пили смачний гарячий трав'яний чай. Я ніяк не міг вгадати, які трави використовувала стара, — окрім м'яти, все було нове й незнайоме.

​— Цей храм побудували орки?

Міра поглянула на мене, а Морена зітхнула.

— Ні, його оздобили гноми.

— Але ж Міра...

— Вона випадково відшукала його, коли прийшла на цю гору, щоб назбирати сліз гір. Це було, здається, років чотириста тому?

— Чотириста тридцять, — поправила Міра.

— Так, за людськими мірками — давно.

— Орки живуть так довго? — запитав я.

Морена знову сумно усміхнулася.

— Жінки орків помирають у двісті п'ятдесят, а чоловіки — молодими.

— Чому така різниця? Це пов'язано з генетикою?

— Це пов'язано з війнами. Любить цей народ воювати. От і гинуть молодими.

​Вона відпила з кухоля.

— Люблю дивитися на те, як Ярило ховається он за тією вершиною. Тоді небо на кілька секунд стає таким красивим... Там, унизу, захід Ярила зовсім інакше виглядає, а тут... Скоро побачимо, — сказала вона.

Я поглянув і з подивом побачив, що світило вже почало свій шлях донизу.

— Як так? Адже ми з тобою спілкувалися не більше години.

Вона усміхнулася.

— В храмі час рухається по-іншому. Іноді він може зупинятися, іноді летить мов навіжений, і година там виявиться тижнем тут. А іноді він може повернути назад.

— Від чого це залежить?

— Не від чого, а від кого... — вона знову усміхнулася і підморгнула мені. — Це мій храм.

— Ти говорила, що його зробили гноми. То вони дійсно існують? Бо мені вже стало здаватися, що це міф, вигадка.

— У тебе ще буде можливість впевнитися, що вони не міф.

— А про Міру розкажеш, що там далі?

— Молода травниця пішла в гори, щоб зібрати деякі види мохів і сльози гір, і випадково натрапила на покинутий храм. Помолилася щиро й отримала моє благословення. Майже як і ти, але в тисячі разів слабше. Але цього виявилося достатньо, щоб вона стала головним адептом храму. Орки тримають у секреті інформацію про храм від інших рас, але самі часто приходять сюди для того, щоб полікуватися травами або запитати про щось у своїх померлих родичів: поради чи якогось сімейного секрету. Ну і, звичайно, віддати мені шану в молитві.

— Але ж ти говорила, що Міра відшукала храм більше чотирьох сотень років тому, то як же вона змогла так довго прожити?

— В храмі часом володію я, і вже двічі я омолоджувала її. Ти ж бачив її онуків? Це діти її сина від останнього омолодження...

​Ярило дійсно швидко закотилося за ту вершину, про яку говорила Морена, і небо забарвилося в таку неймовірну палітру — від ніжно-жовтого в помаранчеве, а потім у рожеве і раптом — чорне, поцяцьковане зірками.

Міра долила нам чаю в чашки.

— Ти вибрав найважчий шлях, Творимире.

— Що ж, і повернути вже пізно?

З неба впала невеличка зірка і, не долетівши до вершин, зникла, згоріла.

— Ти йдеш за своєю зіркою, що веде до безодні.

— До смерті?

— Ні. До безодні... Яка, можливо, страшніша за смерть.

— Страшніша за смерть?

— Що може бути страшніше за смерть?

— Вічність... Смерть — це лише мить. Тобі час відпочити, завтра на тебе чекає дорога. Лягай.

​Вона встала і показала рукою на овечу шкуру, на якій сиділа. Я ліг, і вона вкрила мене іншою шкурою, повернулася і пішла до входу в храм. Перед самим входом вона озирнулася.

— До зустрічі.

— До зустрічі, мамо, — вона лише усміхнулася на мої слова й пішла вглиб скелі.

​Я лежав, дивлячись на зорі, і думав про нашу розмову. «Пішов не тим шляхом». Хто ж знав. Виходить, потрібно було кинути Арт напризволяще й займатися лише справами релігії? І ким я був би, якби так учинив? Ні, шановні... Ось так я і не помітив, коли заснув.

​Мене посмикали за плече, і я розплющив очі.

— Час, — сказала Міра й пішла стежкою на гору, туди, де прохід ішов на той бік гори.

От же ж, навіть очі не дала протерти — відразу йти. Довелося вставати й наздоганяти її. Відразу перейшов на магічний зір, щоб бува не оступитися на стежці, адже небо ще було темним. Пройшли прохід і стали спускатися вниз, а там, за дальніми хребтами, Ярило вже почало фарбувати небо в бузковий колір. Виявилося, що спускатися вниз набагато важче, ніж лізти вгору.

​Бузок помітив мене ще здалеку і, мабуть, сказав про це Любаві. Вони про щось погомоніли між собою, і вона лишилася внизу, а він полетів до мене. До низу лишалося ще метрів триста, коли він підлетів до нас.

— Творимире, чому так довго? Ми вже почали хвилюватися.

— Чому ж довго? Я швиденько туди і назад.

— Тиждень ти називаєш «туди і назад»?

Я зупинився.

— Скільки?

— Ти був відсутній тиждень.

І я пригадав її слова про час, проведений в печері, і про те, що в ній саме вона керує часом... Отже, вона це зробила навмисно? Цікаво. Навіщо?

​Нарешті ми спустилися. Онуки відразу кинулися до своєї бабусі й стали її обіймати. А коли врешті вони заспокоїлися, вона підійшла до мене прощатися.

— Нехай боги допомагають тобі.

— Дякую, щасти і вам, — я вже повернувся до коней, яких юні орки встигли осідлати ще тоді, коли помітили, що ми повертаємось.

— Чекай, — зупинила мене Міра, — вона веліла передати тобі, що так було потрібно.

— Що було потрібно?

Вона знизала плечима, даючи зрозуміти, що не знає.

— Вона сказала, що ти потім зрозумієш, що так було потрібно. Прощавай.

​Вони почали підійматися на гору, а я пішов до коней.

— Ну розповідайте, як ви тут без мене?

— Все спокійно. Орки до торбів навіть не підходили, коні відпочили, а ми від нудьги орків лякали, — сказала Любава.

— Це ж як? Вони що, також вас бачать?

— Ні, не бачать, а лякали просто. Уяви: спека, ні вітерцю, а ми як починаємо танцювати — вихор пилу з нічого підіймається. Перший раз так смішно було, злякалися, мало не накивали п'ятами. А потім звикли, — усміхаючись, розповідала Любава.

​Я уявив цю картину і також усміхнувся, а потім поглянув на Бузка і зупинив коня.

— Бузок, що сталося?

Він сумно поглянув на мене.

— Я Богдана бачив.

— Богдана?

— Пам'ятаєш ту валку в степу, що ви з ними билися?

— Так.

— Захопили вони його.

— Давно бачив?

— Три дні тому вони пройшли, далеко від нас були, але мені стало цікаво, хто це там куряву підіймає, от і злітав поглянути.

— То це вже вони, мабуть, у Драхмарі?

— Та певно що так.

Я погнав коней уперед, потрібно встигнути викупити його.